5 грудня День волонтера. в Україні свято має порівняно маленьку історію і розпочинається вона з 2014 року.
Gazeta.ua поспілкувалась з волонтерами з всієї України, які допомагають військовим та переселенцям на Донбасі.
Вікторія Копєйко, Вінниця
- До війни, я жила в Італії. До нас дійшли чутки, що в Україні почався Майдан. Ми почали там групуватись і допомагати фінансово. Потім почалася війна, я перестала допомагати бійцям, оскільки в мене була маленька дитина. Коли дійшли чутки про страшний Іловайськ і те, що у вінницькому воєнному госпіталі лежать хлопці без ніг та рук. Моя допомога відновилась.
Я почала ходити в Італії по всім церквам і будинкам для людей похилого віку. Збирати рушники, інвалідні коляски, простирадла, матраци від пролежнів, памперси і відправляли в госпіталь. Допомога була різною від буржуйок, бензопил до берців, форми, шкарпеток та їжі.
Я розумію що в кожного з них є зарплата, як кажуть зараз більшість людей. Але не варто рахувати їхні гроші. Що може бути ціннішим за здоров'я чи життя людини? І вони цим жертвують заради нас.
Анатолій Кноль, Тернопільська область
Все моє життя – це допомога мені від добрих людей. При народжені – моє життя врятували лікарі. У 2014 році, в мене був крововилив – знову врятували добрі люди. У 2016 році привезли із закордону цінний препарат, який допомагає мені нормально жити. Тому, я теж допомагаю хлопцям і дівчатам, які захищають моє життя.
Спілкуюсь з людьми багатьох країн світу. Вони присилають ліки, моментами дуже дорогі і я їх розподіляю між хворими бійцями. Чи просто на позиції відправляю. Форма, взуття, солодощі, кава, чаї, технічні прибори. Все йде на фронт. Хлопці мають відчувати нашу підтримку.
Валентина Бущук. Дніпропетровська область
В травні місяці 2014 року в Дніпропетровський госпіталь почали прибувати хлопці, яких розбили під Волновахою. Там на медичній практиці була моя дочка Наталя. Вона доглядала за двома пораненими. В них не було зовсім нічого. І вона просила мого чоловіка, щоб він купив їм футболки, шорти, труси.
Потім Наталя почала просити свого брата Івана, щоб він допомагав у госпіталі носити поранених із швидких в приміщення. Адже їх прибувало дуже багато. Ваня приїжджав додому весь в крові. І розказував, як ноги були прив'язані дротом, бо не було джгутів.
А потім наступив Іловайський котел і почали прибувати сотні поранених. Один з них, Сашко танкіст, був дуже обгорілий. Йому вдалося вирватись з оточення разом з другом. Побратим загинув, а він попав в госпіталь. Наталя за ним доглядала, потім, ми забрали його до себе до дому, щоб він відчув домашній затишок.
Хлопець очуняв, повернувся на війну і попав в Дебальцевський котел. Там знову обгорів і знову попав у госпіталь. А далі вся наша сім'я пройнялася війною.
Наше село Карабинівка недалеко від Донецької області і розташоване біля дніпровської траси. По ній постійно їдуть військові на схід і навпаки. Ми приймали хлопців в дома десятками: годували, поїли, вони купались, машини їм ремонтували. Нам допомагали місцеві люди, знайомі фермери, друзі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ставлення решти українців до дітей із Донбасу треба змінювати — волонтер
Ірина Головач, Сумська область
Ми веземо хлопцям все, що замовляють: одяг і взуття, амуніцію, запчастини для машин, оптику, генератори, маскувальні сітки.. Ну і, звичайно, я, як жінка, в першу чергу хочу смачно нагодувати наших захисників.
Мої помічниці-волонтерки готують багато ласощів: налисників, голубців, сирників, салатів, ковбас, пиріжків, тортів. Всього -всього, щоб бійці трішечки відчули себе, як вдома.
Юля Толмачова, Київ
Допомога-заявки роблять командир роти, або комбат. Ми разом все перевіряємо і я купляю. В основному це біноклі, автомобілі, гвинтівки, глушники, квадрокоптер та інше. Не забуваю і про ласощі.
В основному допомагають одні і ті ж люди з 2014 року незмінно. Більшість наших громадян байдужі до війни і допомоги бійцям.
Дуже допомагає мені Максим з Луганська, ще один хлопець з Донецька. Два рази на місяць перераховуються невеликі суми. Один чоловік Анатолій, теж з Донецька кожну неділю перераховує по 50 грн вже майже два роки. Це сама найцінніша допомога.
Юля Вотчер, Вінниця
Стараємось допомагати нашим захисникам відеосистемами. Бувалі воїни кажуть, що кожна наша камера встановлена на позиції, умовно додає до декілька десятків бійців. І тут саме цікаве, що командири на рівні ротних, які стоять на "нулях" - потребують таких систем. Вище керівництво, не дуже шанує волонтерів, створюючи перешкоди нашій роботі своїми інструкція.
Одного разу повезли систему "Кажан" на Світлодарській дузі Нас зустрів командир – Зураб Чіхілідзе.
Під час чаювання Зураб розказував, що в Грузії вони отримували зарплати від $1-2 тис. А сюди приїхали за покликом серця. Він розповідав про те, як українці, чи не єдина країна, яка стала на захист Грузії у найважчі часи російської агресії. Грузини добро пам'ятають, вміють дякувати, тому вони і тут.
"У нас, у грузин, спочатку віра, потім мова, потім земля!!! Якщо ти втратив віру, забув мову, не зберіг землю - навіщо тоді діти? Ми ж не кролики - поїв-поспав. Кому діти? Ворогу діти? Путіну рабів народжувати?" - говорив Зураб. Ці слова запали мені в душу. Тому я досі допомагаю фронту, щоб ми перемогли і здобули волю для України!
1 
25817
Коментарі