У моєму мікрорайоні на Лівому березі біля Харківського шосе відкрилася нова церква. Старанно вибілена, висока, з трьома золотистими куполами й гарними хрестами. У суботу зайшов у храм поставити свічку.
Було вже пополудні, церква порожня, тільки зліва від входу за прилавком із атрибутами сиділа літня жінка в хустині. У кутку, де ставлять за упокій, догоряла самотня свічка.
Я приклався до ікони "Воскресіння Христа", вклонився Ісусу й Матері Божій, потім пішов по свічки. Зрадів, що найдешевші по 50 копійок, взяв два десятки. У Києві менше, ніж по 2 гривні, знайти важко.
Поставив за здоров'я всіх своїх рідних і знову підійшов до церковного прилавку. Поцікавився, до якого патріархату належить храм.
Вішати їх треба догори ногами
- Московського! - відповіла з викликом жінка. - А ви що -Українського? - глянула суворо на мене.
- Та мені однаково. Для Бога ж нема різниці…
- Як це нема? От ви люди робочі, тяжко працюєте та й нічого не знаєте. Біблію не читаєте, заповідей не виконуєте… А ще в ХVI столітті в Львові церкву розкололи. А тепер таку страну розвалили, усе перевернули догори ногами.
- Так на все ж воля Божа, - спробував я погасити її агресію. Але вона нічого не чула.
- Зробили людям пенсію по 400 гривень. А як на них прожити? От хай би отому Кравчуку дали таку. Так вони по 20 тисяч мають. Вішати їх треба догори ногами, - стишила вона голос, - за те, що наробили отакого в страні…
Я мовчки перехрестився й вислизнув за двері. Уже на вулиці згадалося: "Прости їх грішних" - і тих, що "наробили в страні", і тих, що поробили в церквах.
1 
1
Коментарі
1