"Коли переможемо – отримаємо титул другої армії світу"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Сергій ЖАДАН, 47 років, письменник:

"Дивні реалії війни – приходиш у гості, де є волонтери та бійці, і в передпокої, поряд зі скинутим взуттям, обов'язково лежать скинуті броніки.

Говорили з волонтерами, які вивозили в перші дні людей із Північної Салтівки. Розповідали багато історій – і смішних, і печальних. За ці 60 із чимось днів у кожного за плечима зо­всім інший досвід. Обстріли, евакуації, загиблі друзі, звільнені населені пункти. Кожен намагається цим досвідом поділитись. Голоси сильні, впевнені, наповнені весняним повітрям і злістю. Але не втомою".

Сергій МАРЧЕНКО, 48 років, експерт ринку праці:

"Зараз маємо два її гімни – повстанську "Червону калину", переспівану Хливнюком, і "У мене немає дому" від "Один в каное".

А які російські пісні стали народними гімнами цієї війни? Жодна. Бо українська культура – вона для свого народу. А російська – для свого".

Сергій ГРОМЕНКО, 35 років, історик:

"Росіяни завжди починали жити краще після того, як їхня держава отримувала знатних звіздюлів у війні. Після Кримської війни зникло рабство і з'явилися банки та суд присяжних. Після Японської виник парламент. Після Першої світової постала республіка (ненадовго). Після холодної – демократична федерація (теж ненадовго). Тобто шанс на людське існування вони отримають саме зараз, коли ми звернемо в'язи Путіну. Але замість бути нам вдячними, вони нас ненавидять. Рєдіскі".

Ігор КОНДРАТЮК, 60 років, продюсер:

"Піонтковський, Фейгін, Ілларіонов, Чичваркін, Латиніна, Нєвзоров… Як їх зараз багато, "хароших рускіх". Великі експерти, типу знавці х*йла і своєї батьківщини-терористки-агресора.

Давайте, земляки мої, слухайте, чіпляйте лапшу на свої героїчні вуха із вуст людей, яким на Україну плювати з високої башти. А потім, після Перемоги, на параді, дивись – поруч із генералом Арестовичем стоїть Фейгін якийсь, а "погана українська опозиція" – по інший бік Хрещатика.

А потім ці "харошіє рускіє" приведуть своїх друзів, які вже будуть не такими хорошими. А ті приведуть тих, хто ненавидить усе це наше – Україну, українців, мову.

Кругами. Майже 380 років. Мільйони вбитих Росією, а ми знову впускаємо в себе якихось ординських "фейгіних-шмейгіних".

Що цікаво, наші телеметри жодного польського чи американського експерта не включають в ефір. Хоча б для розбавлення цього запоребрикового потоку".

 

Отар ДОВЖЕНКО, 41 рік, журналіст:

"Буде справедливо, якщо те, що зараз відбувається, ввійде в російську історіографію як Ганебна війна. Причому не тільки в підручники, а щоб вони між собою казали: "Тятьке в Позорную ногу оторвало".

Владислав ІВЧЕНКО, 45 років, письменник:

"Побував на дивному концерті. Сумські виконавці співали, сумський стендапер жартував у перервах. Воно, з одного боку, війна і наче не час, а з другого – важливо, аби лунали українські пісні, виходили українські книги, фільми чи вистави. Я не прихильник того, щоб патосно називати це другим фронтом. Фронт у нас один, на сході та півдні, там герої тримають небо над нами. А тут – тил. І в тилу культура важлива".

Віктор ТРЕГУБОВ, 37 років, політик:

"Киянин. Тут народився. Батько тут народився. Бабця тут народилася.

Булгакова читав. Навіть шкільну олімпіаду вигравав, ггг. Пушкіна читав. На брак освіти не скаржуся.

Моя особиста думка – просто щоб ніхто не виступав з "кияни та освічені люди за збереження, тільки гості столиці та неуки проти". Нафіг обох, і Михайла Опанасовича першим.

Хочете пам'ятник літературним кумирам шкільних років – поставте Річарду, мать його, Баху. Теж ще той кент, але хоча б не клінічний українофоб.

А замість Пушкіна – Єйтса. Він як поет побільше буде. Але це я, здається, розмріявся".

Сергій БІБІЛОВ, 44 роки, актор:

"Коли ми та весь цивілізований світ переможемо усю цю шоблу – соловйова, скабєєву, симоньян та інших – не треба розстрілювати чи давати довічний термін. Я пропоную залишити їх ведучими пропагандистських програм. Нехай тепер вони кажуть все те, що і казали, але навпаки. Нехай прославляють Госдеп і Захід, нехай оспівують Україну і її досягнення, нехай розказують, який був поганий путін і його оточення. Кожного вечора! Нехай б'ють у своїх етерах Мілонова та інших "єдиноросів", обговорюють, як все погано в рашці, сміються з твітів Рогозіна. І все це під великим портретом Бандери. Задля того, щоб всі ті, хто дивився їх, нарешті зрозуміли, наскільки безпринципними мерзотами вони є".

Андрій ПРИЙМАЧЕНКО, 32 роки, режисер:

"Письменнику, який вигадав Мордор та орків, немає жодного пам'ятника в Україні, а його твори не вивчають у школах. Покоління, на яке вплинули його твори, почало Революцію гідності, яка переросла у війну за звільнення України від росії. То чиї твори варто вивчати у школах і кому ставити пам'ятники? Тим письменникам, які виховують покоління "тіше єдєш", чи тим, твори яких вчать не миритися зі злом?"

Маркіян ПРОХАСЬКО, 30 років, мандрівник:

"Це ж як у боксі: коли переможемо – отримаємо титул другої армії світу".

Максим БУТЧЕНКО, 44 роки, журналіст:

"Історична іронія. Путін хотів відтворити Радянський Союз. Але замість відносно ситого формату "СРСР 1970 року" якщо щось і появиться, то "Радянський Союз 1983-го". В період розпаду, з дефіцитом усіх товарів, із громадянами, які втратили зв'язок з реальністю та не знають, що буде далі".

Коли окупанти вивішують червоний прапор, вони тільки заплутують людей. Навіщо це, яка мета, що це дасть людям? Крах цієї ідеї неминучий. Бажання Путіна відтворити Радянський Союз приведе тільки до того, що врешті-решт пам'ять (яка досі залишилась в людях) про СРСР помре, як і божевільний диктатор-фашист".

Валерій ЧАЛИЙ, 51 рік, кризовий менеджер:

"Термінологія має значення! Особливо – під час війни. Ніякого "референдуму" чи навіть "псевдореферендуму" на тимчасово окупованій території бути в принципі не може. Як з точки зору внутрішнього українського законодавства, так і виходячи з норм міжнародного права та інших міжнародних правил, які регулюють цю сферу. Референдуми передбачають щонайменше свободу волевиявлення і дотримання процедури на основі діючого національного законодавства. Все інше – від лукавого".

Євген ДИКИЙ, 48 років, науковець:

"У цій війні більше не буде стрімких переміщень військ, калейдоскопу окупованих – звільнених – знову окупованих – ще раз звільнених міст, чудернацької мозаїки ЗСУ, ТрО, різноманітної "спецури" та ще більш різноманітних партизанських загонів. Війна стає регулярною, "правильною". Основна роль у війні остаточно переходить до ЗСУ. Всі решта – лише "на підхваті", інколи, за потреби.

А країна чітко поділяється на окуповані терени, фронт, прифронтову смугу та тил. Тил годуватиме фронт і даватиме місце для відпочинку тим, хто його тримає. А фронт спершу триматиме удар ворожого наступу, а потім поволі переходитиме в наступ за звільнення окупованих територій.

Різницю між фронтом і тилом трохи змазуватимуть постійні ракетні удари по всій території країни. Але ж камон, мої котики та зай­чики, час від часу реагувати на повітряні тривоги – далеко не те саме, що жити і працювати в зоні досяжності арти. І тим більше не те, що приймати бій. Тож тил таки буде тилом, а звуки сирен не дадуть зовсім відірватися від реальності та вирішити, що війна стосується лише тих, хто на "передку". Як то було останні вісім років, між АТО й великим вторгненням".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×