"Мені подобаються українки. Працелюбні й не жаліють себе"

Населення Німеччини сягнуло рекордного рівня – понад 84 мільйони. Про це повідомляє федеральне статистичне управління. У першій половині року воно зросло на 1 відсоток – 843 тисячі людей. 2021-го приріст становив удесятеро менше. Такі цифри пояснюють тим, що країна прийняла понад мільйон біженців з України

Лаура ШТАЙН, 38 років, соціолог, Кельн:

– У Німеччині двічі збільшувалася кількість населення за рахунок біженців – у 1990-х під час війни в Югославії і 2015 року з людьми зі Сходу. Розуміємо виклики, що стоять перед нами.

Німеччина мала низьку народжуваність і водночас активне старіння населення. Українські біженці можуть цю тенденцію змінити. Але усвідомлюємо, що нині ситуація неоднозначна – багато хто налаштований повертатися. Поважатимемо цей вибір.

 

Маємо кілька проблем. Люди хочуть селитись у великих містах. Ясно, що там більше можливостей, але вже тепер із житлом і роботою складно. Урядова програма розселення не всім подобається. Маємо ситуацію, коли кажуть, що їдуть до родичів у Штутгарт чи Дюссельдорф, відмовляються від пропозицій у містечках. А на новому місці звертаються по допомогу з житлом. Бо родичі є, але селити в себе не поспішають. Має бути чіткий план для кожної людини – житимете в такій-то квартирі, є такі варіанти робіт і шкіл для дітей.

Друга проблема – дисбаланс зі співвідношенням чоловіків і жінок. Чоловікам заборонено виїжджати. Що буде далі, спрогнозувати складно. Найімовірніше, матимемо ще хвилю мігрантів-чоловіків. Україні доведеться оговтуватися від війни не один рік після її закінчення. Не всі готові жити в таких умовах.

Александр БЕККЕР, 43 роки, ветеринар, Бремен:

– У дядька з тіткою було троє дітей. Тітка померла 16 років тому. Їхня донька мала рак крові й померла у 29. Дядько залишився з двома синами. Важко переживав смерть дружини й доньки. Почав пити. Живе в містечку. Кілька років тому ситуація вийшла з-під контролю. Брат пропонував мені доглядати за ним. Але не знаю, хто на таке погодився б. Роботи за фахом я там не знайшов би. Буває, що дядько п'є кілька тижнів поспіль. Клали його в клініку, але це нічого не дає.

Соціального працівника запрошувати не могли. Той кілька разів зафіксував би, в якому стані дядько, й були б неприємні рішення. Наймали жінку, яка купувала продукти та мінімально прибирала. Але вона справедливо просила потрійну ціну.

У червні брат подзвонив, що до дядька поселили двох українок. Чесно попередили, що має проблеми. Жінки не хотіли жити в соціальному центрі, тому вирішили спробувати. Не склалося. Якось налякалися, що п'яний дядько помер. Запросили наступних – дві старші жінки з Миколаєва. Одна одразу сказала, що все життя живе з алкоголіками, тому дасть раду. Дядько не агресивний, але напивається так, що засинає будь-де. Раз на тиждень брат несподівано приїжджав. Батько завжди в чистому, в будинку прибрано, є свіжа їжа. Двічі застав його тверезим. Не пам'ятаю, коли таке востаннє було. Жінки знаходили пляшки й виливали алкоголь, а в магазин його самого не пускають. Ми думали, що проситиме жінок доплачувати за житло, але тепер залишає їм 100 євро на дрібниці для себе. Українки вже добре говорять німецькою. Дядько попросив підключити йому розширене кабельне телебачення. Востаннє, як я його навідував, дивився з біженками український серіал.

У дядьковому місті хотіли прийняти 120 українок. Тоді погодилися ще на 50. Є старий шкільний гуртожиток і соціальний будинок. Відкрили курси й тимчасовий садок. Але роботи для всіх немає. Уряд пропонує пільги для тих, хто тепер розширить бізнес і найме цих жінок.

Анна ФІРС, 71 рік, кравчиня, Дортмунд:

– У нашому будинку шість квартир. Уже років 20 ніхто не має маленьких дітей. Торік від коронавірусу померли власники однієї. Її викупила молода родина, але не в'їхала. Тепер поселили родичів з України – двох жінок і п'ятьох дітей.

Маємо договір, що не заважаємо одне одному. Усі гучні події узгоджуємо. Звісно, немовля не може дотримуватися тиші по годинах. Ми прийняли це. Була вражена, коли сусідка з першого поверху запропонувала поставити гойдалку й пісочницю для малюків у себе перед балконом. Усе життя воювали з нею за це місце. Вважала його своєю приватною територією, не дозволяла посадити квіти.

У серпні діти хворіли. Дівчата працюють по змінах. Виходить, що поспати нормально не можуть. Стало шкода їх – далеко від чоловіків і рідних, усе самі. Наважилася запропонувати допомогу. Було приємно, коли довірили мені погуляти з візочком. Тепер раз на кілька днів беру малюка. Доки він не ходить, можу з ним упоратися.

Мені подобаються українки. Працелюбні й не жаліють себе. Опановують мову й водночас займаються родиною. Для нашого району це теж добре. У нашому кварталі закрили початкову школу. Це передмістя. Живуть здебільшого старі. Було розумніше возити тих кількох дітей далі. А тепер знову бачу школярів із рюкзаками.

Із початку війни активізувалися росіяни. Недавно залишили біля поштових скриньок якісь огидні газети з брехнею про війну в Україні. Я викинула свою, а решти не чіпала. Як поверталася з магазину, побачила, що сусід забирає всі. Коли організовували ярмарок на підтримку України, ми ходили. Витратила 70 євро. Це суттєва сума для мене. Але хотіла, щоб люди відчули підтримку.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×