четвер, 28 квітня 2022 07:38

"Ми ще не виграли війни в полях. Але в серцях та умах уже перемогли"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Сергій ЖАДАН, 47 років, письменник:

Харків обстрілюють, наскільки можна зрозуміти з новин, інтенсивніше. Коли ганяєш містом, це не відчувається. Приїхали на Баварію – життя тихе й розмірене. Приїхали на Благбаз – іде торгівля. Навіть Барабан нині був жвавий, хоча, щойно приїхали, небо ожило й зазвучало. На Полі було тихо, на Жуках, на Москалівці. А потім повертаємось на базу – а в небі, там, звідки приїхали, вже висить чорний дим. Читаєш новини – а на Жуках прильоти.

Вони знищують нас за те, що ми українці

Нині все місто є потенційним об'єктом обстрілу. І це найгірше. Бо гинуть переважно цивільні. Хтось вийшов на подвір'я подихати. Хтось зважився погуляти з дитиною. Для росіян ми всі – мішені. Їм байдуже, є в нас зброя чи немає. Вони знищують нас за те, що ми тут у принципі є, за те, що ми тут живемо, за те, що ми українці.

 

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

Сьогодні "по роботі" був у Бородянці, Горенці, Мощуні й Бабинцях. Знаєте, чого я найбільше боюся? Не смерті – коли вона приходить, мене вже нема. Не каліцтва – одним оком теж можна все бачити. Не бідності – намет на березі Дніпра – рай. Не безробіття – співати можна й на вулиці "на капелюха", на хліб вистачить.

Найбільше я боюся стати злим! Після всього побаченого й пережитого така небезпека є. Як і в що трансформувати злість – не знаю. У ненависть? Вона вже є. У завзятість – теж є. У що?

Я не про ситуативну злість. Не про озлобленість. Я про стан душі. Не хочу, щоб душа стала злою.

Роман ГРИЩУК, 32 роки, політик, шоумен:

Війна за майбутнє завжди перемагає війну за минуле.

Росія воює за минуле. Імперське, радянське, в яке нас знову хоче повернути. Знову "мы же братья", Голодомор, "единый народ", репресії. І так по колу.

Ми воюємо за наше майбутнє. Майбутнє як суверенної держави, майбутнє наших дітей і майбутнє кращої України.

У них немає шансів. Минуле програє.

Психопати там не тільки при владі, а й у кожній родині

Віктор ТРЕГУБОВ, 37 років, блогер:

Маємо повноцінний ленд-ліз. Із потужним ППО, бронетехнікою. Маємо підтримку світових медіа. Маємо допомогу легенд світової культури. Маємо зміну сприйняття історії Сходу Європи.

Я намагався згадати, чи були в історії випадки, коли одній країні у протистоянні з іншою співчував і допомагав практично весь цивілізований світ. Згадалася хіба Греція часів національно-визвольної війни проти османів 200 років тому. Більше прикладів не знаю.

Ми не просто будуємо націю, ми вміщуємо її у світовий контекст та робимо відомою. Ми вчимо впізнавати наш прапор, звуки нашого гімну, наші меми та нашу репутацію.

Росія закінчується, бо сходить українське сонце. Ми ще не виграли війни в полях. Але в серцях та умах уже перемогли. Хай навіть здохне Путін і прийде Навальний чи ще якась мерзота, на Росію вже дивитимуться іншими очима, в яких не буде ані остраху, ані цікавості. Нас же запам'ятають як тих, що не побоялися вийти на дракона. Бо ми це вже зробили.

Тетяна КОМЛИК, 42 роки, письменниця:

Дивлюся Захарову, де вона триндить про борщ. Дитина:

– Тепер я розумію, чому росіяни такі дурні й злі. Просто вони ніколи нормального борщу не їли.

Тетяна БЄЛЯЄВА, 47 років, викладачка:

Поки що не знаю, як швидко зупинити насильство з рашки. Бо хочеться зробити це негайно. Хочеться знайти чарівну кнопочку і натиснути її, щоб це все негайно зупинилося. Те, що йде звідти, – це результати системного багатолітнього антилюдського поводження, в першу чергу з власними дітьми, які вже виросли й перетворилися на скотів, це прямі наслідки культу психопатії. Психопати там не тільки при владі. Психопати, як я підозрюю, – у кожній родині. Я не розумію, як можна було довести власний народ до такого скотського стану. Культ приниження та насильства. Людина народжується людиною, і тільки оточення може перетворити її на скотину.

Віталій ЗАПЕКА, 54 роки, письменник:

Ніч. Поле. Над полем курличуть лелеки. Під ними працює трактор. Хліб, хліб, хліб.

Між птахами і трактором пролітають ракети. Трактористу їх добре видно. Працює далі. Птахи не курличуть, а верещать.

Через 15 хвилин пролітає ще одна ракета. Тракторист розвертається на нову смужку. Хліб, хліб, хліб.

Це Україна, дєтка.

Усі жорстокості, що відбуваються в Україні, – це справа рук росіян. Не орків, не свиней, не звірів. Росіян

Олександр СИДОРЕНКО (Фоззі), 49 років, музикант:

Цікаво, яку назву згодом отримає ця війна? Як її називатимуть у підручниках історії? По факту вона для нас національно-визвольна. Визвольна від остаточних ілюзій, а національна – бо імперія хоче зламати нашу ідентичність. Але ж війна під такою назвою вже була. Треба думати.

Ксеня ЛАРІНА, 31 рік, волонтерка:

Важливо називати росіян росіянами, а путіна – путіним. Не орками, не свинособаками, не хуйлом і не пітуном. Особ­ливо в англомовному просторі. Росіяни мають нести відповідальність. Колективну та особисту. І відчувати її всюди. Виходячи за рівень тактичної комунікаційної задачі – виграти війну і позбутись наративів російської пропаганди, в нас є ще стратегічна. Ми переможемо. Війна закінчиться. Росіяни залишаться. Так от, наша стратегічна задача – зробити так, щоб вони не мали безпечного місця для своїх імперських ідей. Тому маємо повторювати саме те, що всі жорстокості, що відбуваються в Україні, – це справа рук росіян. Не орків, не свиней, не звірів. Росіян.

Кожен раз, коли ви називаєте росіян якось по-іншому, – ви розпорошуєте увагу. Допоможіть світу запам'ятати, хто винен у цій трагедії.

Андрій ЛЮБКА, 34 роки, письменник:

Ми довго роззиралися в пошуках української еліти, розчаровано киваючи на депутатів, олігархів чи медійних персон, а виявилося, що еліта ходить у нас просто під носом. Це прості люди, які кожне у своєму містечку й селі тримають на власних плечах життєдіяльність і оборону, всі ці моторні тітки й дядьки. Вже після перших вибухів вони могли махнути рукою на свою роботу та сказати, що не збираються тут ризикувати за мінімальну зарплату, і втекти в Європу. Але в ключовий момент виявилося, що гроші не головне, головне – порядність, гідність, ба навіть наше вічне українське "а що сусіди скажуть, якщо я втечу?"

Ці люди є фундаментом нашої країни, її золотим резервом, справжньою елітою. Я мрію, щоб після війни саме вони першими відчули, як країна змінюється, як вони стають заможнішими й захищенішими. Щоб наша країна віддячила їм сторицею. Щоб вони почали заробляти так, аби й на ремонт, і на машину, і на море, і на дітей було.

Нашу повагу вони вже здобули. Тепер слід подбати, щоб саме ці верстви населення стали основним вигодонабувачем від оновлення й відбудови України. Щоб грандіозна відбудова стала не черговим інструментом збагачення олігархів, а шансом для простих порядних людей нарешті стати фінансово на ноги й до гідності людської додати ще й здорову заслужену заможність.

Якщо після війни ці мільйони простих прекрасних людей на власній кишені відчують покращення, це буде справедливий наслідок важкої перемоги. Вони виявили свою реальну просту, хоч і не красномовну, любов до України. І Україна має відповісти їм взаємністю.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

Зараз ви читаєте новину «"Ми ще не виграли війни в полях. Але в серцях та умах уже перемогли"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути