"Я вже мабуть не годний для військової служби. Ногу погано відчуваю. Перебиті артерії та вени" - каже поранений боєць 8-го окремого батальйону спеціального призначення УДА "Аратта" Ярослав Шевченко. Отримав важке пораненя черевної порожнини та кінцівок.
25-річний чоловік лежить кілька тижнів у відділенні інтенсивної терапії політравми Дніпропетровської ОКЛ ім. Мечникова.
Ярослав Шевченко народився в Маріуполі. Закінчив електро-механічний технікум. Як тільки почалась війна пішов добровольцем на фронт.
"Я не був на Майдані, думав хай вирішують це всередині країни. Але коли росіяни зайшли в Крим, зрозумів, що не можу сидіти вдома, пішов на війну. Це обов'язок кожного чоловіка. Ми прекрасно знаємо за що воюємо".
На початку війни Ярослав служив в батальйоні "Донбас". Згодом перевівся у 6 роту 93-ї бригади ЗСУ, потім в УДА "Аратта".
"Відправив анкету в батальйон "Донбас". Поки чекав відповіді, пішов до воєнкомату. На мене там як на дурника подивились. Передзвонили через місяць з "Донбасу", пішов до них добровольцем. У фейсбуці Семенченко про хороше забезпечення говорив, навчання, купу техніки. Все так красиво описав, а ми навіть по 10 патронів не відстріляли. Всіх це пригнічувало, і через три місяці на полігоні 93-ї бригади ЗСУ прийняли рішення піти до них. Ціла рота, більше 130 людей. Перше наше серйозне завдання - Донецький аеропорт у 2015 році. Це були його останні дні. 15 січня ввечері приїхали під ДАП. 17 вранці построїлись в колону і виїхали штурмувати позицію "монастир" в аеропорті. На першому поверсі тоді були наші, в підвалі та на 2-3 поверхах сєпари. Постійно з нового терміналу працював снайпер. Дивні відчуття від того бою. Спокійно себе почував, серед своїх".
В аеропорту чоловік отримав своє перше поранення.
"Коли родичі дізнались, що пішов добровольцем, бабуся приїхала до військової частини з моєю товстезною медичною книжкою. "Кого вы взяли, да он больной, хромой, слепой". Мало до комбрига не дійшла (сміється). Батько як чоловік поставився з розумінням до мого рішення, як батько - важко. Він для мене опора, саме завдяки йому я такий".
За словами Ярослава події в країні кардинально змінили його життя.
"Під час подій в Маріуполі з так званим референдумом, втратив більше половини друзів. До цих пір пам'ятаю, як в травні в місто заїхала військова колона з українськими прапорами і мій друг сказав "Давай, беги, твои приехали". Мені це сильно запало в душу. З часом ці друзі змінили погляди, але залишився неприємний осад. А от вся інтелігенція, які здатні думати, були з самого початку за Україну. Пам'ятаю, як під час ротації, приїхав зробити зуби. Іду до стоматолога, якого не знаю. Сиджу в кріслі, розмовляємо, питає чому в мене така борода. Кажу, що воюю. Коли закінчили, уточнив скільки з мене. "Даже не думай" - сказала лікарка. Це вразило, тому що, коли їхав в батальйон, Маріуполь майже увесь був сєпарським. За роки війни місто змінилось. Є хороша тенденція, але бидло як було так і є. Деякі "заводчанє" (працівники Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча), досі сектами збираються і мріють про руський мір".
"На війні я помітив, що всі з ким воював, служив, добре знають історію. Ті ж хто був за всі ці республіки, "харчувались" лише з телевізора. А я завжди знав, що я українець і був за Україну" - каже Ярослав.
Реквізити для допомоги: картка "Приватбанку" 5168 7554 0907 52 60 (Шевченко Наталія Павлівна - мати Ярослава)
3 
25817
Коментарі
1