Жінка не повинна виявляти свої страхи серед чоловіків, бо тоді і їм буде соромно це робити. Таку думку висловила в інтерв'ю журналу "Країна" ветеранка російсько-української війни на Донбасі, колишня командирка розвідувального взводу 25-го батальйону Київська Русь 54-ї бригади Юлія Микитенко.
"Чоловік навчив використовувати на свою користь стать. Тут не йдеться про флірт, а про те, щоб як жінка робити більше, щоб змушувати їх ставитися з повагою до мене і самим ставати кращими. Він сказав: "Не виявляй свою слабкість, щоб чоловіки не мали змоги проявляти свій страх". Запевняв, що жінка в чоловічому колективі – це великий плюс. Я його люблю називати в цьому плані феміністом, хоча він себе так не називав. Але він підтримував мене саме в таких речах, які про це свідчать. Я стала більш упевненою. І бачила, що жінка в підрозділі дисциплінує чоловіків, бо їм соромно показувати свої страх, слабкість, на щось скаржитися. Жінка в нормальному бойовому підрозділі так не буде робити", - сказала вона.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жінці на війні треба впахувати вдесятеро більше, ніж чоловіку – ветеранка
Ветеранка розповіла про обставини загибелі свого чоловіка сержанта Іллі Сербіна та вважає, що командування повелося неправильно.
"Єдиний раз було страшно, коли в радіостанції почула: "Два 300", я вже знала, що то мій чоловік. Страшним було очікування, коли його та друга евакуйовували, та очікування у Світлодарському госпіталі.
Чоловік загинув 22 лютого 2018 року. Обстріл АГСний. Я виходила від своїх безпілотників, брала в них дані. Вже сутеніло. А ми напередодні говорили, він казав, що хоче прийти. Вийшла і почула, що його командир кричить в раідостанцію, що потрібні медики, викликав начмеда, сказав, потрібна термінова евакуація. По раідостанції не називають ні позивні, ні імена, але я чомусь відчула, що то він, тому що двоє "трьохсотих", а він завжди ходив зі своїм другом. Добре було, аби це збіг. Потім я підійшла за хвилин 10 до свого КСП, мені пише черговий: "Ілля твій?". А у мене в підрозділі теж був Ілля. Я хотіла, щоб це був саме він, а не мій чоловік. Спитала: "Який?" Відповів, що мій чоловік. Він: "Молися за нього".
Я була за два кілометри від нього. Нікому не телефонувала і нічого не розпитувала, бо розуміла, що коли йде евакуація, важливі секунди. Нікого не смикала, не питала нічого. Пізніше виявилося, можливо, дарма того не робила. Насправді евакуація проходила жахливо. Не так має поводитися командир, коли у нього важкопоранені. Досі не розумію позиції командира роти свого чоловіка. Якби в мене хтось з моїх був "трьохсотим", я б сама за ним поїхала на своїй машині. А там ніхто цього не зробив. Командир не пустив медиків у червону зону до поранених, евакуювали побратими машинами, які глухли двічі. Евакуація, яка мала проходити пару хвилин, тривала годину. Хоча там відстань від позицій до КСП – 15 хвилин пішки. І стільки ж до госпіталю. До госпіталю його довезли й дві години намагалися відкачати. Друга врятували. Наша остання розмова була того дня за дві години телефоном. Він сказав, що хоче прийти. А я сказала, що у мене нема часу", – розповіла Микитенко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Закон про військовий облік жінок – це взбучка для суспільства" – ветеранка Юлія Микитенко
За її словами, після морального тиску з боку командування вона вирішила, що час іти з бригади.
"Коли ми вийшли на полігон, на мене почався тиск з боку начальника розвідки бригади, з боку заступників. Мене змушували відправити людей на якесь навчання невідомо яких машин, які невідомо коли в нас будуть, бо ми переходимо на натівську систему G7. Це був 2018 рік, новими машинами й не пахло. Я відмовила, тому що хотіла відправити людей у відпустку, щоб вони відпочили. Я посварилася з командуванням бригади. У наметі розвідки перед підлеглими мене сварили офіцери. І один із них сказав: "Мужика тебе не хватает". Це було десь за місяць, як загинув мій. І тут я зрозуміла, що треба мені йти, бо нема кому захищати", – зазначила вона.
Читайте велике інтерв'ю в журналі "Країна" від 27 січня 2022 року.
Підписатися можна ТУТ
2 
25817
Коментарі