"В Оленівці іноді проскакував порошок для прання. Мили ним голову" – колишня полонена

4

24 числа приїхала в Маріуполь. Обстрілів стало більше десь за два тижні до повномасштабної війни. Змінилося багато. Раніше була лінія зіткнення – тут наш окоп, сіра зона невелика, і їх окоп. І один одного "на свята вітали". Це було латентне стримання. На тому боці були в основному ДНРівці, росіян фактично не було. Іноді бували інструктори, москальська арта могла виїхати. А повномасштабна війна – це вже повноцінні російські війська і їхня техніка.

Кілька військових, з якими спілкувалася, сказали: "Ми знали, що це буде. Просто не знали дати". Те, що Росія піде на такий крок, була переконана вже влітку 2021-го. Це, може, і спонукало скоріше поїхати на ротацію.

 

Бо як кинути хлопців? Ми їх з Водяного вивозили, який стояв біля нашого стабіка. Відступали вночі, тихо. Щоб не було ні світла, ні звуку. За хлопцями вантажівка приїхати не могла. Виїжджали L-кою (пікап Mitsubishi L200 – Gazeta.ua) та "Буханкою" (УАЗ СГР – Gazeta.ua). Завантажили два міномети, все БК, самих військових. Під 4 годину ранку уже злітали літаки, щоб там все зрівняти з землею. Ми не могли один одного кинути. Тоді на 13 блокпосту видихнули. Вважали, що вийшли з пекла. Просто не знали, що це початок першого кола.

Складно сказати. Це вже була завершуюча ланка оточення. Наш останній прихисток. Тому що весь час в оточенні ми з 36-ю бригадою були на різних позиціях. На очах руйнувався Маріуполь. Бачили все це тотальне знищення. Про полон взагалі не говорили. Прийняли рішення просуватися до Азовсталі. Бо там БК, там ще пару танків, які їздили. Ми розуміли, що ще трішки можемо зробити.

Коли вже прийшли на Азовсталь – це був пік. Пройшли купу всього і розуміли, що це наша остання лінія. Де ми стоятимемо до кінця. Я не задумувалася, як це завершиться. Не дозволяла думкам про смерть заповнити голову. І часу вже не було через навантаження. У бункерах заводу було багато поранених. Потрібні були перев'язки – первинні і вторинні. Роботи було набагато більше, ніж до цього. Були і 300-ті, і 200-ті, але не так масштабно.

Азовсталь – це величезна територія. На кожному бункері був стабік. Я могла бути на своєму і час від часу не бігати на "Бастіон", там де був "Редіс" (Командир бригади Нацгвардії "Азов" підполковник Денис Прокопенко – Gazeta.ua). Виклянчувала пару хвилин інтернету, щоб написати додому, що жива. Окремий бункер був саме шпиталю, але його розбомбили і поранених розтягнули по інших місцях.

Бункер – це дуже велика територія. До декількох сотень метрів у довжину, ширина – метрів 15-20. Приміщення чимось нагадує підземну парковку. Колони ніби розділяли приміщення на блоки. На підлозі розміщувалися люди. Ми поставили стіл з "Пташкою" (Колишня полонена, військова парамедикиня з Азовсталі Катерина Поліщук – Gazeta.ua), поскладали на нього все, що мали. Після кожного приходу сипалася пилюка – порохи були висотою у два пальця. Хвилин п'ять після ударів – нульова видимість, поки той пил сипиться. З мене всі сміялися, що я методично прибирали все санітайзером. Казали: "Зараз буде приход, і все знову в пилюці". Я відповідала: "Хлопці прийдуть на перев'язку, це ж не естетично прийти до лікаря і побачити той пил". У "азовців" був свій столик, у 36-ї бригади свій. Спали на підлозі поруч.

Доводилося. Наша група, коли виїжджали з заводу Ілліча на Азовсталь, потрапила під обстріл. Побратим "Бізон" отримав поранення. Куля досі в легенях, а він все ще у полоні. Нам влучило по двигуну, машина одразу встала. Але замість L-ки, яку вже розбомбили, нам інкасатори Ощадбанку підігнали броньований "Форд". Він врятував не одне життя. І коли потрапили під обстріл, з машини вийшло шестеро живих людей. Це було вночі, не зрозуміло, куди рухатися. Ми в тому "Форді" покинули все.

На Азовсталі змогла надибати медичний наплічник. Забирала всю перев'язку, яку бачила. Наплічник великий, але його не вистачило би і на пару днів. Хлопців збирали по Азовсталі цивільні аптечки. Там був якийсь бинт, хлоргексидин. У деяких були навіть турнікети. Багато препаратів, термін придатності яких вийшов ще в 2019-му році. Але не було нічого і доводилося застосовувати їх.

 

Нам оголосили, що ми виходимо. До цього були перемовини. І "Редіс", і "Волина" розуміли, що БК ще є, але не відомо, наскільки його вистачить. Вода і їжа – це все доходило до критичних моментів. Тому вже на перемовинах дійшли згоди, що це буде екстракція з подальшим обміном. А виявилося – це банальний полон.

У мене постійно була ця впевненість. Я всіх, хто казав "Якщо ми звідси вийдемо", поправляла – "коли ми вийдемо". Слова і думки наші матеріальні. Яким чином вийдемо, я не замислювалася. Постійно намагалася підтримувати хлопців. Бо навіть "грізні солдати" час від часу казали, що всі помремо. Такі настрої періодично бували. Я злилася і казала: "Якщо помремо, то треба зробити так, щоб все палало".

16 травня нас зібрали по підрозділах і оголосили, що виходимо. Сам вихід тривав з 16 по 21 травня. Тому що таку кількість людей не могли в один день вивести. Була домовленість, що діяв режим тиші. Обстрілів не було. Я і "Бізон" виходили 18-го. А 16 і 17 могли вже піднятися на поверхню, походити і побачити той жах. Результати бомбардувань, застосування корабельної арти. 19 травня нас вже оформили в Оленівці, там я пробувала до 30 вересня. Там відрізане тепло, вода. Жодних комунікацій.

Згодом невеликою групою нас вивезли в Бєлгородську область в Щебекіно. Зі мною були ще дев'ять жінок. Нас помістили у наметове містечко. Тоді було відчуття, що потрапили до раю. Тричі на день годували, було ліжко і простирадло для кожної. По ночах було холодно, але стояла буржуйка та були дрова. Душ гарячий, де на тебе ніхто не верещить. В Оленівці на 10 людей давали 10 хвилин на два крана. Видали засоби гігієни, зубні щітки і пасти. В Оленівці цього всього не було. Там іноді проскакував порошок для прання. Мили ним голову. Спека, літо, постійно у замкнутому просторі. В шестимісний камері перебували спочатку 27 жінок, потім 21. Погана їжа – схудла на 10 кілограмів.

В Росії в наметовому містечку нам яблука давали, цукерки – їхній "Дюшес" дуже противний. Табір охороняли військові, а конвой – військова поліція Росії. На тлі пекла Оленівки - це було вже добре. Нас перед обміном так намагалися привести до ладу. Привезли речі з секонду, бо ми були в обірваному одягу. Прали його, коли милися – потопталася, одягнула на себе, і вже так воно висихало. Холодало, то начальник табору приходив і казав: "Девочки, вот холодно уже, будет теплая одежда. Чтобы не болели". Я про себе думаю: "Ага, бо ти по шапці отримаєш". Огляд лікаря був ретельний. Дивилися, чи немає слідів від побоїв і зґвалтувань. Особисто мені не відомі факти застосувань грубої фізичної сили до жінок. Могли бути приниження, психологічний тиск. Могли шарпнути в строю: "Ви ваєнниє ілі гдє? Ви што, нє знаєтє, как хадіть?".

Після цього перевели у колонію в Курську. Два дні – але це був жах. Ставлення було скотське. Потім перекинули у Таганрог у СІЗО. Там не краще було, але четверо в камері, туалет по-людськи закривався. Вода в камері була. Давали зранку кашу, в обід - суп. Був нормальний хліб. За півтори доби вивезли на аеродром, повезли в Джанкой. Вже звідти – КРАЗами у сіру зону у Запоріжжя на обмін.

 

У нас забрали всі медичні розхідники та препарати. Деяких військових поранених чи хворих направляли до медиків Маріупольського шпиталю. Могли дати умовну таблетку, коли шлунок скрутило. З серйозними пораненнями вивозили в лікарню в Донецьк. Але там нічого не робили. Жінка з Азову перед екстракцією мала перелом руки зі зміщенням. Вона місяць була в Донецьку. Їй шину поправили і перев'язки робили. Трохи краще харчування давали. Коли повернулася в табір, то рука вже почала неправильно зростати. Їй навіть не наклали гіпс. Ми питаємо, як так, чому. Вона каже: "У них немає рентген апарату". Вже розуміла, що після звільнення буде нова операція і руку заново складатимуть.

Підрив був у ніч на 29 липня. Це день створення ССО. Я думаю, що цю дату не випадково обрали. Поранених після того теракту тримали у дисциплінарному СІЗО поруч з нами. Я бачила цей барак – це не були вибухи зсередини. Це могли бути кумулятивні снаряди, які пробивають дах і підривають все в будівлі. Там була страшна пожежа і хлопці горіли заживо. Їх напередодні відселили з бараків, де були "азовці". Це молоді хлопці – 2000 року народження, 2001-го, 2002-го. Окупанти відібрали 200 таких хлопців і переселили. Сказали, що нібито має бути ремонт у бараці.

Оленівка – це законсервована колонія для неповнолітніх. Це напівзруйнова промзона. В одну з таких кам'яних старих будівель їх і переселили. І буквально через пару днів стався цей теракт.

Нас допитували ФСБ-шники, генпрокуратура Росії, прокуратура так званої ДНР. Всі, кому не лінь, проводили "мирне опитування". ФСБ коректно розмовляли з жінками. Мені попався молодий російський прокурор. Питав, чи бачила я "вбивства і звірства української армії у Маріуполі?". Кажу: "Не бачила. Бо цього не було". На цьому все. Але я розумію, ФСБ руками ДНР-рівців вибивало з хлопців показання. Вночі чи навіть удень забирали чоловіків і катували. Все це добре чули. Українські колаборанти виконували будь-які російські накази. Починали проявляти свою "владу".

Наших колаборантів москалі терпіти не могли. Бо зрадників ніде не люблять. Конфліктів не було, але це було видно у спілкуванні. Жінок іноді виганяли на роботу, щоб почистити периметр колонії від бур'янів. На периметрі були москалі, і чули від них такі розмови, що росіяни ДНР-рівців ні в що не ставлять.

Був такий чоловік. Приходив і питав акуратно, що нам потрібно. Був з нами протягом усього полону. На початку навіть печиво якесь в камеру приносив. Завжди розмовляв коректно. Сигарети приносив. Таким чином я змогла навіть один раз подзвонити додому. Спочатку запропонували відеозвернення записати, і тоді на камеру можна було подзвонити додому. Ми всі відмовилися. На другий день сказали, що можемо піти подзвонити. Навіть без відео. Дівчата раділи, а я сказала: "Чому радіти? Все одно нашу розмову запишуть". Кожне наше слово слухали і писали. Після мого дзвінка мені більше не дали говорити з родичами.

 

Так. Майже 90 відсотків дівчат були з Маріуполя чи Бердянська. З Маріупольського шпиталю сильно обробляли. Бо там залишалися їхні батьки. Переконували, що місто буде вільним, що дадуть російські паспорти. З нашої камери ніхто не повівся.

Коли везли з Тагарога в Джанкой. Ти ніколи не знаєш, коли тобі кажуть "З речами на вихід", куди тебе кинуть. Тобі ніхто ніколи не говорить, щоб ти до останнього боявся. Це момент насолоди і самоствердження за рахунок приниження когось.

Нас висадили з літака у Джанкої і посадили у КРАЗи. Тоді вже не було охорони. Так зрозуміли, що нас везуть додому. Коли перевозять, то в тебе зав'язані очі та руки. І ми почали звільнятися від того скотчу. Зрозуміли, що їдемо додому. Хтось одразу зрадів, але ми сказали: "Тихо! От коли підніметься тент і нашою мовою скажуть, що можна виходити, от тоді будемо верещати". Їхали у напрузі. Коли до мосту довезли, підняли тент ми не верещали. Був такий радісний шок. По мосту до наших йшли і співали гімн. Сміялися і плакали вже в автобусі.

Нас привезли пізно ввечері у військовий шпиталь Дніпра. Роздали наплічники з засобами гігієни, там були ще білизна, спортивний костюм і кросівки. Одразу могли піти в душ і перевдягнутися. Цілу ніч практично не спали – пили каву, курили, розмовляли. Зустрічали світанок на даху будівлі – як вільні люди.

Пару днів побула у Дніпровському шпиталі. Там був первинний огляд лікаря. Лежала у клініці в Києві – теж недовго. Сильно загострився рефлюкс шлунка. Призначили лікування. Пити таблетки поїхала вже додому. В Хмельницькому було багато роботи – громадська організація, купа інтерв'ю, мирна хода за звільнення полонених, співпраця з координаційним штабом щодо звільнення полонених. Не було ні суботи, ні неділі. А зараз вже наздоганяють психологічні проблеми.

Я була в полоні п'ять місяців, але вдома не була з 23 лютого до 30 жовтня. Дочка хотіла приїхати, але сказала їй не рватися, бути з дитиною. Для мене повернення було ніби я просто приїхала з ротації. Тоді багато давала інтерв'ю, але говорила так, наче ніколи себе не ототожнювала з полоном. Просто відповідала на запитання. Тому що усвідомлення і сприйняття прийшло через певний період. Тепер треба все це пропрацювати з психотерапевтом. Весь час проблеми зі сном – вдається спати буквально по декілька годин. А на початку всі звільнені дівчата, з якими спілкувалася, цілодобово не спали після полону.

Від грудня, коли мама "Бізона" померла, я не могла залишити його сина одного. Це було спонтанні рішення. Коли були в Маріуполі в полоні, то у побратима був старий телефон і він не міг зв'язатися з рідними. Тому через мій телефон спілкувався з мамою та сином. Я бачила його сім'ю і підтримувала зв'язок. Мені написали, що мама "Бізона" померла, хлопець не хотів їхати з дому до родичів. Сидів у кімнаті наче загнане звірятко і не спілкувався ні з ким. Його могли просто відправити в інтернат. Тому я з ним залишилася.

"Дрім" вийшов з Азовсталі 16 числа, ми з "Бізоном" – 18-го."Дрім" старший чоловік, ми спеціально його відправили першого з надією, що зможе з пораненими у супроводі поїхати. Але так не вийшло. Він був в Оленівці. Остання інформація, яку знаю, що він у Волгоградській області у виправній колонії. "Бізона" вивезли раніше, ніж мене. Була інформація, що їх направили в Горлівку. За списками в інтернеті знайшла, що він там, у виправній колонії. Це підтвердили хлопці, яких вдалося повернути під час одного з останніх обмінів. Щодо долі "Дріма" більше нічого не знаю.

Нам треба досягти перемоги саме на полі бою. Тобто вийти на кордони 1991-го року і там закріпитися. Ми це зробимо і це буде перемога. Закінчення гострої фази війни, що дозволить нам мати членство в НАТО і захист. Коли дійдемо до кордонів, доведеться навчитися жити за моделлю Ізраїлю – в постійній бойовій готовності. Тому що монстра під назвою "Московія" неможливо поки що стерти з лиця землі. І ця загроза постійно буде з нами. Ми будемо у постійній загрозі війни, але тому ж Ізраїлю це не заважає розвиватися і жити.