" Вижив у Дебальцевому лише тому, що мій страх зуміли загнуздати", - каже колишній боєць батальйону "Кривбас" із позивним "Малой" 23-річний Костянтин Бондаренко.
Народився 8 червня 1994-го в місті Дніпродзержинськ (з 2016-го — Кам'янське. -Gazeta.ua) Дніпропетровської області. Закінчив там профліцей №2. Два роки працював на металургійному заводі монтажником. У березні 2014-го пішов на війну.
Не їздив на Майдан. Коли почалася війна, з другом, який теж проти Майдану, пішли воювати. З тих, хто їздив, ніхто не пішов, - каже. - Мовляв, є кому воювати. Подумав, хто тоді захищатиме Україну?
Не було страшно?
Знав, що ворог на нашій землі. Ми пройшли підготовку. До виїзду в АТО батьки не знали, що воюватиму. Мама потім підтримала. 2 червня 2014-го нас закинули під кордон з Ростовською областю Росії. Жили в лісі. 8 червня, у день народження, для себе копав окоп. За тижня два висунулись до Старобешевого, Амвросіївки. Місяць на блокпосту між Старобешевим і Комсомольським (з 2016-го — Кальміуське. -Gazeta.ua). Затримали там командира донецького "Беркуту" та помічника Гіркіна. Ті їхали трасою. Хотіли відкупитись блоком сигарет. В одного з кишені випала пістолетна гільза. Потім їх відпустили "зверху".
Раз на наш виїзний блокпост натрапили три авто з кадировцями. В бою важко поранили командирів взводу і двох відділень. Кадировців усіх перебили. Хоча авто були броньовані. Зі снайперських гвинтівок стріляли в лобове скло. Підійшли до машини витягати. Один, іще живий, дістав гранату. Командир "Ведмідь" побачив це і ліг на нього. Врятував інших.
На початку серпня почалися активні бої під Іловайськом.
Це був період втрат і болю. Загинув найкращий друг від кулі в шию. Жили в одному домі, пішли разом на війну. Мав у вересні одружитись. Півтора місяця не дожив. Тоді вперше відчув страх смерті. Коротка ротація, навчання на Львівщині. Отримав нову професію: водій бронемашини розвідки. На війні це - картонна коробка.
22 грудня попали в Артемівськ (з 2006 — Бахмут. - Gazeta.ua). Тієї ж ночі сказали їхати в Дебальцеве. Відмовились, бо були без зброї, в цивільному. Наступного дня відбули. Замінили понад 700 бійців батальйону "Київська Русь" 25-ї бригади. Нас було до 300 і 17-кілометрова зона відповідальності - від Чорнухиного до Новогригорівки на Луганщині. Зрозуміли, буде лихо. Підняли шум. Вище командування запевнило, що підмога буде. Повірили.
Зв'язок був поганий. Натрапили якось на батальйон "Артемівськ". Ті стояли, прибиті відчаєм, навколо танку, натягнувши каски на очі. Їх кинули.
Як це впливало на бійців?
У 20-х числах січня нас почали обстрілювати. "Гради", "Урагани", міномети. Ми зайняли ангари. Прилітало усе з різних боків. Росіяни коригували вогонь азбукою Морзе. Ми деблокували їх, тому гатили мимо. Проте били з другого боку. Хлопці передали координати ворожих точок у штаб. Там сказали, що гатять з позицій 128-ї бригади. Такий був хаос.
Що робили, щоб змінити ситуацію?
Говорили з командуванням, ті обіцяли підкріплення. Врешті 17-та бригада дала 40 контрактників і три танки. Один працював. Другий лише їздив. Тягав третій, який лише стріляв. Екіпаж першого танка зробив неможливе, щоб нас побільше вижило. Могли вилітати в розпал бою і гатити по росіянах. За командира був майже дідусь. Але що він витворяв! Активний, енергійний. Бачив їхню загибель. 120-мм міна попала в танк. Хлопці побігли гасити полум'я, а там вибухнули набої. Загинув екіпаж і багато тих, хто його витягали.
Коли стало ясно, що порятунку не буде?
10 лютого 2015-го росіяни захопили нашу позицію, рації. Казали здаватись. Командири відмовились. Але оптимізму меншало. Сотня бійців попали в полон. Не мали виходу. Інші відходили з боєм. Забирали сотні життів росіян. Юрій Брехаря з "Кривбасу" з побратимами підбив шість танків. На зенітній установці пробивали активну броню і з гранатометів добивали.
Коли ви вийшли?
18 лютого 2015-го. Нас залишилось із 70. Половина виїхала на одній із уцілілих машин. Водій не захотів вертатись за другою. Побратим погрозами і матюками змусив. Як ішли з позиції, підірвали всі боєприпаси. Вибух був мегапотужним. Купол на десятки тонн підняло в повітря і кілька разів перекрутило.
Котла могло не бути?
Нам надійшли дані, що росіяни планують захопити наш плацдарм у кінці січня. З-під Вуглегірська заходили в Новогригорівку через залізничне депо. Ми пішли туди двома підрозділами зачистити їх. Один зайшов до села. Інший, де був я, не зміг закріпитись навіть на краю. Нас накрили артою. Залягли під плотами. І тут - три машини ВСП (воєнізований патруль. - Gazeta.ua). Кричимо їм, щоб лягали. А старший: "Я комендант Дебальцевого. У нас сигнал про пограбування". Ми відійшли. Побачили міст, там - Нацгвардія з танками. Кажемо, прикрийте нас. Відмовились: не мають наказу. Якби вдалося зайти в село і закріпитись, не було б тисячі смертей.
Наступ тривав на всіх напрямках. Росіяни заходили в Дебальцеве. На командному пункті "Ромашка" захопили полонених. Ми кинулись їх визволяти - шквальний вогонь. Їх лізли тисячі. Ми стріляли і не могли перебити. Ішли у повний зріст, ніби під наркотиками. Один у танку за 200 метрів від нас виліз, зняв штани і показав інтимні місця. Це було останнє, що зробив у житті.
З міста виходила колона, яка потрапила під артобстріл.
Так. Призначили місце збору. Вразило, скільки там бійців. Багато тисяч. Де вони стояли? Були моменти, коли будь-яке підсилення виграло б бій. Пішли трьома колонами. На ранок стали у полі. Нас обстріляли, почалася паніка, всі кинулись урозтіч. Я і ще кілька бійців зупинилися в селі. Мали прості авто і БРДМ (бойова розвідувальна десантна машина - ГПУ). Росіяни з гранатомета влучили по ній. Вирішили іти пішки. Знову паніка. Здуру почав стріляти в бік росіян. Поряд був "Африканець". Пройшов Ірак, тому тверезо все оцінював. Сказав іти за ним. Зустріли ще бійця із взводу, начальника штабу. Наші танки їхали і не стріляли. Мовляв, скинули снаряди, щоб швидше йти. Не знали, що боєкомплект на це не впливає.
Нас залишилось п'ятеро. Висиділи пару годин і рушили далі. Дійшли майже до Логвинового. Там поле, по обидва боки - росіяни. Після 17-ї, як стемніло, поповзли. Першим - "Африканець". Знімав розтяжки, витягав міни. Ми пролізли між блокпостами росіян за 150 метрів один від одного. Полем пройшов їхній танк у бік нашої колони. Бігли 5 метрів за ним. Від нього ішло тепло й дим, тому в тепловізор нас не бачили. На одному з перехресть на Троїцьке росіяни повернули вліво, а ми вправо, на якісь дачі. Вибили двері в одній і заночували. Повечеряли гілками з дерев і талим снігом. Зранку на паркані побачили намальований наш прапор. Це було щастя - свої!
19 лютого о 7-й ранку вийшов із оточення. Подзвонив мамі. Два тижні не знала, що з сином. В Артемівську з побратимом сіли у таксі і поїхали додому. Не пам'ятаю, яке число загиблих у Дебальцевому називає наша влада. Але їх загинули не сотні, а тисячі.
44-річний Олександр Мотрій - кадровий військовий, полковник запасу й командир батальйону територіальної оборони "Кривбас" раніше заявив, що повного розслідування трагедій під Іловайськом та Дебальцевим так і не буде.
3 
25817
Коментарі
2