"Боляче читати про кожну нову рану на тілі України. Але страху немає"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Ірина ЦІЛИК, 39 років, кінорежисерка:

Учора ввечері садила сина на потяг і раділа, що відправляю його на канікули. "Завтра вранці полетять ракети на Київ, це ж ясно". Щоправда, вони летять навсібіч. Але це відчуття рутини… Ми, звісно, тут трохи поплавлені вже всі. Валяємося з кицею в коридорі, рахуємо звуки прильотів, відповідаємо спокійно на емейли. Звичайний ранок понеділка. Коли поруч немає дитини, страху теж немає взагалі. Неправильно, дивно, криво, але вже як є. І ні, це не значить, що я нічого не відчуваю. Боляче читати про кожну нову рану на тілі України. Але страху немає. Колись раніше мене це дивувало в людях з Донеччини й Луганщини. Коли це було? В якомусь іншому житті.

 

Богдан КОЛОМІЙЧУК, 38 років, письменник:

Перші години відпустки – це вокзальна площа, де військові приязно вітаються один з одним, хоч і не знайомі. Такий собі, ні з чим не зрівнянний, дух братерства.

Це маленька дівчинка, схожа на мою доньку, яка попросила дозволу мене обійняти.

Це табуни жебраків і бридка, але така смачна, вокзальна кава.

Це порожнє купе.

Це бургери від Укрзалізниці, які я поглинаю, мов Гаргантюа, і провідниця вже, видно, подумала, що в армії не годують.

Це вірші 20-х, які я особливо полюбив на службі.

Це мрії та плани…

Це найпрекрасніші краєвиди за вікном.

Це заспокійливий метроном вагонних коліс.

Це дорожня сонливість.

І все це моє.

Ярослав Трофімов, 40 років, ресторатор:

Держборг > 100% ВВП.

Тобто, як я й прогнозував, прийшла осінь і макроекономіка в Україні всьо. Соціалка тримається на донатах Євросоюзу та США. Як впаде – різко буде боляче.

Що це значить для нас? Що мікроекономіка наразі й ще надовго – тепер основа України. Підприємництво та мікропідприємництво.

Робиш пиріжки – годуєш себе? Молодець. Годуєш ще кухаря – супермолодець. Донатиш на ЗСУ при цьому – ти і є основа економіки України. Без жартів та перебільшення.

Цю систему майже неможливо зламати, вона тримається на вірі в себе та бажанні допомагати. На неї не вплине відключення світла – підприємець купить собі невеликий генератор. Її не можна пошкодити ракетами чи дронами, бо вона розгалужена.

І це ще один дивний позитивний вплив війни. Чим далі – тим більше економічної свободи та підприємницького мислення буде проявлятись на нашій землі.

Тетяна ВЛАСОВА, 36 років, поетеса:

Якби в лютому я завагітніла, зараз була б на дев'ятому місяці.

Я могла б народжувати дитину під час війни. Під звук повіт­ряної тривоги або "шахіда". Можливо, без світла чи без води. Не розуміючи, що чекає мене і дитину наступної хвилини.

Я могла б народжувати в чужій країні. Куди виїхала б вагітною – без чоловіка, без рідних, без своїх знайомих лікарів. Я знаю жінок, яким довелось виїжджати й народжувати саме так.

Я могла б народжувати дитину спокійно. У своїй країні, у тих умовах, які можу їй забезпечити. Але наші у*банські сусіди забрали в мене це право.

І зараз я думаю: добре, що в лютому я не завагітніла.

Але я усвідомлюю ще й дещо інше.

Що моя дитина точно буде знати, хто її ворог. Вона буде знати всю правду про свою країну і тих, хто поколіннями намагався її знищити. Вона знатиме про війну, про наших героїв, про все те, що ми захищаємо. І вона буде пишатись тим, що народилась у такій крутій країні.

Вона буде розмовляти красивою українською і з гордістю говорити, що вона – з України. А нашим ворогам буде плювати в обличчя. Якщо, звісно, вони колись потраплять їй на очі – бо ж до того часу вони, як таргани, будуть ховатись закутками світу і соромитись свого походження.

Ось така у мене буде дитина.

Після перемоги всиновлю.

Володимир ГЕВКО, 41 рік, маркетолог:

Українці приречені мати потужний волонтерський рух, бо їхнього головного поета було викуплено з кріпацтва за донати.

Ярослава Федораш, 30 років, журналістка:

Моє покоління – покоління вдів.

Моє покоління – покоління потенційних вдів.

Жодна з нас не застрахована від чорної хустки.

Кожна з нас, дружин/дівчат військових, живе в страху.

Кожна з нас пробує відганяти чорні думки якомога далі.

Жодній з нас не виходить.

Кожна з нас думає, що наше кохання переможе війну.

Жодна з нас не має в цьому впевненості.

Бо це доросле життя. Бо це справжня війна.

Жодну з нас не зрозуміє та, яка не є потенційною. Навіть з найщирішою любов'ю, бажанням та емпатією. Факт. Це просто неможливо.

Кожну з нас криє. Часто. Нам від цього боляче.

Кожна з нас блокує емоції, навіть не усвідомлюючи цього.

Кожна з нас намагається тримати себе в руках.

Не кожній виходить.

Кожна з нас істерить і ридає. Переважно в подушку. Не кожна має підтримку.

Жодна з нас не може проговорити повністю свій страх найріднішому. Бо говорити про смерть з тим, за ким вона ходить, – боляче до блювоти.

Кожна з нас має дві війни.

Кожна з нас – сильніша, ніж думає.

Але кожна з нас дуже вірить.

Алла КОМАРОВА, 41 рік, блогерка:

Сьогодні вкотре модно стало уявляти, куди пішов би світ, якби 85 років тому не було Сандармоху. Скільки нобелівських премій з літератури ми вже отримали б, які фільми підкорили б фестиваль у Каннах, постановкам за чиїми сценаріям аплодував би Бродвей, ось це все.

Мені чомусь це боляче думати. Навіть болючіше, ніж просто передивлятися фото всіх тих веселих творчих людей, яких тупа біомаса знищила, бо до усрачки боялася.

Так, наче оце мріяння робить втрати ще більш уречевленими.

85 років тому ми програли двічі. У цьому році грьобана русня намагалася повторити минуле знову. 45 тисяч пакетів для трупів, пам'ятаєте? Звісно, що вони, готуючись до переможних парадів по Києву через три дні, не розраховували, що самі ляжуть у ті пакети. Ті пакети були для нас. Знову. Для наших військових, для наших волонтерів, для наших митців і носіїв нашої культури.

Про це треба пам'ятати. Завжди.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×