Ексклюзиви
Пʼятниця, 30 квітня 2021 17:00
Артем Чех
Артем Чех
Письменник

Ворог

Ще чотири роки тому я просто вмазав би йому по обличчю. Можливо, навіть не один раз. Я був таким. Не агресивним, ні. Швидше рішучим.

Але все ж були ці чотири роки, коли обростаєш сімейним мохом, обтираєшся, ніби галька на узбережжі, та м'якнеш, мов пластилін у теплих дитячих долонях. За ці роки було багато всього. Повернення з війни, кілька написаних книжок, нові приятелі, подорожі, дуже багато роботи. Власне, про роботу. Я працюю руками. Головою, звісно, теж. Але більше руками. Команда з десятка хлопців, усі роблять одну справу – готують специфічний реквізит, що знімається в кіно й рекламних роликах. "Чорнобиль" бачили? Ми теж долучилися до створення цього серіалу. 10, 12, іноді 15 годин на день проводимо разом у майстерні серед металу, дерева, пластику й силікону. Говоримо про різне. Але чомусь рідко про політику. Хіба під час політичних і соціальних загострень у державі можемо торкнутися цієї теми. Здається, всі ми маємо подібні політичні вподобання. Без крайнощів у лівий чи правий бік. Зі здоровою іронією, без піни на губах, але й без "какой разницы".

Серед нас двоє ветеранів. Про свій досвід говоримо мало. Можемо згадати певний епізод з окопного життя, а всі решта, говорячи з нами на навколовоєнні теми, обачливі. Особливо зі мною. Знають мою категоричність, що межує з агресією. Війна для мене – тема делікатна. Війна з Росією – pressure point.

І от нині два місяці безупинно працюємо над проєктом для французького серіалу. В цей же час Росія стягує війська. Вже стягнула. І ці ЧУЖІ ЛЮДИ відкрито кидають на наші землі зловісну двоголову тінь. Чорну й отруйну.

Один колега, з яким ми чотири роки в горнилах робочих буднів спина до спини, на зйомках, під час нічних змін, на довгих забігах важких проєктів, стріляючи один в одного сигарети й так далі, питає в мене, що робитиму, якщо почнеться відкритий наступ, і чи піду я на війну, враховуючи моє неоднозначне ставлення до колишнього командування.

– А я вважаю це ідіотизмом, – каже він, почувши мою відповідь. – Не моя війна. Не я цю кашу заварив. І воювати не буду.

Здавалося б, ну і що такого він сказав? Хіба не 70 відсотків насєлєнія сповідують подібні цінності, а радше їхню відсутність? І чи не кожен другий таксист за ці сім воєнних років із показним цинізмом зневажливо висловлюється про патріотичну меншість і пасіонарну жменьку? Таких фраз ми наслухалися більше ніж достатньо. До нудоти і до з'їдених від гніву зубів.

– А якщо на Київ почнуть сто п'ятдесят другі падати? – спитав я.

– До Москви переїду, – відповів він. – Там люди… більш інтелігентні, чи що.

Побачивши моє скам'яніле від подиву і сторопіння обличчя, додав, очевидно, намагаючись зменшити напруження:

– Або до Ізраїлю.

Ще чотири роки тому я просто вмазав би йому по обличчю. Не через його позицію, а щоб думав, кому і що він говорить. Але зараз я просто розвернувся й пішов на перекур. Лише одна думка, мов фанерна скабка, засіла в голові: це мій ворог. Без відчуття ненависті чи презирства, а лише з гірким усвідомленням, що ворог зі мною на одній території. Він поруч. І як поводитися з ним, я не знаю. І як вітатися, як вирішувати робочі питання, як невимушено говорити про погоду або про музику – теж не знаю. І людина наче непогана. І роботу свою робить незгірше за інших. І чотири роки спина до спини…

Це не той ворог, якого прощають. Не той, якого боїшся і чийому падінню радітимеш. Це ворог, який супроводжуватиме скрізь, де ти не був би, і з яким немає сил боротися. А сенсу робити це ще менше. Ворог як сутність буття. Ніби не було цих чотирьох років. І семи не було. А є лише пустка і морок, нудьга і безвільність. Печери Морії. Екзистенційна криза перед підступною непевністю, коли не знаєш, що є більш небезпечним – двоголова тінь чи той, із ким ти чотири роки спина до спини.

Зараз ви читаєте новину «Ворог». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі