"В Україні потрібна література про досвід війни"

 

Українською вийде детективний роман Transcription британської письменниці Кейт Аткінсон. У липні книжку почне перекладати Ярослава Стріха.

За сюжетом, 18-річна англійка Джульєтта Армстронг 1940 року починає працювати друкаркою в державному відомстві контррозвідки MI5. Розшифровує та подекуди фальсифікує записи розмов британських прихильників Гітлера. Ті гуртуються навколо Ґодфрі Тобі - британського шпигуна, який вдає із себе агента гестапо із завданням викрити симпатиків Третього Рейху. Згодом друкарку відправляють як агентку під прикриттям добути список імен цілої мережі британських нацистів.

Ярослава Стріха працюватиме над перекладом у межах Харківської літературної резиденції. Проект засновано минулого року з метою підтримки письменників, а також популяризації Харкова і його культури в Україні та світі. Інші три учасники цьогорічного заходу - письменники Любко Дереш, Катерина Калитко та Міхаель Целлер із Німеччини.

Про творчість Кейт Аткінсон, тему війни в літературі та Харківську резиденцію Gazeta.ua розповідає перекладачка Ярослава Стріха.

— У романі Transcription шпигунські інтриги з подвійними та навіть потрійними агентами стають для авторки приводом роздумів про ненадійність пам'яті й людських знань про себе. Особливо в переломні моменти, коли біографії починають нашвидкуруч клепати з брехні й уламків літературних штампів.

Transcription - найновіший на сьогодні роман популярної британської письменниці. Кейт Аткінсон - це той парадоксальний випадок, коли авторка приходить на літературну сцену мовби нізвідки й одразу здобуває успіх. Зазвичай ми уявляємо так: письменник починає кар'єру з маленьких оповідань у якомусь журналі, потім видає перший роман, можливо, не дуже успішний. Поступово завойовує любов і пошану аудиторії та критиків і врешті на якомусь етапі досягає успіху. Аткінсон свого часу провалила захист дисертації та працювала на принагідних роботах, зокрема секретаркою. У літературі дебютує порівняно пізно. Її перший роман "За лаштунками в музеї" вийшов 1995-го, коли їй було 44 роки. Одразу стає яскравою зіркою на літературному небосхилі. Здобуває авторитетну британську літературну нагороду - Премію Коста.

"За лаштунками в музеї" - насправді досить тихий роман, що розповідає історію шести поколінь жінок однієї родини. Це твір про те, що кожна, навіть дуже маленька доля, де й розповісти ніби особливо нема чого, складається з уламків великої історії та літератури. Про те, що кожен із нас - це чудовисько Франкенштейна, зшите з уривків чужих біографій. Головна героїня має абсолютно непоказне життя, яке почасти дублює біографію самої Аткінсон. Але при цьому якісь дрібні предмети, які її оточують, дають вихід на величезну історію від Другої світової війни до фермерських господарств графства Йоркшир у XIX столітті.

Кейт Аткінсон - це не письменниця виключно для академічного світу чи високочолих критиків. Уміє говорити про складні речі просто, розказуючи цікаву історію. У неї є дуже успішна, вже екранізована серія романів про приватного детектива Джексона Броуді. Провідний американський фантаст Стівен Кінг назвав цикл "головним детективним проектом десятиліття". У такий спосіб Аткінсон займає одразу дві ніші. З одного боку, досить академічної літератури з історичними рефлексіями і при цьому блискуче розказаною історією. А з іншого боку - в популярному жанрі, який багато хто вважає низьким, але при цьому це теж дуже майстерно написані книжки.

Аткінсон насправді така собі самітниця, що трошки дивно на літературній сцені. Літературне поле, особливо англомовне - величезне. Один з обов'язків для письменника - не лише писати, а й займатися промоцією, нагадувати читачам про своє існування регулярними інтерв'ю, блогами й відео. Натомість Аткінсон досить замкнута, не говорить про свою творчість, а тим паче про себе. Усе чи майже все, що ми знаємо про неї, крім якихось скупих біографічних фактів - це те, що ми можемо виснувати з її книжок.

Наприклад, народилася в Йорку, що на півночі Англії - і місто часто фігурує в її текстах. Йорк - дуже продуктивне для літератури місто. Там існували поселення з часів Римської імперії. Це таке безперервне нашарування історій, палімпсест — що дуже відповідає творчому методу письменниці.

Аткінсон 1951 року народження. Це перше повоєнне покоління, якого Друга світова вже не торкнулася безпосередньо, але яке росло серед людей, що пройшли цю війну і травмовані нею. В її родині кілька ветеранів, але всі вони про це говорили мало. Звернення до теми війни у творах - це, ймовірно, спроба договорити якісь сюжети, які лишилися недоговореними чи взагалі непроговореними.

Першим перекладом Аткінсон українською був роман "Руїни бога". Розповідає біографію чоловіка, який під час Другої світової війни був пілотом бомбардувальника в Королівських повітряних силах Великої Британії. Найстрашніше в цій історії - навіть не героїчні нічні вильоти, де на перших етапах гинуло чи не 60% пілотів. Найстрашніше - це коли в повоєнні роки головний герой повертається до мирного життя, намагається виховувати свою доньку. Розуміє: все, що він пережив тоді, не має значення, не дотичне до його життя, нікого особливо не цікавить. Його донька - підкреслено пацифістка. Дуже негативно ставиться до всього, що було для нього важливим і було героїзмом у той момент.

"Руїни бога" суголосні до тих питань, які зараз є в нашому суспільстві. Адаптація ветеранів. Як вести діалог, коли життя розбивається на дві частини - військове й мирне. І між ними насправді дуже мало місточків. Ми бачимо, що багато людей живуть так, ніби війна не точиться за якихось кількасот кілометрів.

На Заході досвід війни почали проговорювати вже після Першої світової. А у нас прогалина залишається й досі. Цей пласт випадає з літератури. Досвід воєнної травми, яка тягнеться в мирне життя і з якою потім щось треба робити, насправді проговорений дуже мало. На матеріалі Першої світової та національно-визвольних змагань цього немає, тому що потім почалися ранні дні будівництва Радянського Союзу. Ніхто не міг писати про посттравматичний синдром, бо намагався вибороти незалежну Україну. А після Другої світової у нас це не проговорили, бо як мінімум до смерті Сталіна головним модусом взаємодії з ветеранським досвідом і пам'яттю про війну була не скорбота за втратами й болісні спогади, а тріумф і подяка. Не оплакувати загиблих, а дякувати, що радянський народ під проводом вождя зібрався й досягнув.

Тому під час нинішньої війни дуже мало літературних моделей, на які можна спиратися. Є, наприклад, "Україна в огні" Олександра Довженка. І ще умовно п'ять інших текстів і все. Майже відсутня питома традиція, як це опрацьовувати, обдумувати в літературі. Тому треба перекладати суголосні тексти. Такі, як робить, наприклад, Кейт Аткінсон.

Харківська літературна резиденція - це прекрасна форма літературного попиту. Усі ми бачили цю статистику, що 60% українців за рік не прочитали жодної книжки. Це не тому, що не мають доступу до книжок чи неписьменні. Просто у нас мало говорять про те, що читання - це теж спосіб дозвілля, і він класний. Тому будь-яка подія, що в публічному просторі зайвий раз заявляє про можливість читання - це прекрасно. Як той же "Книжковий Арсенал". Про нього говорять на телебаченні, рекламують у метро. І люди з тих 60% подумають туди сходити, подивитися, можливо, знайти там щось цікаве. І напевно, знайдуть.

Тож резиденція - це теж черговий привід поговорити про книжки та привернути до них увагу. За умовами заходу, ми будемо ознайомлюватися з харківським культурним ландшафтом. Також ми проведемо якесь читання або презентацію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Джордж Мартін одним рядком перекреслює все сказане"

×