- Відійдіть убік, чекайте, - офіцер-прикордонник знімає слухавку і просить когось підійти, "бо тут проблема". До цього зо 5 хвилин шукав щось у комп'ютері, розглядав моє обличчя.
За хвилину його колега забирає мій паспорт і несе в якусь комірчину. Поки стою в черзі, почалася посадка на літак. Та куди без документа? Аналізую варіанти "проблеми". Може, надто багато відмінностей між мною і фото? Але ж мала право за сім років подорослішати й змінити зачіску. Добре, що волосся не фарбувала. Чи може - паспорт старий і пом'ятий, із обтріпаними кутами? Та ж, не такий, як у хлопця із сусідньої черги. Він щойно довів, що намоклий документ із хвилястими сторінками - дійсний.
За 10 хвилин офіцер повертається й шепоче щось моєму прикордонникові. Той ставить печатку про перетин кордону, віддає паспорт.
- Так у чому проблема? Може, виправлю її до наступної зустрічі.
- Звичайні формальності, - відповідає незворушно.
Усе повторюється в аеропорту Буенос-Айреса. Прикордонник довго вдивляється в документ, монітор і на мене, зачиняє кабінку й веде в задушливу кімнату. Там передає паспорт колезі. Знову щось обговорюють, кудись телефонують. За 15 хвилин паспорт повертають, вибачаються. Наостанок аргентинець питає, чи не звати мою маму так само, як і мене? Кажу, ні. Тоді повідомляє, що мою повну тезку, удвічі старшу, розшукує Інтерпол.
Перша людина, якій я розповіла про пригоду, порадила змінити ім'я. Так зробила її подруга зі США. Дівчину дістали постійні перевірки й запізнення на рейси. Бо ім'я та прізвище її двійника опинилися у списку розшукуваних злочинців.
Схоже, мою тезку вже впіймали. Або ж прикордонники Норвегії та Парагваю знають, що серед шести з половиною мільярдів людей на Землі принаймні двоє можуть зватися однаково.
2 
1
Коментарі
1