Не зможеш грати голодні очі, коли знаєш, що поїси за 15 хвилин

Як тему голодної смерті показують у театрі

Моновистава "Голодний гріх" за новелою Василя Стефаника "Новина"

Центр Леся Курбаса, Київ

Режисер Олександр Білозуб, прем'єра 15 квітня 2008-го

Олександр ФОРМАНЧУК, 29 років, актор:

- На чорній сцені з розсипаного соняшникового лушпиння вилазить мій герой - у подертих полотняних штанях і вишиванці. Зачіпає металеву миску з водою й першим звуком на сцені хлюпає вода. Тут він починає пригадувати свій гріх. "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою молодшу дівчинку. Хотів утопити і старшу, але та випросилася". Батько вирішив позбутися дітей, бо любив їх і не міг дивитися, як вони страждають від голоду.

Мій герой облизував ложку, як голодне цуценя порожню тарілку, намагаючись згадати смак їжі

Доки грав у спектаклі, дуже схуд, хоча спеціально дієти не дотримувався. Само сталося, що з кожним днем підготовки до ролі їв усе менше. Перед прем'єрою на два дні зовсім припинив. І потім щоразу в день спектаклю не міг шматка в рок узяти.

За день до вистави сідав у тиші й хвилин зо 20 молився. Після неї намагався одразу лягти спати. Було абсолютне фізичне та емоційне виснаження. На сцені постійно порпався в лушпинні, довго не міг відкашлятися від пилу.

Про голод знаю не з книжок. Моя баба пережила Голодомор і воєнну голодовку. Їхньому селу на Житомирщині пощастило - корови не в усіх забрали. Вона їхню сім'ю і врятувала. А от сусіди як тільки не виживали. У клубах посадовці жирували й недоїдки зі столу викидали свиням. Люди пробиралися до корит й вибирали звідти мочений хліб, напівгнилі овочі. Їли сушені корінці рогози, хоча вона страшенно гірка й нудило після неї. Жаб ловили. Коли і їх не стало - котів. Одна сім'я навіть з'їла свою малу дитину.

Моїм родичам вистава сподобалася. А вони можуть прямо сказати "Саша, сьогодні ти прогнав". Дехто з друзів по кілька разів приходили дивитися. Казали, найтрагічніший момент, коли мій герой говорить із могилою покійної дружини. Ще - коли в агонії облизує ложку, як голодне цуценя порожню тарілку, намагаючись згадати смак їжі.

Олександр БІЛОЗУБ, 50 років, режисер:

- Ця вистава насамперед - акт мистецтва. Жодного політичного підтексту не має. Давно мріяв поставити щось зі Стефаника. Коли при Ющенку почали піднімати питання Голодомору, для цього з'явилася чудова нагода.

Не думав про глядача - чи зрозуміє він, чи забоїться. Знає, на що йде. Інша справа - міра його довіри. Голод виходить за межі їжі. Його треба зрозуміти. Не зможеш грати голодні очі, коли знаєш, що поїси за 15 хвилин. І свідоме голодування не допоможе. Услід за тілом порожніє душа - ось що треба зрозуміти. А в порожнечі може утворитися найбільший гріх. Саме це було показати найважче. Щоб спектакль не перетворився на дешеву гру на людських інстинктах. Добиватися від 25-річного актора розуміння цього жаху безперспективно. Тому вибирав виконавця за пластикою та вокалом.

Символом трагедії стали алюмінієві ложки та лушпиння. Є чим їсти, є кому, та нічого їстівного немає. На стіну проектували зображення квітучих соняшників - як міраж, вигадка хворого мозку. Їхнього врожаю ніхто не дочекається.

У залі плакали й жінки, і чоловіки. Але жоден не вийшов до кінця вистави. Це була політика, спрямована на те, щоб перетворити людину на тварину. Щоб не просто повмирали люди, а щоб здохли, як тварюки. Це зробити дуже просто - не давайте людині їсти.

Вистава "Ленін Love. Сталін Love" за романом Василя Барки "Жовтий князь"

Черкаський музично-драматичний театр імені Шевченка

Режисер Андрій Жолдак, прем'єра 29 листопада 2008 року

Олександр КУЗЬМІН, 43 роки, виконавець головної ролі:

- Мій герой, селянин Мирон Катраник - батько голодної умираючої родини. Але за мішок борошна він не продає партійцям місце, де схована церковна золота чаша. Платить за це життям.

Усі вистави Жолдака на глядача впливають передусім емоційно. "Ленін Love. Сталін Love" - його найреалістичніший спектакль, майже документальний. Екрани на сцені демонструють прапори кольору крові, величезні портрети Сталіна. Коли мого героя ведуть на страту, крупним планом показують очі його дружини й дитини. Глядач разом зі мною піднімає погляд вгору. Ці очі - головний образ трагедії.

Жіночі ролі виконують чоловіки. Режисеру була потрібна трагічна глибина, на яку здатні лише актори-чоловіки

На прем'єрі в київському оперному театрі мені стало страшно з перших хвилин. Зазвичай очікуєш реакції публіки, вона допомагає. Стояла така тиша, що здавалося, в залі нікого немає.

Спектакль складається з маленьких сценок, розкиданих по сцені, які живуть кожен окремо. Тут голодні люди помирають, там селяни чистять картоплю, аби годувати начальство, тут розважаються комісари. Глядача заворожує цей безперервний рух.

Жіночі ролі в "Ленін Love. Сталін Love" виконують чоловіки. Жінки б зіграли красиві стандартні сльозливі образи, додали б емоцій, а режисеру була потрібна трагічна глибина, на яку здатні лише актори-чоловіки.

Жолдак не зробив вистави-плакату, памфлету на владу чи класичної театральної трагедії. Він оголив людські емоції. Внутрішній крик селянина "Чому?" й "Мені все можна" вічно бухого партійця. Дитини, що з тваринною злобою кидається на зображення Леніна й Сталіна, вигукуючи: "Це тобі за тата! За маму! За братика! За сестричку!" - і молотить по них цебром.

Вистава "Голодна кров", драматурги Олена Бісик, Тетяна Волкова, Дар'я Медведєва

Дніпропетровський молодіжний театр "Віримо!"

Прем'єра 22 листопада 2008-го

Володимир ПЕТРЕНКО, режисер, 47 років:

- Ми оголосили конкурс на п'єсу про Голодомор. Переміг твір двох школярок-випускниць і їхньої вчительки з Павлограду. Зібрали багато матеріалу по селах Павлоградського району. Пропустили через себе, знаходили ще живих бабусь і дідусів. Сюжетний хід - двоє кіношників з Москви приїжджають в Україну 1933-го знімати фільм про розквіт соціалістичного села. Документальні зйомки проілюстрували свідоцтвами реальних людей. Один персонаж пережив Голодомор, наче бачив все збоку. Його батько привіз із заробітків теличку, яку тримали в хаті. Так і вижили, хоча односельці рубали стіни сокирами. Хтось вижив, тому що мав бричку і вивозив трупи, був при посаді. Є лікар, який хоче втекти, але не має паспорта. Хлопці-документалісти - вигадка, а все, що вони бачать - реальні документи.

Дівчину вивезли майже непритомну з небіжчиками, аби "другий раз не їхати"

Якщо історія не прожита через мистецтво, вона не опускається в підсвідомість народу. Доки ми знаємо Голодомор на рівні підручників, він не стає нашою особистою пам'яттю. Цією виставою хотів створити такий міф для підсвідомості. Поетичну історію про парадокс: найбагатша земля, найпрацьовитіші люди, і тут - голод.

Знайшли багато виразних метафор. На початку створюємо картину щасливого народу. Чоловіки в полі вмиваються, жінки з глечиків ллють їм на руки зерно. Є ще бричка, на якій возять трупи і потім вона стає обіднім столом. Дуже фізіологічною зробили сцену, коли скидають трупи на купу. Її супроводжує реальний монолог дівчини, яку вивезли майже непритомну з небіжчиками, аби "другий раз не їхати".

"Голодна кров" - третій за популярністю із 14 наших спектаклів. У фіналі в колисках опускається хліб і ми його роздаємо глядачам. Це своєрідний момент причастя.

Вистава "Зерносховище" за п'єсою Наталі Ворожбит

Королівський Шекспірівський театр, Стретфорд-на-Ейвоні, Велика Британія

Режисер Майкл Бойд, художній керівник театру

Прем'єра 25 вересня 2009 року

Українська прем'єра не відбулася

Наталя ВОРОЖБИТ, 36 років, драматург:

- Написала "Зерносховище" на замовлення Шекспірівського королівського театру. Там ставлять лише Шекспіра, але вирішили показати й сучасну російську драму. "Зерносховище" написала російською, використала чорний гумор. Вийшла нестандартна трагікомедія, додала трохи містики.

Багато пояснювала, ходила на кожну репетицію. Найважче акторам і режисеру було збагнути, чому українці не чинили ніякого спротиву, чому не відбулося війни чи революції. Розпитували про національні страви, звичаї. Щоб ужитися в тему, в Україну приїхали режисер, художник і перекладачка п'єси. Возила їх Полтавщиною, звідки я родом. Спілкувалися з людьми, які пережили голод. Художник по костюмах скуповував старі сорочки. Намагалися зробити усе максимально автентичним. У виставі режисер нічого не змінював - передав усе скрупульозно, як я написала. На роль селян узяв африканців, бо в Англії немає такого соціального прошарку, актори витончені й делікатні. Африканці добре пам'ятають і багато знають про голод. Тому їхня гра була органічною. В українських костюмах виконували наші народні пісні. Блискуче їх вивчили й співали так, що українці ридали.

Хоча ці люди матюкаються у кабінетах, не дай Боже винести таке на сцену

Спектакль грали менш як місяць. У Шекспірівському театрі вистави швидко виходять із репертуару. Зал був завжди повний. Англійці казали, що в них таке могло відбутися тільки в середньовіччі.

Для мене особисто Голодомор - це втрата родини. Мій дід вижив тоді єдиний із 11 дітей. Я думаю про те, скільки в мене померло родичів і скільки їх могло бути без Голодомору. Який би це був сильний і великий рід.

Максим ГОЛЕНКО, ХХХ років, режисер:

- Поставив виставу на базі Коломийського театру (Івано-Франківська область. - "Країна"). Але показати її там не дали. Думаю, керівництво театру чекало від мене пафосної подачі теми про Голодомор. Театральні вистави зазвичай роблять по накатаній схемі, як колись на замовлення ставили спектаклі про перемогу над фашистами.

"Зерносховище" - це трагіфарс. Є сцена на 40 хвилин, яка мала б викликати жах у глядачів, але Ворожбит її прописала дуже смішно. Показано двох селян, які йдуть до зерносховища красти гниле зерно для попухлих родин. Вони бояться мишей, один застряє у вікні й другий його не може витягти. Глядач сміється, але волосся у нього стає дибки від жаху.

Сценографія лаконічна. Хотів зробити ефект вистави початку ХХ століття. Використав металеві корита, які спочатку були лавками в клубі. Потім корито перетворилося на стіл. Коли по ньому стукати металевими мисками, лунає моторошний звук. Потім воно перевертається і стає труною. Переклали "Зерносховище" українською, адаптували до мови села, додали ненормативної лексики. Керівництво театру лежало й плакало, бо ненормативна лексика в українському театрі поза законом. Хоча ці люди матюкаються в кабінетах, не дай Боже винести таке на сцену.

×