21 січня 2015 року було прийнято рішення про відведення українських військових з території Донецького аеропорту.
"Я потрапив на достатньо спокійний період. Вдень - стрілецька зброя крупного калібру, до ночі - міномет та артилерія. Два рази було щось схоже на спроби штурму. Хлопцям, які були до мене, важче видалось. Обстрілювали 24 години на добу", - згадує колишній військовослужбовець 95-ї оАЕМБр Збройних сил України, "кіборг" 29-річний Тарас Коваль на позивний "Вальтер".
У жовтні-листопаді 2014-го боєць 10 днів обороняв термінал Донецького аеропорту.
"Після місяця перебування у Пісках, просився в аеропорт. Спочатку виконував функції кулеметника і штурмана. Ми возили в аеропорт продукти, воду, завозили та вивозили хлопців. Якось ми поїхали на точку старту. Там ще чотири БТРи. Їздили тільки вночі. Злітною смугою повз вишки під'їжджали до терміналу. Між першим та другим рукавом було місце вигрузки. Сепари постійно обстрілювали. Вночі це виглядало так: приїжджає БТР, ти дивишся у приціл, а навкруги темрява, будівлі якісь. Хлопці вистрибують, а інші застрибують. І сепари починають стріляти. Таке відчуття, ніби навколо машини пустили багато салютів. Сидиш думаєш: "Ніфіга собі" і у відповідь відкриваєш вогонь. Треба змусити противника залягти або в ідеалі знищити." - згадує Тарас події тих днів.
"У кінці жовтня я заїхав у приміщення нового терміналу. Комбат призначив мене виконуючим обов'язки снайпера. У мене була американська гвинтівка, яку волонтери привезли. У мою зміну на терміналі ми повністю контролювали весь новий термінал. Тоді вже було два українських прапори нагорі. Нам телефонували, що Кісєльов розповідає на російському ТБ, що термінал взятий. Тому наші хлопці ще чотири прапори додали. На той момент, коли я їхав з аеропорту, на даху терміналу було шість прапорів. Один з них я допомагав ставити. На одному з них написано "Рокитне". 74-й розвідбат знаходився як раз на той момент на кутку терміналу. У цей момент нас обстрілювали. Але в будь-якому випадку снайпер був фіговий, тому що ні я, ні побратими не постраждали. Ми піднялись, було тихо. Нас було четверо. Ми одразу розподілили позиції, щоб спостерігати усі боки. Дах засипаний щебенем. І там були якісь конструкції, за якими можна було сховатись. Але все одно на повен зріст вставати було стрьомно. Хлопці тільки почали ставити прапор, тут чуємо - дзинь! Піднімаємо голови. Я одразу в оптику намагаюсь видивитись звідки, де буде спалах. Думаєш: скоріше треба мотати цей скотч та валити.
Найбільше під час перебування в аеропорту лякало затишшя з боку бойовиків
"Коли стріляють, ти в темряві їдеш, бачив спалах, наводиш та даєш "отвєтку". Є відчуття того, що ти якось опираєшся противнику. А коли він не стріляє, розумієш, що він тебе бачить, і тут уже у кого раніше нерви здадуть - хто перший почне. Бо сьогодні ти знаєш, де знаходяться його вогневі позиції сьогодні, і він стрілятиме, а, коли тиша, то він може знаходитись будь де. І ось ця невизначеність лякає".
За словами Тараса, аеропорт брали місцеві бойовики та росіяни.
"Сепарів там було достатньо. Або це були росіяни. Траплялись групи, які діяли професійно. Десь 29-30 жовтня нам надійшла інформація, що прибули професійні снайпери з Росії. І якраз снайпери почали працювати парами. Вони вилазили, коли починало темніти. Вже видно спалах, але ще не темрява. Один працював як лох на показуху - виставляв ствол та хаотично стріляв. Наші, звісно, зривались туди. А другий снайпер сидів десь в глибині будівлі та вистежував наших хлопці, які висовувались. До цього ніхто так не робив. Один виманює, другий веде вогонь. По звуку було чути, що це крупний калібр. В один з вечорів ми підбили снайпера, і гвинтівка майже випала з вікна"
Найважче за словами захисників аеропорту було з побутовими умовами.
"Добре, що мені перед цим сказали взяти пакован шкарпеток, трусів, майок, серветок вологих дві великі пачки. Я рукавиці знімав тільки для того, щоб поїсти. Весь інший час був у них. Коли я повернувся звідти, то в душі руки вже відмивав пральним порошком та автопастою. Тому що під одягом вони були білі, а зовні - я негр. Постійне відчуття холоду. Залазиш у спальник, закидаєш грілку. Біля ніг тепло, а зверху холодно. Перекинув грілку - навпаки. Прокидаєшся від того, що ніг вже не відчуваєш від холоду. Вилазиш зі спальника, кладеш грілку у черевик, чекаєш хвилин 10. Суєш ногу в черевик - о, ніби тепло. За всі ці 10 днів хліб я бачив лише один раз. Весь інший час це були галети з сухпайка. Я ними собі два шматки зуба відламав. Вони самі по собі тверді. Борошно, вода, сіль. Плюс ще морози".
До останнього боєць та його побратими надіялись, що аеропорт не впаде.
"Щодня вони лупили. Але я сподівався, що ще ось-ось зберуться резерви. Думав, сепари підуть хвилею на нас, та хлопці на контратаці спрацюють. Я до останнього сподівався, що аеропорт - це гра на живця. От уже ніби-то припинення вогню, можливості такі, прийшла гуманітарка. Вони розслабились. Зараз підтягнемо хлопців зі Спартака, Пісків. Підемо на них штурмом. У мене був розрахунок, що командування дасть артилерійську команду і через три доби ми вже в Київському районі міста Донецька. Але не сталося..."
В ніч на 21 січня бойовики заклали вибухівку під залою терміналу, де кіборги тримали оборону. Від вибуху перекриття на трьох поверхах завалилися. Українські захисники опинилися під бетонними завалами. Серед них були і важкопоранені. Запеклі бої тривали далі. Дехто з бійців потрапив у полон.
"На той час в аеропорту перебувало приблизно 40 осіб на новому терміналі, на старому - десь 30. Коли побачив кадри з мертвими українськими солдатами, хотів прямо у телек вистрілити. Я їх не знав, але це не важливо. Ці хлопці військові, патріоти, десантники. Це свої. Паршиво було, прикро, неприємно. Ті, хто були там, розуміють, що відбувалось в голові. А тим, хто не розуміє, воно і не треба", - каже Тарас.
Оборона ДАП тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. За офіційними даними, з 18 по 20 січня 2015 року на летовищі загинули 58 українських бійців. Всього за час оборони понад 200 кіборгів полягли там.
1 
25817
Коментарі
2