Турнір треба було скасувати
Проєкт футбольного Євро‑2020, фінальний турнір якого вперше мали провести не в одній чи двох країнах, а по всьому континенту, дістався нам від Мішеля Платіні. Колишній глава європейської футбольної спілки – УЄФА – намагався кардинально реформувати змагання, але не довів справи до кінця. Нові керівники європейського футболу вирішили не продовжувати цього експерименту – "всеєвропейський" фінал 2020 року мав бути перший і останній у такому форматі. Але формату перенесеної на 2021-й першості Європи нині не передбачить ніхто.
Найбільш логічним і справедливим було би скасувати Євро-2020 через пандемію. Це той форсмажор, що закладається у проєкти всіх міжнародних подій із страхуванням можливих збитків. Але УЄФА вирішила інакше – не хотілося віддавати гроші від багатомільйонних спонсорських контрактів. Цим організація загнала себе у глухий кут. І річ не лише в тому, що перенесений на рік турнір, швидше за все, відбудеться без глядачів, а отже не буде жодного сенсу возити команди просторами європейського континенту.
Проведення 2021 року фіналу Євро-2020 порушує всю логіку європейського футбольного календаря, що складався десятиліттями. Найперше тому, що на футбольні поля влітку цього року вийдуть зовсім не ті команди, які здобули це право восени 2019-го. Хтось за рік став сильнішим, хтось – навпаки. Одні гравці втратили рівень, інші його підняли. А тут ще коронавірус, який нікуди до червня не подінеться. Тож склад учасників того чи іншого матчу залежатиме від епідеміологічної ситуації в колективі конкретного дня. Чи є гарантія, що не повториться скандал із зарахуванням збірній України поразки в грі Ліги націй проти Швейцарії за рішенням лікаря районної поліклініки? Аби уникнути цього, до заявок команд слід буде записувати не 23, як раніше, а до сотні футболістів. Та й правила футболу з часу відбірного турніру змінилися. Гра з п'ятьма дозволеними замінами замість трьох – це інший вид спорту!
І найцікавіше – як на Євро-2020/21 виступить національна команда України? За рік, що минув із часу відбірного турніру, ейфорія з приводу "диво-команди Андрія Шевченка" випарувалася. Матчі осені 2020-го – і контрольні, і в рамках Ліги націй – показали справжній рівень збірної. Який залишився тим самим, що й завжди. Але, як видається, це для нашого футболу не головне. За останні чотири роки національна команда не здобула на футбольному полі жодних трофеїв. Зате маємо інше досягнення – створення культу тренера Шевченка, якому пробачають усі невдачі включно з рекордними в історії поразками і якого підносять до небес після кожного хоч трохи притомного результату.
Рік тому я вже писав, що будь-який результат команди України на Євро-2020/21 у нас оголосять успішним. Занадто низько нас перед цим опустили. Тепер навіть один забитий м'яч у трьох іграх групового турніру визнають досягненням – на Євро-2016 і цього не було! Коли ж українці спроможуться здобути хоча б одне очко, це сприймуть як злет до небес. Про те, як у нас зустрінуть хоча б одну перемогу в трьох іграх, і говорити страшно. Коли ж наші вийдуть із групи, тренеру точно дадуть Героя України.
А що залишається, коли сильного поповнення у збірної немає? Не від хорошого життя на поле випускають гравців, які сидять у запасі своїх європейських клубів. Можна скільки завгодно розхвалювати Зінченка чи Малиновського, але їм далеко до того рівня гри, який показували у свої найкращі роки Ротань, Воронін, Тимощук, Гусєв. А прагнення інтернаціонального тренерського колективу навчити збірну України грати, як збірна Бразилії, нічого, крім усмішки, не викликає.
Наша головна футбольна команда має оновлюватися вже тепер. Осінь 2020-го показала, що можемо виставити не один, а два чи навіть три склади національної збірної команди приблизно одного рівня. І перемагати вони зможуть лише завдяки дисципліні, самовідданості й удачі, як це було в київському матчі проти Іспанії. Не варто очікувати народження в Україні нових Мессі, Роналду, Ібрагімовича чи Шевченка. Ще меншою є потреба шукати гравців збірної за кордоном, аби дати їм наш паспорт.
Мій стриманий оптимізм щодо перспектив нашої національної команди ґрунтується на ймовірному розумінні Андрієм Шевченком реалій сучасного футболу. Він зумів створити собі імідж "футбольної надії України" та прагнутиме наповнити його змістом. Україна – не те місце, де тренер Шевченко може здобути міжнародні трофеї. Маємо визнати, що зробити Україну чемпіоном Європи не здатен нині жоден тренер у світі. Але бажати цього нам ніхто й ніколи не заборонить. Саме тому українські вболівальники вірять у нашу збірну та її тренера, чия європейська кар'єра може стартувати вже цього року. І тоді просто іміджу, як на чолі збірної України, Андрієві Шевченку буде замало.
3 
1
Коментарі