Ексклюзиви
Пʼятниця, 25 червня 2021 17:00
Артем Чех
Артем Чех
Письменник

Не буде покою

Мав настати той день, коли я візьму до рук сапку. Не просто візьму, а знайду в собі силу тримати впевнено й відчувати її, як вправний вершник відчуває під собою коня, бути з нею одним цілим, стати нарешті віртуозом грядки, лицарем саду, буколічним менестрелем. І цей день настав.

А все ж сапкою нікого не здивуєш. Вся країна – від аграрного Сяну до ще більш аграрного Дону – з квітня по вересень, з ранку до ночі стоїть рачки й виполює бур'яни разом із родовими травмами. Здається, наші люди вже народжуються з сапками в руках, схожі на маленького цесаревича на православних образках – із державою та скіпетром. Але якщо для більшості цей інструмент споконвік був зброєю виживання, то як він міг опинитися в моїх руках? Та й ще так добряче до них прикипіти?

Моя баба померла рано. Я щойно одружився, моя жінка ходила вагітною, а бабці якраз не стало. Вона народилася в селі під Харковом, і сапка для неї – буття і сутність її дитинства, першопочаток усього. Проте лише до її 14 років, а далі – Харків, Сухумі, Черкаси. Яка там сапка? Та її завжди тягнуло до роботи на землі, і коли в 1990-х дачна ділянка стала головною годувальницею – настав зоряний час моєї бабці. Але вона рано пі­шла. Та в мене з'явилася інша – бабуся дружини. Фактично вона замінила мою. У неї теж була дача, на якій вона, викладачка університету, радісно гарувала з квітня по вересень з граб­лями, косою, вилами і, звісно, сапкою. І якщо колись город справді годував, то останні років 15 робота на ньому транс­формувалася в мазохістське хобі. До темних кіл перед очима й до нездорового хрускоту у спині. Мене ж до городу ніколи не тягнуло. Ані в дитинстві, ані, Боже збав, у дорослому віці. До базару ближче.

Менш як два роки тому померла й бабуся дружини. У спадок від неї залишився величезний, як на мій столичний погляд, город. І от минулого літа на добру пам'ять про небіжчицю або з цікавості, а все ж більше через якусь не до кінця зрозумілу відповідальність, я спробував на ньому щось висадити. Мене вистачило на десяту частину тієї території, яка, до слова, разів у п'ять менша за сусідські. Зрештою все заросло гігантськими бур'янами, розрісся безкарний пирій, а з чотирьох посаджених відер картоплі я зібрав заледве одне. До чорта це все, подумали ми й вирішили засадити територію деревами й кущами.

Менше з тим, цього року там якось сам собою посадився і город. Не весь, звісно, але половина – точно. І от у будь-які вільні дні ми намагаємося приїхати й постояти рачки із сап­кою в руках. А тут же не лише город. Тут і дім, який весь час необхідно латати, тут і сад, що без дбайливого ставлення чахне і вкривається лишайником, тут і покосити, і побілити, і підперти виноград, і обрізати бузок, і решта, і решта.

Сусідка тьотя Ніна, побачивши мене через паркан, питає, чи знову приїхав працювати? І я подумав, що, справді, всі попередні 15 років приїздив сюди тільки відпочивати.

– Доки є своя земля – не буде покою. Аж поки не продаси чи не помреш, – сказала тьотя Ніна. І від її буденних слів тілом пробіг холодок, ніби хтось дивиться на тебе з темного будинку, де всі давно померли. На мить здається, що земля ця має очі й силу. І дивиться, і тягне до себе. Та все ж починаєш працювати на ній, і ця робота дивним чином нейтралізує всі страхи. А найперше – страх смерті. Хороше відчуття. І що цікаво, працювати на землі – дивне задоволення. Через цікавість, через безглузду відповідальність чи на добру пам'ять про всіх бабусь стоїмо вдвох із дружиною над грядками і лише здивовано перезираємося: невже це ми тут із сапками доглядаємо нашу Тару? Коли всі порядні столичні жителі їздять на дачі відпочити й перезавантажитись, ми весь день працюємо? І лише порожній гамак, розтягнутий між горіхами, безцільно тріпоче під вітром. Немає часу відпочивати. Бо, поки є своя земля, не буде спокою.

Зараз ви читаєте новину «Не буде покою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі