"Хтось на цій війні наживається, а ми тут сидимо і слухаємо про відведення військ" - розвідники

12

"Ксеніє, ви сама приїдете?" - питає мене 28-річний розвідник Вова "Курт" телефоном.

"Сама", - відповідаю.

"Хєра*є, сміливо. Вас заберуть мої хлопці".

"Плюс".

10 листопада о 15:30 прибуваю із Краматорська до Сіверськодонецька. Мене забирають двоє розвідників 131-го окремого розвідувального батальйону: Олексій та Андрій. Обидва з автоматами.

Їдемо до них у Станицю Луганську. Туди ще кілька годин. Попереду - темний ліс та погана дорога. Підстрибуємо на кожній ямі. Праворуч від нас річка Донець, другий її берег — території бойовиків ЛНР.

Біля Новоайдару зникає зв'язок мобільного оператора Lifecell.

Перший взвод глибинної розвідки розташований в покинутому будинку.

У дворі зустрічає собака Ефка, дворняжка біло-чорно-коричневого кольору. Їй півроку. Вона залишилася тут від попередніх військових. За будинком у вольєрі до десятка качок.

На вході аркуш із написом "Сепаратистен, сдафайся". У будинку на кухні сидять четверо хлопців. Дивляться телевізор, на якому маркером напис "Пиз*унець ТV". На одній стіні роздруковане фото Путіна з вусами Гітлера.

 

"У нас тут лише російські та сепарські канали, як і по всій Станиці. І радіо також сепарське", - каже Олексій.

 

Майже всі стіни у коридорі завішані дитячими малюнками для військових.

У будинку кілька кімнат, де живуть по 4-5 хлопців. Усе чисто. Ліворуч кімната, над якою виведено маркером "Штаб РГР". Заходимо.

Командир взводу 32-річний Сергій з позивним "Макар" та його заступник "Курт" чистять автомати Калашнікова. У кімнаті великий дерев'яний стіл, три ліжка. На стінах карти, форма, бронежилети, зброя, прапори, коробки та ящики з-під БК. На столі рації, ноутбук та блокноти. Вікна, як і у всьому будинку, заклеєні чорною фольгою, щоб із вулиці не було видно світла.

Мене заселяють у кімнаті командування. "Макар" дає свій спальник.

"Сепарський. Здобутий у бою", - сміється.

"Курт" проводить екскурсію будинком.

"До нас тут був 130-й розвідбат. За*рали все. Ми приїхали прибирали. Тепер стежимо за порядком".

Пізніше сидимо в кімнаті.

"Я вже втомився, служити залишилося до лютого. Потім піду відпочивати, бо вже дах їде. Ми цієї війни не хотіли. Але пішли сюди, щоб війна не дійшла до нас. Ми тут уже два роки. Спочатку були у 79-й бригаді з "Макаром", то встигли повоювати вже за цей час", - каже "Курт".

"Ми штурмовий батальйон. Самі собі командування. Нарізаємо завдання, виконуємо, потім доповідаємо, коли є результат", - розповідає "Макар". Він дивиться на ноутбуці відео про війну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Станиці Луганській відбувся потужний обстріл

Дивлюся на камуфляж на стіні.

"Держава нормальну форму дає?" - питаю.

"Курт" із "Макаром" переглядаються.

"Та ми її не носимо. Ця нова "пікселька" плавиться ж на людині. У нас усе своє. Та ще й видають один комплект. Ну куди це?" - каже "Курт" і починає замітати в кімнаті. - Краще вже "британка", вона хоч на тобі не загориться, лише пропалиться".

Засинаємо після 00:00.

О третій ночі чомусь прокидаюся, йду на кухню. З вулиці заходить білявий хлопець Андрій "Мандрівник". Він у наряді.

"Не спиться?"

"Щось да".

Він із Сум. Пішов воювати у 18 - два роки тому.

Говоримо про війну, політику, життя.

"Мама перший рік навіть не знала, де я. Казав, що у Вінниці як волонтер працюю. Потім вже було важко це приховувати. Вона сильно переживала, зараз вже більш-менш звикла. Я просто у батьків один, а вони вже старенькі. Тому більше переживаю. Було б простіше, якби у мене був брат".

Коли починають вставати хлопці, йду досипати.

О 9:30 будить "Курт".

"Поїхали на бойове завдання".

"Макар" нервує, бо не заводиться машина.

"Соляру дають хорошу, що аж машини не заводяться. А взимку взагалі замерзає", - каже, заходячи в кімнату.

Врешті заводять. "Макар" із хлопцями їдуть.

Сідаємо у бойове авто. Ми з "Куртом" у будці. Він кладе автомат на ящик між нами. У кузові ще 5 хлопців. Вивозимо їх у "сіру зону" на завдання.

"Це вже передок вважається, - запалює цигарку "Курт" та відкриває "блискавку" на вікні. - До сепарів кілометр".

Дорога нерівна, пісок, уся в ямах. По боках дерева б'ють у вікна гілками. Авто підстрибує і нас кидає у різні боки. Нарешті зупиняємося поміж дерев.

"Так, хлопці. По рації зв'язуємося кожні дві години. Я виходжу перший, зрозуміли? "Француз", ти за старшого. Ну з Богом", - наставляє "Курт".

Хлопці вигружаються і тихо йдуть. Ми їдемо далі. Дорога через ліс. Заїздимо на позицію. Там "Курт" пару хвилин спілкується з командиром позиції, і рушаємо до Станиці Луганської. Вцілілих будинків майже немає. Де ще живуть місцеві, вікна забиті дошками, фанерою або клейонкою.

 

 

Зупиняємося біля магазину "Продукти". Заходимо випити кави. У магазині є все: харчі та предмети побуту - мийні, порошки, мило, сувеніри з тризубами тощо. Слухають музику по радіо "республіки", бо інше тут не ловить.

"Тут взагалі українського нічого нема. Ні каналів, ні радіостанцій, - говорить "Курт". - У них нема вибору, що слухати".

 

Їдемо Станицею. На всіх вулицях розбиті будинки. Під'їжджаємо до колишнього відділку міліції. Він зруйнований. Усі вікна без скла, лише ґратки у вигляді пентаграм на першому поверсі. Скло або всередині, або на вулиці. У будівлі дещо залишилося від меблів. На одному вікні маленька пильна іконка.

 

 

"От захотіли "русского мира" — він прийшов", - заглядає у вікно "Курт", запалюючи цигарку.

 

Прямуємо далі. Під'їздимо до залізничної колії. Поруч ринок. Люди трохи перелякано дивляться на Hummer. Поруч стоять автобуси та маршрутки по Луганщині.

"З місцевими нема сенсу говорити. Вони сепари. Зараз тобі усміхаються, а через 5 хвилин здадуть тим воякам, що на тому боці", - незадоволено каже "Курт", натягуючи балаклаву.

 

Зупиняємося на одному пості, з якого видно гору бойовиків. До неї близько кілометра. Там пам'ятник князеві Ігорю. У бінокль бачу на одному териконі прапор ЛНР, на сусідньому праворуч — російський.

Далі їдемо подивитися на дачу Єфремова, у якій колись жили наші військові.

Коли виїздимо звідти, "Курт" намагається по рації зв'язатись із "Французом" .

15 хвилин тиші. Починаємо хвилюватися. "Курту" телефонують з іншого взводу і повідомляють, що в них "200-й". Стає не по собі. "Курт" палить і мовчить. Кричить у рацію, але "Француз" не відповідає. Нарешті десь за півгодини зупиняємось. Через штаб по рації на зв'язок виходить "Француз".

"Доложите обстановку", - кажуть у штабі.

"Француз" відповідає кодом із трьох чисел.

"Курт" спокійно видихає.

"Що це означає?" - питаю.

"Що все добре", - пояснює він і палить другу поспіль цигарку.

Повертаємося до місцерозташування його взводу. Дорогою купляємо необхідні продукти для олів'є, бо хлопці просили приготувати. Троє хлопчиків років по 10 бачать нас та просять підвезти.

"Сідайте та міцно тримайтесь - посміхається їм "Курт".

Діти радісно залазять у кузов. Усю дорогу посміхаються. Висаджуємо на повороті. Дякують та біжать далі.

Ми повертаємось. Трохи відпочиваю.

"Макар" телефонує "Курту", просить допомогти з машиною - став на трасі, поломка. "Курт" їде до нього.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наступати в лоб – неправильно. Треба робити по-українськи – просуватися вперед тишком-нишком

Іду до хлопців на кухню готувати олів'є. Льоша "Смерть", забитий татуюваннями, варить у казанку картоплю з грибами та куркою. Хлопці жартують, веселі. Усі допомагають різати салат.

"Коли б ми ще так посиділи?" - кажу.

"Так, у нас тут як своя маленька родина", - сміється "Мандрівник".

Поступово розмова доходить до релігії.

"Я взагалі сатаніст, - каже "Смерть". - Вірю лише в себе".

"То ти якому хресту поклоняєшся?" - питає хтось із хлопців.

"Перевернутому".

"Давайте намалюємо пентаграму, посадимо туди "Смерть", хай наших гусей душить. Бо ні в кого рука не піднімається", - сміється Вася.

"Один гусей душить, інший голим сонцем харчується вранці. З ким я живу?" - прикладає руку до обличчя "Мандрівник".

Сміємося.

Поступово розмова переходить до політики.

"Ми цієї війни не хотіли. Пішли захищати свій дім. Хтось на ній наживається, а ми тут сидимо і слухаємо про заборону стріляти та відведення військ", - каже один із хлопців.

Пізніше повертаються "Макар" і "Курт". Перший втомлений, другий — злий. Проводять нараду з усіма, розподіляють завдання на завтра. Після вечері трохи заспокоюються. Хлопці розходяться по кімнатах.

Вранці всі знову роз'їжджаються на бойові завдання. Світла немає із сьомої, бо в селищі ремонтні роботи. Мобільний зв'язок зник.

На вулиці зустрічаю "Тоху". Він на війні з грудня 2014-го. Сам із Дніпра, має 3-річну донечку. Підписав контракт до кінця особливого періоду. Любить кричати "Аллах Акбар" занадто часто і без особливих причин.

"Прийшов, бо не хочу, щоб якась "вафля" вказувала моїй доні, що робити. Я б пішов у Верховну Раду з кулеметом. Спочатку хай всі свої гроші переведуть у загальну казну, а потім розстріляв би. Зараз війна вже не та. Я йшов воювати, а не отут сидіти і нічого не робити. Тут по місту вже ВСПшники та менти катаються. Штрафують ще. То прав нема, то швидкість підвищив, то ще щось. А де вони були у 2014-му? Коли біля них починають міни лягати, то одразу ниють: "Хлопці, а отут оте. Ідіть сюди". Підписав контракт до кінця особливого періоду, але ж юридично у нас у країні такого нема. Буду розривати його з юристами, потім підпишу на півроку".

Десь у посадці чути автоматні черги.

"Там інша бригада стоїть. Може, вони або по них. Нам же тут не видно", - дивиться на дерева і запалює цигарку.

За мною приїздить волонтер фонду "Повернись живим" Андрій Римарук.

"Хлопці, що з оптики треба?" - питає.

"Та нічого, у нас із цим усе добре. Маємо. Навіщо нам зайве? Краще танк, один", - каже хтось із розвідників.

"Ви це, повертайтесь ще", - кажуть мені.

Обнімаємося на прощання. Їдемо з Андрієм далі по АТО.

 

×