"Настає новий день. І Росія знову змушує дивитися на неї з іще більшою огидою"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Северин наливайко, 38 років, журналіст:

Ви зауважили, що люди, які, грубо кажучи, стали українцями 24 лютого, часто дієвіші та навіть радикальніші в переконаннях і діях, аніж ті, які, умовно, з народження знали, що таке Москва?

Людям властиво перегорати чи принаймні втомлюватися. На всіх фронтах обов'язкові ротації. У боротьбі за українську Україну нікому ще не час спочивати на лаврах, але ветеранам цієї боротьби вже спокійніше. Наших із вами недоброзичливців – і невиправних, і тимчасово ще не виправлених – залишається більш ніж достатньо. Навіть у самій Україні. Серед тих, які переметнулися на бік переможців, тобто нас, багато вілкулів. Немало і принишклих, які бояться виказати любов до Путіна. І навіть без цих категорій у суспільстві гостро поставатиме ще багато болючих питань. На жаль, навіть таких абсурдних, як: чи мусить Україна бути українською, включаючи україномовність. Яка ще країна у світі може бути українською, чи не так? Однак будуть і про це баталії.

Так от, залюблених в Україну людей стає більше, вони переймають естафету й ініціативу з обстоювання державницьких позицій. Себе зараховую до стареньких. Так багато дискутував про одне й те саме, що аж не цікаво. Користуватимуся аргументами нових патріотів. Тим паче, коли вони все опонентам чітко та раціонально доносять. Самі ж учора ними були.

Богдан Коломійчук, 38 років, письменник:

У дитинстві любив іграшкові літаки й мріяв побачити справжній винищувач зблизька. Дуже-дуже хотів. Всесвіте, а можна більше не виконувати мою дитячу мрію? Принаймні не так часто або не так гучно. Я вже дорослий.

Олег Гавриленко, інженер:

Росіяни вбивають, катують, ґвалтують нас з однією метою – щоб зломити нашу волю, щоб ми здалися і далі нас можна було вбивати, катувати, ґвалтувати, тримати в психлікарнях, депортувати, засилати в Сибір, рекрутувати, морити голодом уже безкарно, без спротиву, без надзусиль. Якщо за щось і вдячний росіянам, то це за те, що не лишили нам вибору. Вони наче розставляють нам цілевказівники та підказки на всьому шляху: "Єдиний ваш шанс вижити – вбити всіх нас".

Віктор Трегубов, 37 років, політик:

За останній час бачив багато молодих вояків та офіцерів. І одне сподобалося чисто візуально. Я зі своїм непомітним кульчиком у вусі й ірокезом виглядаю на тлі багатьох сумним ботаном.

 

Бо є хлоп, у якого ірокез пофарбовано в яскраво-жовтий. І патлаті. І з хвостиком. І з оселедцем. І з таким кульчиком, що замість карабіна використовувати можна. І з бородами будь-якої довжини та форм. І з партаками, що якудза заріжеться від заздрощів. Але жодний не схожий на чорта чи жлоба. Усі охайні.

Таке непросто було уявити в ЗСУ 2016 року, коли я востаннє демобілізувався. А якщо порівняти із ЗС РФ, з портретами їхніх гавриків? Що, крім фенотипічних ознак, їх відрізняє? Кількість зубів і який рукав у гівні? Причому навіть на фото з мирного життя те саме.

Нашу неоднаковість добре видно неозброєним оком. І це гріє душу.

Олег Солдатенко, 51 рік, підприємець:

Сьогодні знову похорон наших хлопців із фронту. В одній із ритуальних машин сидять дві жінки в чорному. Мабуть, дружина й донька загиблого. Просто неможливо уявити цей тягар людського горя, який звалився на плечі цих жінок і тисяч інших. За кожним таким горем стоїть своя, ні на що не схожа історія життя, кохання… Яка могла би скластися зовсім по-іншому, якби не ця клята війна.

Ми всі цікавимося подіями на фронті, статистикою знищених ворогів, очікуванням нашої перемоги та перспективою відбудови України після війни. Про це окреме людське горе не скажуть на численних мирних конференціях і переговорах. Про це не напишуть на перших шпальтах газет та інтернет-видань. Це горе потихеньку розійдеться по окремих домівках, кухнях, ліжках, де відтепер бракуватиме поруч саме його, єдиного і коханого, та жахливих спогадах на довгі-довгі роки.

Маркіян Прохасько, 30 років, письменник:

Думаєш, що ще більше ненавидіти Росію неможливо. Але настає новий день. І Росія знову змушує дивитися на неї з іще більшою огидою.

Олег Сенцов, 46 років, кінорежисер:

Так, ми виснажені. Так, у нас теж багато втрат і поранених. Так, техніки мало, а снарядів радянських калібрів майже не залишилося. Натівські системи кращі, але їх теж іще недостатньо. Але жоден боєць не сумнівається, що ми переможемо. Кожен готовий робити все, щоб ця перемога настала якомога швидше. Ми вже не програли – й ми обов'язково переможемо.

Лілія Мусіхіна, 43 роки, етнографиня:

"Що буде після війни", – запитують. Не знаю.

Я ніколи не думаю про "після-війни". Я не думала це тоді, і це було одним із того, що розбило мене на друзки – бо не було куди повертатися. У моєму "після-війни" мене не було. Планів на майбутнє не було.

Я не думаю про це зараз, бо треба жити "тут і тепер". Інакше можна надто сильно розмріятися, стати слабкою, затужити за домом, рідними…

Але я знаю, що коли зовсім не будувати планів на "після-війни", то потім важко повертатися. Бо нема куди, бо нема "після-війни", в часі та просторі післявоєння нема тебе. Ти витер своє післявоєння. Не спланував його, не намріяв… Зробив це про всяк випадок, коли в тебе його не буде. Так, його може не бути.

Але краще мати його. Планувати його. Мріяти його. Про всяк випадок. Як план Б.

Андрій Жолоб, 41 рік, травматолог:

Як і всі навколо, я мрію. Я ще з фільмів пам'ятаю фрази "а от після війни я…" Багато хто з побратимів після перемоги, наприклад, мріє змінити роботу – отак війна робить переоцінку пріоритетів. Хтось із нас мріє залізти в ванну й годину (а нє, дві години) в ній валятися.

Я мрію поїхати з дружиною вдвох на мотоциклі в Карпати. От маю таку егоїстичну мрію. Але то мрія романтична. Мрію з дітьми валятися в парку в осінньому листі – але то мрія татівська. З практичних речей – я мрію про чистий туалет із приємним запахом і великим зручним білим унітазом. І щоб прильоти не починалися, коли я сиджу в туалеті, і щоб ніхто двері не смикав. Я сиджу в ютюбі на огляді гітарних педальних ефектів, гітарних підсилювачів-голов, бо мрію про репетиції та концерти. І ще я мрію, що можна буде поспати на ліжку, а не на землі. Поспати годин 10, після цього пограти 3 години на плейстейшн і валити кудись гуляти.

Мушу сказати, що мої мрії впродовж останніх 10 років особливо не змінилися. Ну, за винятком отієї одної – про білий унітаз.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×