Ексклюзиви
Пʼятниця, 23 липня 2021 17:05
Артем Чех
Артем Чех
Письменник

Гра в перевдягання

Уже п'ятий рік я позначаю липень як певний чекпоїнт у моєму житті. Якщо перекласти мовою комп'ютерних ігор, це точка, де я зміг зберегтися й рушити далі, що і зробив у липні 2016-го, коли повернувся з АТО. П'ять років минуло, а враження, ніби це було вчора чи цього не було ніколи. Це складно пояснити – можна лише відчути. І от я відчуваю. Скільки разів намагався дати собі відповідь, навіщо ж я пішов до війська? Усі ці пафосні слова про обов'язок, патріотизм, орків, які наступають, і дух, що тіло рве до бою, – зайві. А якщо копнути глибше – безглузді. Звісно, щось рухало мене до призовного пункту, якісь такі почуття, але очевидно, що вони не головні. Все набагато простіше: піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї.

Але, як виявилося, повернутися з неї ще важче, ніж там залишатися. Я вирішив діяти радикально. Знявши форму в липні 2016-го, більше її не вдягав. Не дефілював у ній центральними вулицями, не приходив у ній на ефіри, не ходив на паради чи на зустрічі ветеранів і взагалі намагався від цієї насадженої в цивільне життя воєнщини триматися подалі – очиститися, якщо тут доречне таке слово. Війна в цій країні має стосуватися кожного, але її фетишизацію я завжди вважав побічним явищем, дещо нездоровим і певною мірою штучним.

У мене не було безлічі корисних речей, якими я завдяки небайдужим людям розжився за час служби. Починаючи від тепловізора, біноклів і глушників, закінчуючи сімома комплектами форм, тактичними шкарпетками й арафатками. Майже все я роздав хлопцям ще перед дембелем. Собі залишив і склав до армійської сумки лише те, що знадобиться в разі фатальної необхідності: розгрузка, комплект літньої хебешної форми, пожовані, але зручні берці, наколінники, кілька підсумків, аптечка і триточковий пасок, без якого я просто не зміг би – так звик до зручностей. Ще були якісь дрібнички типу шевронів, шкарпеток і рукавиць. Сумка довгий час стояла в шафі на бабиному балконі. Бабуся померла, й сумку я перевіз до себе. Аж ось вирішив перебрати: щось викинути, додати, перевірити, чи не погризла міль вовну. Я дістав усе, що в ній лежало, й раптом зловив себе на дивних маніпуляціях: почав пристібати підсумки до розгрузки, згадуючи, як правильно користуватися системою моллі, перевіряти паски, приміряти форму й вішати на неї шеврони. Зрештою, натягнув на себе все, що міг, ніби зібрався на бойовий вихід. Не вистачало лише шолома, автомата й запасних магазинів.

Я став перед дзеркалом і відчув, як щось змінюється в мені, ніби я впірнув у чуже життя, – не мої думки, не моє тіло, незнайомі спогади. Легка ремінісценція перейшла в неприємний стан обсесії. Я впав на одне коліно, потім на інше, імітуючи тактичні виправи й тримаючи уявний автомат. Навіть кілька разів "вистрілив" у вікно. Потім зазирнув до кімнати сина – той лише здивовано покрутив головою – забув війну, яка ще кілька років тому була важливою складовою його життя.

Тоді я знову став перед дзеркалом і відчув дещо невластиве мені, чуже, незвичне: захотілося взяти до рук автомат, іти вздовж зеленки на спостережний пункт або вийти на нічний обхід. Я відчув їдке і тваринне бажання стріляти в туманну влоговину, звідки суне ворог. І так стріляти, щоб аж очі виїдало від порохових газів. Захотілося назад. До своїх. На Донбас.

Ця дивна гра в перевдягання злякала, ніби в тому віддзеркаленні я побачив не себе, а когось іншого – того, ким уже не є п'ять років і ким не хотів би ставати знову. Людину, яка готова й десь у глибині душі хотіла б застосувати зброю. І це відчуття було водночас страшне та приємне.

Я зняв форму, все склав до сумки і сховав подалі на балкон. Нехай лежить. Якщо доведеться знову дістати, тепер знаю, що десь глибоко в мені сидить той, хто готовий – варто йому лише перевдягнутися

Зараз ви читаєте новину «Гра в перевдягання». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі