"Боєць прокидається, а під боком у нього змія" - волонтерка розповіла про побут українських бійців на "нулі"

Моє волонтерство почалося, коли збирала гроші на операцію сину подруги. Пізніше була Врадіївка, мовний Майдан, Революція Гідності. З весни 2014 року почала їздити волонтером у зону проведення бойових дій

Щонайменше 2 рази на місяць.Працюю 25 годин на добу. Можу собі дозволити, бо на пенсії. Свою тисячу гривень усе одно отримаю, а сидіти просто так не хочу. Молодим важче, їм треба себе забезпечувати.

Намагаюся їздити сама. Ми потрібні бійцям аби ті могли виговоритися. Для них наш приїзд - свято. У Кримського на позиціях усі шикуються, хоча цього не можна робити - обстріли. Обіймаю їх, а вони мені на вухо питають, коли я ще приїду.

 

На "нулі" вперше побачила, як палять чай. Коли прошу цигарки для хлопців, багато хто кричить: "Як це так?! Жінка просить цигарки". Таким кажу або засунути свій язик в одне місце, або сісти й поїхати зі мною. Зголошуються: Так, поїдемо. Через кілька днів до від'їзду телефонують і починають відпрошуватися. У того часу нема, той захворів, у того ще щось. Знаходять тисячу й одну причину аби не поїхати. Чоловіки, які молодше мене, говорять, що пішли б воювати, але вік уже не той. А у мене є знайомий танкіст, якому 72 роки. Знаю бійців, яким по 62 роки.

Не кожен може йти на передову. Їздив зі мною один товариш. Поки засвітло їхали, то ще нічого. Вночі треба пробиратися у повній темряві без світла фар. Тут почався обстріл "трасерами". У нього очі круглі від жаху стали, істерика почалася. Я гаркнула аби закрив очі й так сидів. Коли їхали назад, говорив сам із собою. Думали, що збожеволів.

Улітку тяжко: нема води й повно змій. Боєць прокидається, а під боком у нього змія. У Пісках інша напасть - миші. До війни їх дуже боялась Зараз уже ні. Степанівна (волонтер і медик Євдокія Попович - Gazeta.ua) на них дуже лається. Якось наварила для хлопців борщу й не накрила каструлю кришкою. Поки прийшла з двору, миша догори животом у борщі плавала. Вона по стіні бігла й упала в каструлю.

Майже у кожного бійця є собака або кіт. Це як психологічна розгрузка. Він сам не з'їсть,а кота нагодує. Тому отрутою і не можна було їх ганяти. Взимку стало гірше - пооб'їдали бійцям руки. Вивели мишей м'ятним маслом - три дні в інтернеті шукала, як з ними у Другу світову боролися. Але за мишами прийшли щурі. Їх хлопці руками виловлюють.

 

Держава про хлопців забула. Щомісяця не тільки їжджу, а ле й відправляю 2 тонни вантажів у Бахмут. Там, крім бійців, опікуємося дітками. Є у нас кімната школяра "Бригантина", у якій 172 дитини, інтернат. Це 300 дітей. Треба багато чого. Моя подруга Ірина узагалі свою пенсійну карточку віддала у цю кімнату школяра . Живуть за зарплату чоловіка.

Найгірше, що серед волонтерів уже почалася гризня. Я пам'ятаю, як таке серед добробатів було . Пара людей, які сіють деструктив із середини - й усе, батальйону нема. Вмовляю знайомих волонтерок, аби просто робили своє діло й не піддавалися на провокації. Я з "нуля" завжди роблю фотозвіт і викладаю на свою сторінку. Хлопці прикололися: стали перед фотоапаратом й утрьох одні труси тримають, які я привезла. Наступного дня мені вже пишуть: "От горе-волонтерка! Сама нагородами обвішалася, а хлопцям тільки труси возить". Там ніхто і не подивився, що позаду нас гора коробок була. Везла все: від бензопил до цигарок.