Слово "Голодомор" першим в українській пресі вжив Олекса Мусієнко 1988 року
По моїй родині усі три Голодомори пройшли жахливим котком. Перша сім'я діда Василя Єфремовича Дзюбенка із села Ладижинське на Вінниччині вимерла в 1921–1923 роках. Із другою дружиною мав 14 дітей. 1931-го діда розкуркулили з "поражением прав". Це означало, що не міг повернутися на малу батьківщину. Незабаром відпустили. 1937-го – другий арешт. На той час живими лишилися тільки двоє дітей. Серед них – мій батько Язор Дзюбенко. Мати Марія Миколаївна пережила Голодомор 1946–1947 років на Хмельниччині. Аби врятуватися, із сестрою Аделею пішки прийшла на Західну Україну.
Батько розповідав про Голод тільки окремі подробиці. Дід приходив уночі з окрайчиком хліба – таким тоненьким, що просвічувався. Говорив: "Синку, я приніс тобі хліба. Через нього ти побачиш сонце". Язор плакав і відповідав: "Я не хочу сонця. Нехай буде темно". Найважче йому було під час святкувань Дня Перемоги. Батька буквально скручувало. Брав якусь пляшку, ховався від усіх. Згадував покійних братів. Щоб нікого не пропустити, загинав пальці: "Пилип, Павло, Федір, Пантя..."
Справжнє усвідомлення, чим був Голодомор, з'явилося тільки 1989 року. Разом із Лідією Коваленко і Володимиром Маняком готували книжку "33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал". Співпрацювали з Асоціацією дослідників Голодомору. На їхні зустрічі приходили по 400–500 очевидців трагедії. Так записали близько тисячі свідчень. Весь мій робочий стіл був заставлений цими папками.
Готували книжку три роки. Пережити її було дуже непросто. Володимир Маняк загинув у автокатастрофі. У Лідії Коваленко посеред однієї з зустрічей Асоціації розірвалося серце. Я ходила сіра й боялася говорити з людьми. Навіть друзям-редакторам не розказувала про цю працю.
Боялися, що рукопис викрадуть. Наші свідки Голодомору вдень і вночі охороняли його в моєму кабінеті. Серед них був Дмитро Каленик. Розказував, як 1933-го з нього хотіли зварити холодець. Затягнули в хату, де вже кипіла вода. Дивом врятувався.
Олекса Мусієнко першим в українській пресі вжив слово "Голодомор" – 1988 року. Коли був малий, його батьків заарештували. Потрапив до будинку для дітей ворогів народу. Жили там упроголодь і часто втікали. Щоб упізнавати їх, дітям надривали вуха. Показував шрами. Під час війни потрапив у вуличну банду. Якось опинився у церкві. Священик упіймав його і сказав: "Якщо хочеш їсти, будеш щоночі читати зі свічкою Псалтир над померлими". Олекса говорив: "З того дня наче моє життя перетворилося на безперервну прощальну службу. Я і досі наче кожного дня їх проводжаю". Створив двотомник "Олтар скорботи", де згадав тисячі репресованих українських письменників. Від цієї роботи у нього "вибухнуло серце".
Ми знали, що десь у США над такою ж книжкою працює комісія Конгресу на чолі з Джеймсом Мейсом. У 1960-х він перебував у русі хіпі. Мріяв стати рок-музикантом. Мабуть, завдяки хорошому слуху мав і талант до іноземних мов. У Мічиганському університеті вивчав спецкурс "Історія Центральної і Центрально-Східної Європи". Там викладав Роман Шпорлюк, поляк за походженням. На одній із лекцій розповів про Голодомор. Джеймс не повірив, що така масштабна трагедія могла пройти повз світову спільноту. Викладач порадив йому кілька книжок українською мовою. Першу читав зі словником протягом місяця. Другу подужав за тиждень. Потім міг читати за кілька днів.
Дуже хотіли видати нашу працю раніше за американців. Бо ж прикро, що десь за океаном важливість теми Голодомору усвідомлюють більше, ніж в Україні, де все це сталося. Не встигли.
Із Мейсом уперше побачилися на зборах Спілки письменників України 12 квітня 1993 року. Ще не знала, хто це, а подумала: "Оце мій майбутній чоловік". Коли познайомилися, спитала: "А де ваша борідка?" Виявилося, що він знає все про мою роботу тут. Після закінчення зборів один письменник хотів провести мене додому. Джеймс виборов у нього це право. Ввечері того ж дня ми записали з ним велике інтерв'ю для газети "Голос України".
Я зрозуміла, що він перебуває у великій біді. Після виходу тритомника усних свідчень американські слов'яністи відвернулися від нього. Вважали захисником фашистів, колаборантів і колишніх поліцаїв. Говорили, що сам вигадав ті свідчення, які були анонімними. Насправді багато очевидців не підписувалися під своїми словами, бо боялися за родичів, які залишилися в Радянському Союзі. Мейс втратив викладацьку роботу. Його дружина забрала гроші, машину, будинок із басейном, сина й усіх собак. Жив у готелі, де не було ані друкарської машинки, ані робочого стола. В Києві "друзі" поселили Джеймса в дорогущу квартиру. За два тижні з нього витягнули майже 2 тисячі доларів – усі гроші, які мав із собою. Наступного дня закінчувалася віза. Я прописала його у своїй квартирі на Троєщині. Мовчки перевезли речі з орендованого помешкання. Ні про які особисті стосунки тоді не йшлося. Хоча, звісно, я закохалася з першої хвилини.
Допомогти йому могла тільки жінка. Він звик до американського цивілізованого побуту. А в Україні навіть про пральну машинку-автомат не знали. Через знайомих влаштувала його науковим працівником-спостерігачем в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень. Цю посаду створили спеціально для нього – щоб обійти бюрократичні процедури. Потім запросили викладати на кафедрі політології в Києво-Могилянській академії, дали місце редактора і колумніста в газеті "День".
Українською він говорив дуже погано. Проте багато читав, знав пасивну книжну мову, трохи усної емігрантської – з її особливою тональністю, перевертами і діалектизмами. Мене просили пояснювати, що він говорить. Так деякий час я перекладала "джеймсову українську" на українську. З часом навчився від мене усної мови. Говорив з подібною до моєї інтонацією.
Привіз із собою близько 200 комплектів тритомника. Усі роздарував. Письменник Олесь Гончар після ознайомлення назвав цей збірник "Чорною Ілліадою українського народу".
Доступ до архівів мали тільки дослідники, які раніше працювали над історією Комуністичної партії. 1990 року вийшла книжка "Голод 1932–1933 року на Україні: очима істориків, мовою документів". У ній було заявлено позицію влади – Голод виник через труднощі колективізації. Джеймс переконував мене, що треба працювати з цими людьми. Бо доки виросте нове покоління науковців, буде втрачено багато часу.
Колишні історики партії пішли за Джеймсом. Пам'ятаю, як 1993 року читала інтерв'ю Станіслава Кульчицького. Він ставив запитання, чи це справді був Голод. А сьогодні Кульчицький – провідний спеціаліст із цієї теми. Вважає Мейса своїм учителем. Хоча той був молодший на 15 років. Були й такі, що називали його "голодовим фантазером". Але вони опинилися на периферії української науки.
Джеймс наголошував, що дослідження історії Голодомору варто починати від Петра І. Вже тоді політика Росії відносно нашої України і українців мала протогеноцидний характер. Навіть придумане росіянами у XVIII столітті слово "малорос" вживали для того, щоб на підсвідомому рівні принизити українців. Бо "малорос" – це людина "малоросла", тобто нижча за статусом, ніж представник титульної нації. Набагато логічніше було б назвати нас "русичами". Мейс усі три Голодомори вважав єдиним процесом, який мав спільну мету – винищити українців як націю і Україну як державу.
Найбільше спілкувався з письменниками Євгеном Сверстюком та Іваном Драчем, політологом Володимиром Полохалом, філософом Олегом Білим. Його любили сільські бабусі, які торгували на базарі. Ім'я Джеймс було для них незвичне, тому називали "Діма". Переповідали всі останні плітки. Був близький із моїм батьком. Український селянин і американський професор любили розмовляти про історію, політику, землю. Закриються на балконі, давляться тютюновим димом, цмулять домашню самогонку і вирішують питання надзвичайної ваги.
Джеймс Мейс був непотрібен українській владі. Йому постійно не хотіли продовжувати візу. Навіть коли вже був важкохворий, я замість нього ходила по всіх інстанціях, мені говорили: "Ми його депортуємо". Вмовляла його повернутися в США. Не хотів їхати без мене.
3 
1
Коментарі