Як тему Голодомору 1932–1933 років висвітлювали письменники, режисери, художники
Література
"Жовтий князь", Василь Барка
Про повість "Жовтий князь" у радянській Україні дізналися наприкінці 1980-х. Хоча вийшла книжка 1962 року в західнонімецькому Мюнхені. Василь Барка народився на Полтавщині. В середині 1930-х через звинувачення в націоналізмі вимушений виїхати до Москви.
Книжка основана на спогадах його брата. Збирав свідчення й інших очевидців Голодомору. За сюжетом, у родині Катранників живим залишився тільки син Андрiй. Він ділиться останнім шматком хліба з чужою жінкою, яка перебуває на межі смерті.
Українське село було доведене до відчаю. Почалося людоїдство. Але деякі конаючі селяни – хоч і смертно збайдужілі до всього на світі, крім їжі, – зосталися людьми. Кращими за тих, хто спричинив Голод.
"Волинь", Борис Харчук
Родинна сага чотирьох братів Гнатюків із волинського села Лози. Твір вийшов 1959‑го. Через цензуру Борис Харчук не міг прямо написати про Голодомор. Вдавався до соціалістичного сюрреалізму. Деякі злочини радянської влади подавав як дії її ворогів.
У другій частині роману описує штучний Голод 1932–1933 років на Волині, який організовує польський лідер Юзеф Пілсудський. Насправді, жителі цієї частини України не зазнали Голодомору саме тому, що були під владою Польщі, а не сталінського режиму. У книжці періодично вигулькують епізоди, з яких читач розуміє справжнє місце дії. Борис Харчук пише: "селяни пухнуть від недоїдання, а за кілометр у степу стоять вагони з хлібом". Хоча Волинь – це край боліт і лісів.
"Марія", Улас Самчук
У книжці є присвята: "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933". Роман вийшов друком 1934 року у Львові. На початку автор одразу пише скільки днів прожила головна героїня Марія – 26 258. Роман у дусі української класичної прози – про щоденне селянське життя. Улас Самчук описує народні обряди: вечорниці, заручини, весілля, розплітання коси нареченій. А в останніх розділах усі головні герої – гинуть.
Трагедію Маріїного роду показано день за днем. Наймолодший син Лаврін, як найпорядніший, стає жертвою більшовицьких репресій. Одна донька з маленькою дитиною гине у голодних муках. Інша божеволіє й накладає на себе руки, задушивши перед тим своє дитя. Середній син, ледачий Максим, стає більшовицьким катом. Він руйнує храми і мордує співвітчизників. Його вбиває рідний батько Корній.
Голодомор у розумінні письменника – закономірне звірство сталінської влади. Він є також і розплатою за людські гріхи: нехтування Марією шлюбним обов'язком, прихильність Максима до більшовиків.
Кіно
"Голод-33", режисер Олесь Янчук
Фільм за повістю Василя Барки "Жовтий князь" зняли 1991 року. В той час ніхто ще не говорив про геноцид українців і роль радянської влади в ньому. Голодомор не обговорювали навіть у побуті.
"Голод-33" був сміливою, навіть зухвалою картиною. В одному з епізодів більшовики викидають із поїзда тіла розстріляних селян. У сцені знімалися професійні каскадери. Трагедію глядач бачить очима голодної дитини. В знімальної групи була ідея відправити копію стрічки Лазару Кагановичу – одному з ініціаторів Голодомору. Однак в останній день зйомок той помер. Фільм консультував історик Джеймс Мейс. Також знявся в епізодичній ролі американського журналіста Волтера Дюранті, який підтримував радянську владу й приховував її злочини. Ця сцена не потрапила в кінцевий варіант картини.
Головним її інвестором став закарпатський "Лісбанк", який мав отримати частину прибутку від прокату. Переглянувши готову роботу, продюсери були розчулені й відмовились від повернення коштів. Наполягли, щоб фільм побачили якомога більше глядачів. Він вийшов на каналі УТ-1 напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. На ньому більшість українців проголосували за незалежність своєї держави.
"33-й, свідчення очевидців", режисер Микола Локтіонов-Стезенко
Це перший документальний фільм на тему Голодомору 1932–1933 років. 1989-го режисер Локтіонов-Стезенко записав живих очевидців, які ще боялися говорити. Постановнику картини під час Голодомору було 4 роки. Жив на Кіровоградщині. Знімати про Голодомор почав 1987-го. За два роки завершив фільм. В автобіографії занотував: "Написати б президентові Кучмі: Леоніде Даниловичу, допоможіть! Хай за вашого президентства побачить світ залежаний фільм "33-й".
Режисер помер 2014 року. Стрічку до сьогодні не показали.
"Ой, горе, це ж гості до мене!", режисер Павло Фаренюк
27 хвилин триває знятий 1989 року документальний фільм. Це монолог однієї людини. Самотня старенька живе у напіврозваленій, схожій на землянку хаті. Режисер знайшов її в одному з віддалених сіл на Київщині. Жінка розповідає, як 1933 року загубила дитину. Знайшла через три доби за власним будинком її засолене в горщику тіло. Чоловіка забрало НКВС. Із 80 заарештованих у село повернулися троє.
Назва фільму – це рядок із вірша Павла Тичини 1921 року. В ньому розповідається, як мати з голоду зварила власну дитину. В перервах між монологом героїні звучить голос Богдана Ступки. Він читає оповідання Миколи Хвильового "Я Романтика" – про вбивство червоноармійцем своєї матері.
"Живі", режисер Сергій Буковський
"Краще б ми не народжувалися", – каже один із героїв фільму. Його знімали 2008‑го. Серед живих очевидців Голоду 1932–1933 років залишились ті, хто в той час були дітьми. Також у фільмі багато документів і свідчень іноземних громадян. Зокрема британського журналіста Ґарета Джонса, який був в Україні в березні 1933‑го. Він працював у Москві. Туди доносилися чутки про страшний Голод. Але іноземців в Україну не пускали. Джонсу вдалося дістатися сюди нелегально. Зустрічався з селянами, бачив загиблих. Усю зібрану інформацію записував. 1990 року його щоденник сім'я випадково знайшла на горищі. Буковський зв'язався з родиною Джонса. У фільмі записи його щоденника читає племінниця. Переклад з англійської йде титрами. Доля Джонса склалася трагічно. Після Росії він працював журналістом у Монголії. Там його вбили агенти НКВС.
Буковський показує, як до радянської України приїжджали закордонні делегації. Перед ними хвалилися квітучими селами, заповненими полицями магазинів. Процвітала тотальна брехня.
Образотворче мистецтво
"Де серп і молот, там смерть і голод", художник Казимир Малевич
Назва начерку – цитата з популярної у 1920-х народної пісні. Робота з трьома узагальненими жіночими постатями. Вони стоять так само прямо і нерухомо, як і на полотні Малевича "Дівчата у полі". Але на олівцевому начерку постаті поступово одна за одною зростають. У найменшої дівчини обличчя карбоване серпом і молотом, трохи більшої – могильним хрестом, а найбільшої – домовиною. Це викликає асоціацію з міфологічними провісницями горя й смерті або жалібницями.
Майже всі картини того періоду Казимира Малевича мають неправильні, раніші за 1933‑й дати. Oригiнaл начерку "Де серп і молот, там смерть і голод" зберігався в російському Санкт-Пeтeрбурзi. У французькому Центрі Помпіду є композиція Малевича 1930‑х "Селянин поміж хрестом і мечем".
"Червона постать" і "Мужик, домовина, кінь", художник Казимир Малевич
На картині "Червона постать" смуги землі нагадують обриси залізничних рейок, біля яких застигла червона постать. Під час Голодомору села були оточені червоноармійцями. Вони не давали піти звідти й спробувати вижити. Але селяни намагалися пробратися в товарні вагони, щоб отримати шанс.
З нарисом "Мужик, домовина, кінь" ця робота утворює диптих. Безрука постать "мужика" має потойбічний натяк. Кінь на задньому плані нагадує "коня блідого" – останнього з чотирьох вершників Апокаліпсису Івана Богослова з гравюри німця Альбрехта Дюрера. Ця хирлява тварина от-от сама помре від недоїдання. Ті, хто вижив 1933-го, згадували, скількох людей прогодував скотомогильник.
"Голодні", художниця Софія Налепінська-Бойчук
Із завершенням колективізації і початком Голодомору в Україні у радянському мистецтві з'явилось поняття соціалістичного реалізму. Його почали активно насаджувати. На виставках з'явились пейзажі з квітучими садами й безкраїми полями пшениці, пoвнoгрудими мoлoдицями. Це мало переконувати людей, що довколишнє життя веселе й щасливе.
Наперекір цьому на офіційній виставці до 10-річчя жовтневої революції у Харкові київська художниця Софія Налепінська-Бойчук показала гравюру "Голодні". На ній жінка поїть молоком виснажених дітей біля залізничної колії. Невдовзі Налепінську арештували. 13 липня 1937 року – розстріляли.
8 
35413
Коментарі