"Інвестувати треба передусім у нематеріальне. Це і є життя"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Роман ГРИЩУК, 32 роки, актор, політик:

Речі, які треба пояснити деяким нашим друзям. Не засуджувати війну, а засуджувати росію, яка почала війну! Не закликати запобігти продовольчій кризі, а чітко казати, через кого ця криза відбувається. Не молитися за мир, а молитися за перемогу України! Тільки перемога України забезпечить мир.

Владислав ІВЧЕНКО, 45 років, письменник:

Коли навідували пораненого товариша у львівському госпіталі, приємно вразило ставлення персоналу до пацієнтів. Дуже приязне та турботливе. При тому, що значна частина поранених – лежачі, тобто потребують значної уваги.

Товариш попросив поголитися, то волонтерки принесли нам тример, а медсестри забезпечили приміщення з розеткою, тазик із теплою водою, простирадло й рушник. Жодних питань чи претензій. Так само і лікарі ставилися.

Я не фахівець, то не можу сказати стосовно медичного боку, але думаю, що і там усе добре. Коли спитали, чи не потрібно докупити якісь ліки, нас запевнили, що все необхідне є. Ну і взагалі: чисто, нормальні меблі, нормальна їжа.

Воно то, звісно, можна сказати, що так і має бути. Але всі ж ми бували в наших лікарнях і знаємо, як може бути. То львівський госпіталь прямо ок.

І коли стоїш у дворику і бачиш ці десятки поранених/скалічених – і це тільки ті, які вже можуть самі чи на візках, виходити на прогулянку, – сповна розумієш, яку страшну ціну платить Україна за своє існування.

Руслан ГОРОВИЙ, 46 років, журналіст:

Достукатись до рускіх можна в єдиний спосіб – по кришці гробу. Пробуйте.

Андрій ЖОЛОБ, 41 рік, лікар, музикант:

Після неповного місяця в якості молодшого лейтенанта медичних сил ЗСУ можу вже з власного досвіду сказати: тут дуже присутня ота штука, що називається єдність, юніті, unity.

Мені й у невійськовому житті пощастило на прекрасних друзів, а зараз, у 40-річному віці, я знову переживаю цікаві відчуття. Як в юності – постійно знайомишся з новими людьми, і якісь з них стають тобі ближчими. Співжиття в казармі – це ділитися всім: чоколядками, туалетним папером, ножем, корисними штуками, які присилають друзі з дому, лінками на музику, на дурацькі відео. Постояти 20 хвилин у черзі на видачу їжі – взагалі без проблем. Штовхнути хроплячого сусіда по ка­зармі – разом із того зранку поржемо. Скинутися на офігєнний сир, овочі-фрукти-сало-колу – та полюбасу.

 

Розумію, що доведеться в процесі служби стикнутися і не з такими офігєнними людьми. Але я таки від життя беру найкльовіше, про різних іродів і так щодня всюди пишуть і розповідають.

Володимир ЄРМОЛЕНКО, 42 роки, філософ, письменник:

Війна об'єднує, так. Але вона і роз'єднує. Бо досвіди неспівмірні. Війна руйнує пропорції. Її "розподіл" шалено випадковий. Хтось втратив коханих, а хтось ні. У когось ще є дім, а в когось уже ні. Хтось був на порозі смерті, а хтось ні. Хтось узяв чуже страждання в себе, а комусь байдуже. Це не розмаїття, це тріщини та прірви. Говорити крізь ці прірви вже дуже складно. А буде ще складніше. Чи зможемо? Не знаю, але точно мусимо.

Сергій ГРОМЕНКО, 36 років, історик:

Я не погоджуюся з тими, хто каже, що теперішня російсько-українська війна може відкрити шлях до Третьої (чи Четвертої) світової чи вже є частиною світової війни. Якраз навпаки – нинішня війна відвертає світову!

Дивіться самі. Те, що Росія зробила з Білоруссю, – це як аншлюс Австрії Райхом 1938-го. Не по формі, але по суті. Крим із Донбасом – це як Судети. Однак, на щастя, 2014-го Захід вивчив уроки 1938-го і не пішов на другу змову з агресором – Мінськ ні разу не Мюнхен. А теперішня велика війна – це якби Чехословаччина 1939-го вирішила битися, а не капітулювати, а Захід якби й не вдарив по Гітлеру, то поміг би Празі. Тоді все завершилося б локальною війною без перспективи світової.

Так і зараз. Якби Україна капітулювала, ніщо б не завадило Путіну завдати наступного удару по Польщі чи Литві – і от тоді б Третя (Четверта) світова точно б почалася. Але українці своїм опором врятували не лише себе, а й світ.

Марина МІЛЕВСЬКА, 57 років, інженерка:

Вийшла у двір, десь недалеко гримить. Повітряної тривоги не було, і в цей момент, я розумію, що це просто грім. Та все одно кожна клітина напружена. Думки в голові – наче страшні кадри з фільму.

А це лише дощик невеличкий, а подалі – хмари та блискавки. І то – гримить, просто грім. Господи, я ніколи не думала, що так можу зрадіти звичайній зливі. І грому.

Моя собачка раніше ніколи не боялась грому. Петард, феєрверків – так, але грому – ніколи. А тут злякалась. Мабуть, теж усе розуміє та пам'ятає. Оце те відчуття, яке вже залишиться зі мною назавжди.

Андрій ЛЮБКА, 34 роки, письменник:

Дивлячись на розбомблені будинки та спалені квартали, я думав про одне: інвестувати треба передусім у нематеріальне. У себе, свою освіту, враження, емоції, досвіди. Це і є найвища цінність. Це і є життя.

Війна чітко все це підкреслила. Бо якщо ти знаєш якусь мову – потенційно маєш кращі шанси здобути допомогу й облаштуватися за кордоном. Умієш водити авто – мобільніший, можеш допомогти людям або навіть швидко втекти. Будував соціальні зв'язки, розвивав громадські середовища, брав участь у різних ініціативах – значно легше отримаєш необхідну допомогу, знайдеш потрібні контакти й виходи, будеш ефективнішим.

Скільки разів я подорожував на останні гроші! Не кажучи вже й про позичені. Але в підсумку це було правильно, бо всі ті враження, побачене й скуштоване, проїхане й переплите залишилося зі мною. Це ніхто не може розбомбити чи окупувати. Це – моя приватна територія. Тепер, коли кордони закриті й узагалі не до мандрів, думаю: як добре, що я поспішав до війни! У мене було правило, що відвіданих країн у списку має бути більше, ніж мені років. Але тепер думаю, що треба було бути вимогливішим до себе – і вимагати удвічі більше країн, ніж років.

Бо відкладаєш на квартиру, мрієш про будинок, економиш, міняєш машину на кращу – все це класно, але водномить може зникнути. Не зникає тільки те, що ти завжди носиш із собою, в собі. Спогади, емоції, знання, навички, досвіди та людські стосунки. Це і є найнадійніший депозит у житті.

Катерина КОТЛЯРОВА, 31 рік, художниця:

Я дивлюсь у себе і шукаю там себе. З одного боку, в усьому цьому болі навкруги я себе і знаходжу. З другого – не бачу себе зовсім. Цікаво, що залишиться в мені від мене після того, як війна закінчиться? Чи повернусь я колись до творчості? Чи не перестане вона бути моєю роботою?

Пишу і чую дежавю. Я більше ніколи не буду такою, як до 24 лютого. І не знаходжу опори – щоб зрозуміти, якою я стаю. І чи стаю іншою? Можливо, я просто стираюсь і зникаю.

Дивлюсь у себе. І бачу тільки темні води. Огорнена. Охоплена. Заколисана. Цікаво… що залишиться від мене? Цікаво, чи залишусь "Я"?

Михайло ВЕДМІДЬ, військовослужбовець:

Ниють Арестовичі, ниють Машовці, ниють "сонечки", і це ниття поступово перекидається на суспільство і на армію. Що ж робити пересічному українцю в цьому пекельному коктейлі зі зради та скавчання? Є один рецепт – вірити в ЗСУ! І не забувати допомагати там, де маєте сили та натхнення.

Можете йти до війська – йдіть. Можете волонтерити чи донатити волонтерам – робіть. Можете платити податки і створювати робочі місця – робіть це, адже економіка – "горнило перемоги"!

А на ниття не звертайте уваги. Бо ниють ті, кому наказали нити. Так, саме наказали, бо росія має ще дуже багато людей і техніки. Так – у них втрачається мотивація, так – у них з'являються Т-62 замість Т-90. Але їх багато. Дуже багато. І поки не варто очікувати по­вторення "втечі з-під Києва". А суспільство "звикло" до глобальних перемог, яких не буде ближчим часом. От вони й ниють, щоб дозованою зрадою збити градус очікування суспільства.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×