12 жовтня в американському Чикаго відкрилася виставка "Сучасна українська графіка на зламі ХХ–ХХІ століття". Роботи 32 художників виставили в Українському інституті модерного мистецтва.
Про свою гравюру із серії "Нове українське" розповідає графік Альбіна Ялоза
Працюю серіями. Рідко даю назви окремим роботам. "Нове українське" почала 2013-го. Цю назву цілком можна прочитувати як нова українська реальність. Кошик із супермаркету – символ сьогодення і нашого щоденного споживання. Сам предмет – пластикова корзина, не дратує. Навпаки, мені він подобається, бо полегшує звичний ритуал купування. Це об'єм, який зручно заповнити, в його формі є ритмічність дірочок. Кошики на картині створюють орнамент. Він перегукується з традиційною вишивкою чи домотканими килимами. На полотні є гра форми і змісту. Також ставлю питання про надмірне споживацтво, але не моралізую і не засуджую. Хотіла вхопити образ, який би свідчив про те, що живу саме зараз. Саме на початку ХХІ столітті – і зі своїм розумінням сьогодення.
Інші роботи з цієї серії виконала друком на паперових пакетах із магазинів брендового одягу, типу Zara. Часто ці торбини не хочеться викидати, бо виготовлені з якісного паперу і з хорошим дизайном. Візуально привабливі, але їх не можна більше ніде використати. На тих роботах друкувала зображення корзин на колесах та візків із супермаркету, але логотип пакета залишався і ставав частиною твору. Це ніби закид: а давайте подивимося, чим користуємося щодня?
Називаю наш час новим середньовіччям. Зараз також нестабільно, і це дає ґрунт для появи нових образів і символів. Кожен із них навантажуємо власним прожитим досвідом. Що важча ця життєва валіза, то більше сенсів бачимо в образах.
Серію "Нове українське" виконала в техніці ліногравюри. Це традиційний прийом друку, який є онукою ксилографії і правнучкою вибійки. Лінолеум дорогий, тому вирізаю на пластику. Можна сказати, що у ХХІ столітті ця техніка перетворилася на пластикогравюру. Люблю різати по-живому. Тоді перебуваєш у напрузі, потрібні точні рухи. Або вирізав, або зіпсував. Або себе порізав. Далі друкую вручну – так, як колись робили традиційну українську вибійку. Однією формою заповнюю площину картини орнаментом. Розстеляю полотно на підлозі, кладу намащений фарбою штамп, накриваю покривалом і ходжу по ньому. Є художники, які добре друкують ложкою. А я класно роблю це ногами. Збоку виглядає, як ритмічний танець: і мої рухи, і малюнок на полотні.
3 
1
Коментарі