Позаторік телефонує чоловік і просить видати збірку його вір­шів. Розмова вийшла раптова і коротка. Не залишив ані контактів, ані адреси. Назвався Олександром із Дніпропетровщини й кинув слухавку. Сказав лише, що тематика в нього специфічна: "Про це ніхто не пише".

Ну добре, думаю. Поети – люди дивакуваті, горді й непередбачувані. Особливо сучасні поети. Але зацікавило: яка ж то специфічна тематика?

– Алло, це Олександр? Я дзвонив вам два роки тому, пам'ятаєте? Пишу вірші, допоможіть вивести їх у світ, – нещодавно знову телефонує той дніпропетровець. ­Говорить пошепки. Відразу ж починає читати поезії.

Я слухаю і розумію, чому тематика специфічна. У кожному вір­ші йдеться про життя в'язнів. Але звучить так лірично, наче автор описує кохання на березі моря під шум хвиль. Із метафорами та влучними афоризмами наприкінці.

Я зараз у тюрмі. І найближчі роки буду в тюрмі

Після читань Олександр каже, що сподівається на мою допомогу. Мовляв, не має більш до кого звернутися. Питаю, чому ж він зник на два роки і не залишив контактів.

– Дмитре, я зараз у тюрмі. І найближчі роки буду в тюрмі. А писати звідси дорого. І дзвонити ­дорого. Тут усе дорого.

Цього разу він залишає адресу колонії, де сидить. Я обіцяю написати йому, а він – вислати вірші.

На Форумі видавців у Львові розповідаю цю історію старшим ­колегам за кавою.

– У нас усі поети однотипні, – говорить досвідчений київський видавець. – Пишуть про секс, п'янки або якісь пусті роздуми ні про що. А тут цілий життєвий пласт. Треба видавати. І покупець може знайтися. Їхні улюблені ­Гулак-­Артьомовський і Анна Ахмєтова давненько нічого нового не ­писали.

×