Які комплекси, психологічні проблеми та звички є наслідком пережитого Голодомору 1932-1933 років
Голод - це досвід, який найбільше пам'ятають на біологічному рівні. Мій давній приятель мав необережність зайнятися тривалим лікувальним голодуванням без психологічної підготовки. Після 15 днів страх голоду увійшов у нього на все життя. Він набрав вагу і почав постійно думати про їжу. Відтоді де б він не ходив і про що б не говорив, завжди нервово реагує на запах пиріжків чи смажених шашликів. У такі моменти каже: "Вибач, мушу поїсти, бо ні про що не можу з тобою говорити". Він їсть весь день, а вночі дружина виганяє його з кухні в ліжко. Той, хто не пережив справжній голод, не знає, що це таке. Тривалий голод - це травматичний шок на все життя. Звідси українське прислів'я: "Ситий голодному не вірить".
Моя далека родичка, яка в дитинстві пережила голод, все життя сушила сухарі й ховала на випадок голоду.
Але наступні покоління вже не мають страху перед голодом, бо не пережили його особисто. Натомість в українському суспільстві лишилися явища, що стали національною традицією. Вона - відгомін 1930-х. Маю на увазі культ їжі, що сповідує традиційна українська родина. Коли вона приймає гостей, то має їх загодувати.
1948 року Джон Стейнбек, перебуваючи в Радянському Союзі, написав "Російський щоденник". Ці дорожні нотатки американського письменника намагалася не згадувати радянська влада, бо там є дуже точні спостереження національної специфіки народів СРСР. Про росіян Стейнбек писав, що вони похмурі й підозрілі, а про українців, що життєрадісні, безпечні, люблять поїсти й нагодувати гостей. І навіть коли гість відмовляється, вони змушують його їсти через силу, припрошуючи і використовуючи для цього всю свою наполегливість і дипломатичний хист. Це особисто пережив Стейнбек, коли був у Києві й українських селах. Так могла поводитися тільки нація, яка пережила великий голод.
Про росіян Стейнбек писав, що вони похмурі й підозрілі, а про українців, що життєрадісні, безпечні, люблять поїсти й нагодувати гостей
"Ти хоч там не голодний?" - запитує українська мати сина, який опинився в армії, університеті чи за кордоном. Її менше цікавить, що робиться в нього на душі, як складається його особисте життя, чи переживає відчай і депресії. Для неї важливо, щоб він не голодував.
Коли я їхав зі своїм армійським товаришем Валерієм Вшивковим із Москви до Семипалатинська, на ядерний полігон, то вирішили, на свій страх і ризик, вийти на станції в Пермській області. Там жив його дід. Тоді, у 18 років, я вперше зрозумів, яка прірва розділяє українців і росіян у ставленні до їжі й алкоголю. Валериків дід купив у сільській лавці ящик дешевого вина. А коли я поцікавився, хто буде це все пити, Валерка з не меншим здивуванням відповів: ми втрьох. Я випив склянку вина і почав знайомитися з російською кухнею. Але помітив здивовані погляди діда й онука і почув дві сакраментальні фрази: "Зачем ты ешь? Ты же не спьянеешь!" Я відповів, що у нас п'ють не для того, щоб сп'яніти, а для того, щоб добре наїстися. "А дальше? Дальше что?!" - не вгавав дід. "А далі ми співаємо, танцюємо, залицяємося до жінок". "Странный, конечно, вы народ", - мовив старий Вшивков. Після цього Валерка із дідом впилися й попадали під стіл. А ми з бабою позатягували їх спати, сіли за стіл і почали довгу розмову про українське і російське життя.
Але, здається, ніхто так близько не підійшов до пояснення причин голоду 1932-1933 років, як дисидент Валентин Мороз. Вивчаючи стенограми Сталіна, він наштовхнувся на пояснення, чому Москва організувала голод в Україні.
Коли почалася колективізація і селяни зрозуміли її безповоротність, то масово кинулися в міста, де з'являлися робочі місця. Індустріалізація тоді набувала обертів. Сталін був класичним російським тираном і почувався спадкоємцем Івана Грозного, Петра І й Катерини ІІ, тому злякався, що величезна маса селянства зукраїнізує міста. Саме вони завжди робили політику. А українські міста могли зробити українську політику. Тож Сталін і його оточення вирішили виморити селянство, щоб цього не допустити, а в українські села завезти росіян. Так вони й зробили в південно-східних землях України.
За винятком часів Київської Русі й Гетьманщини, міста в Україні завжди були чужі. Саме це спричинило поразку Центральної Ради. А після 1933 року в українських містах запанував страх зайшлих селян перед господарями, що приїхали в обозі із завойовниками, перед міщанами неукраїнського походження. І цей страх змусив український люд до мімікрії. Ця мімікрія - наслідок Великого Голоду. Українською в містах досі або соромляться говорити, або ж розмовляють тихо й обережно, а російською - голосно і безцеремонно. Адже це мова тих, хто в 1930-х організовував голод. Це мова сили і справжніх господарів України.
Найголовніше ж: нація, що пережила геноцид голодом, завжди буде дивитися на втрату мови, культурного простору і навіть свободи, як на щось вторинне порівняно з проблемою біологічного виживання.
2 
1
Коментарі
5