Ексклюзиви
Субота, 23 листопада 2019 11:00

На місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Так розмивали українську етнічну територію

Голодомор перетворився на елемент гібридної війни. Держава повинна внести це питання до числа пріоритетних для політики пам'яті, – каже історик Володимир Сергійчук

Активно досліджують Голодомор майже 40 років. Чи можна говорити про завершення підрахунку кількості жертв?

– Одну з перших оцінок кількості жертв зробили німецькі дипломати генерального консульства Німеччини в Харкові 11 грудня 1933 року. Вони повідомляли в Берлін: "За офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати. Але це означає, що знищено четверту частину селянства. Навіть порівняно з жертвами світової війни це страшна кількість". Тоді ж працівник посольства Німеччини в СРСР Шиллер додавав: "Названа цифра в 10 мільйонів жертв Голоду – не перебільшена".

Демограф Арсен Хоменко наприкінці 1932 року опублікував статтю "Людність УСРР у перспективному обчисленні". Зробив розрахунок кількості жителів республіки на майбутню п'ятирічку. На 1 січня 1937-го в Україні мало бути 35,6 мільйона населення. Але перепис того року зафіксував 28,2 мільйона. Менше, ніж було 1926-го. Для порівняння, кількість росіян збільшилася з 77,8 до 94 мільйонів, білорусів – із 4,7 до 4,8 мільйона.

  Володимир СЕРГІЙЧУК, 69 років, історик. Народився 13 березня 1950-го в селі Пустоха – тепер Прибережне – Ружинського району на Житомирщині в сім’ї колгоспників. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у газеті ”Сільські вісті”. Одночасно навчався на заочному відділенні економічного факультету Української сільськогосподарської академії. 1982-го захистив кандидатську дисертацію: ”Народна армія в Україні в роки визвольної війни 1648–1654 (організація, озброєння, забезпечення)”. Почав викладати на історичному факультеті Київського університету. Доктор історичних наук. Керував Центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завідувач кафедри історії світового українства в цьому навчальному закладі. На громадських засадах очолює правління Міжнародного культурного центру в Києві. Автор понад 50 книжок з історії козацтва, розселення українців у світі, національних меншин в Україні, діяльності ОУН-УПА, внеску українців у розвиток світової науки і культури та Голодомору. У шлюбі. Має двох синів та дочку,  трьох онуків
Володимир СЕРГІЙЧУК, 69 років, історик. Народився 13 березня 1950-го в селі Пустоха – тепер Прибережне – Ружинського району на Житомирщині в сім’ї колгоспників. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у газеті ”Сільські вісті”. Одночасно навчався на заочному відділенні економічного факультету Української сільськогосподарської академії. 1982-го захистив кандидатську дисертацію: ”Народна армія в Україні в роки визвольної війни 1648–1654 (організація, озброєння, забезпечення)”. Почав викладати на історичному факультеті Київського університету. Доктор історичних наук. Керував Центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завідувач кафедри історії світового українства в цьому навчальному закладі. На громадських засадах очолює правління Міжнародного культурного центру в Києві. Автор понад 50 книжок з історії козацтва, розселення українців у світі, національних меншин в Україні, діяльності ОУН-УПА, внеску українців у розвиток світової науки і культури та Голодомору. У шлюбі. Має двох синів та дочку, трьох онуків

Під час Голодомору загинули щонайменше сім мільйонів осіб. Крім померлих від нестачі їжі, сюди входять ще 12 категорій, які багатьма не враховуються. Без них кількість жертв не повна. Це тисячі голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися Польщі та Румунії. Їх розстрілювали радянські прикордонники. Або гинули через складні погодні умови.

Ніхто не лічив наших співвітчизників, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі. Є лист секретаря райкому ВКП (б) з Кантемирівки – тепер Воронезька область Росії, що у його селищі "только за последние дни похоронено 12 человек, пришедших за хлебом с украинских соседних районов". Збереглися такі ж свідчення старожилів із Білорусі: "Украинцы приходили, прямо под забором умирали".

Не досліджене жодне масове поховання біля залізничних станцій. Померлих викидали з поїздів на кожній зупинці.

Окрему статистику необхідно застосувати для обліку смертей від репресій за невиконання хлібозаготівель. Дружина члена управи артілі "Восход" Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися.

Недослідженою залишається проблема канібалізму. Це відчай збожеволілих від Голоду людей. Жертви заради життя. Їхня кількість невідома.

До втрат від Голодомору треба зараховувати й тих, кому винесли смертний вирок за "законом про п'ять колосків". Щомісяця таких страчували до 200 осіб. Помирали від голоду і в камерах попереднього ув'язнення. У звіті по теперішньому Кропивницькому за місяць таких вказують по 100–150 чоловік.

Після Голодомору в Україну повернулися багато розкуркулених. Їхніх родичів відкликали з армії – як ненадійний соціальний елемент. Їхня кількість перекрила втрати 1932–1933 років. Також не обліковано селян, яких звільнили з місць позбавлення волі 1936-го. У Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці 150 тисяч не одержали паспортів, тому змушені були повертатися в села. Немає остаточних даних і скільки завезено заробітчан із Росії та інших радянських республік. У переписі 1937 року вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила в Голод. Дані за 1934 рік, 1935-й і три квартали 1936-го свідчать, що цей потік становив 1,5 мільйона людей.

І головне – дослідники одностайні, що офіційна реєстрація смертей охопила не всіх померлих. Часто нікому було записувати їх. Подекуди можна натрапити на таємні зведення по району чи селі. Вони мають більшу кількість померлих, ніж записано в сільрадах.

Щоб документально підтвердити кількість жертв Голодомору, потрібно пропрацювати кожен із цих напрямків.

Що заважає це зробити?

– Частина архівів закрита у Росії. Там не визнають Голодомор. І саме звідти нам нав'язують 3,5 мільйона жертв. Цю цифру 1989-го дозволила Москва. Її прихильники беруть дані перепису 1926 року, але уникають документу 1932-го. А він на 4 мільйони більший. Наші демографи за закордонні гранти добавили ще 400 тисяч. Вийшло 3,9 мільйона жертв Великого Голоду.

Голодомор перетворився на елемент гібридної війни. Я 2008-го їздив у Краснодар і Ростов. Там перешкоджали в одержанні документів у колишніх партійних архівах. У Ростові коло мене сиділа заступниця директора установи й дивилася, що я буду фотографувати. А в Краснодарі взагалі не показали. Я хотів подивитися справу про виселення зі станиці Полтавської, її не видали.

Які факти й події 1932–1933 років свідчать, що проти українців чинили геноцид?

– Ще 1919 року більшовики зрозуміли, що доля Російської радянської республіки залежить насамперед від українського хліба. Привласнення результатів роботи нашого селянина було постійно на порядку денному влади. Із Москви надсилали плани хлібозаготівлі. Виконували їх нелюдськими методами. А злочин проти людяності – це і є геноцид.

У таємній ухвалі ЦК КП (б) У 1932-го можна почитати: "Нездавцям хліба та інших державних зобов'язань у сільраді наносили тяжкі побої. Роздягали догола, примушували стояти на колінах, наклеювали на груди плякати з ріжними написами і водили по селу. Роздягнених жінок виводили на мороз та у степ, тримали по кілька днів у холодних ямах, не давали їсти і спати. Били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи нездатчиків, організовували сквозняки".

Замовчування правди про Голодомор перед світом – теж ознака геноциду. Більшовики створили систему дезінформації. Втягнули до неї письменників Ромена Ролана і Бернарда Шоу, прем'єр-міністра Франції Еріо. Вони бачили спеціально підготовлені об'єкти і потім переконували світ про гарне життя в Україні. Навіть якщо інші держави пропонували допомогу, від неї відмовлялися або не передавали голодуючим. У Німеччині зібрали й передали в СРСР гроші. Гітлер здав у фонд допомоги голодуючим німцям України тисячу марок. Їх залишили в Москві.

Про геноцид свідчить і те, що на місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Цим розмивали суцільність української етнічної території. Вперше опробували у станиці Полтавській на Кубані. Її жителів на початку 1933-го виселили до Казахстану. Натомість завезли звільнених у запас червоноармійців та ветеранів ГПУ (абревіатура з російської: Государственное политическое управление. – Країна) – по 350 з Ленінградського, Білоруського й Московського військових округів, 250 – з Українського і 200 – з Приволзького. Також прибували вихідці з російської глибинки. Цю операцію планували заздалегідь і розроб­ляли до дрібниць. За тиждень до депортації станиці заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву про набір "особенно надежных в политическом отношении" для заселення опустілих хат. У ній була примітка "уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат".

У степовій Україні фактично не залишилося жителів, села стояли пустками. Москву хвилювала відсутність робочої сили для обробітку землі. Насамперед сюди мали привезти вихідців з неукраїнських регіонів. Для переселенців передбачали пільги, організували забезпечення. Виділяли 250 похідних кухонь із персоналом. Турбувалися навіть про доставку російськомовних газет. На місцях організовували російські школи. Тому залишки місцевого населення русифікувались. Передусім це стосувалося південно-східних областей.

У 1932–1933 роках відбувалося і духовне знищення українців. У постанові ЦК ВКП (б) і Ради Народних Комісарів СРСР "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" від 14 грудня 1932 року згадано про згортання українізації Кубані: "Виселити у найкоротший термін у північні райони СРСР зі станиці Полтавської на Північному Кавказі, як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників. Заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями. Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі газети й журнали з української мови на російську. Підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову".

Подібними розпорядженнями "перекрили кисень" українцям на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі й Центрально-­Чорноземній області. Такого комплексу репресивних заходів до жодної іншої нації Москва тоді не застосовувала.

Часто говорять про велику роль діаспори у розголосі Голодомору в світі. За що маємо дякувати українцям, які жили поза межами СРСР?

– Діаспора піднімала питання Голодомору одразу. 1933-го дійшли до Ліги Націй. Генеральний секретар Європейського конгресу національностей Евальд Амменде після того у віденській газеті Raichspost написав велику статтю: "Це не простий випадок. З'ясувалися нечувані страхіття голодової катастрофи в Радянському Союзі. Хоч границя щільно замкнена і сильно бережена густо розставленими російськими військовими, частині вдалося втекти. Вони гнані Голодом".

Потім готували публікації і вшанування жертв Голодомору. На заходах з нагоди 50-річчя трагедії у Нью-Йорку виникла ідея провести міжнародний трибунал для організаторів Голодомору. За ініціативи члена Світового конгресу вільних українців і правника Володимира-Юрія Даниліва створили комісію для трибуналу. Керувалися Конвенцією ООН "Про запобігання й покарання злочину геноциду". Слухання відкрив у травні 1988 року в Брюсселі професор Джекоб Сунд­берг. На них оприлюднили свідчення і документи щодо зумисного вивезення продовольства і вбивства українців Голодом. В остаточних висновках було вказано, що радянська влада винна у смерті 7,5 мільйона громадян.

Британський журналіст Ґарет Джонс, потрапивши в Москву, хотів на власні очі побачити життя селян і подався до Самари. Там люди йому жалілися на нестачу їжі. Що спільного й відмінного було у становищі населення України та інших республік?

– Там дозволяли пересуватися. Вони могли їздити по хліб у Москву. З України забороняли виїжджати. Так само – з Кубані, де за переписом 1926 року українців нараховували 915 тисяч – більше двох третин населення. Відповідну постанову підписали Сталін і Молотов у січні 1933-го. Каральним органам доручали арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ". Їх силою повертали додому. За місяць затримали майже 32 тисячі. Із них 3,5 тисячі засудили.

Казахи голодували, але їх теж не ізолювали. Ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Вони їздили в Росію, де отримували допомогу і роботу. Понад 60 районів Західного Сибіру прийняли казахських біженців. Наприкінці 1932 року 150 тисяч працювали на будівництві.

Які нові документи або дослідження заслуговують на увагу?

– Недавно знайшов цінні папери про прийом дітей до першого класу після Голодомору. Там вказаний вік – 7-річні і старші. Мали приймати 8-річних. Але таких було мало і класи формувалися б неповні. Підняв дані про те, скільки дітей народилося в тих селах до Голодомору.

От школи теперішнього Погребищенського району Вінницької області. В Адамівці 1927 року народилися 68 дітей, до першого класу 1935-го прийшли 36, із них 8-річок – 34. Андрушівська неповна середня школа: народилися 135 дітей, а прийшли 41. У Довгалівці за неповний рік народилися 80, у школу пішли 32. Обозівська школа: народилися 57, а в перший клас привели 17, Паріївка: 37–18, Попівка: 42–14. Я попрацював у 12 обласних архівах. Такі ж втрати були в кожному регіоні.

Людей, які пережили 1933-й, дедалі менше, вони відходять. Як це впливає на осмислення й розуміння Голоду суспільством?

– Зібраного в Україні та діаспорі достатньо, аби зробити висновки, що це був свідомий злочин – геноцид. Влада вела роботу на знищення. Інша річ, що ці спогади потрібно використовувати. Щоб не лежали без діла. Держава повинна внести питання Голодомору до числа пріоритетних для політики пам'яті.

Зараз ви читаєте новину «На місце вимерлих українців переселяли жителів Росії та Білорусі. Так розмивали українську етнічну територію». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 984
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода