3600 вистав із понад 30 країн покажуть на міжнародному фестивалі театрального мистецтва Fringe у шотландському Единбурзі з 1 до 26 серпня. Україна буде представлена на заході вперше за понад 10 років. Київський незалежний театр "Мізантроп" візьме участь у фестивалі з постановкою "Король Убю. Вистава про владу, розіграна рабами" за мотивами п'єси французького драматурга Альфреда Жаррі.

‒ Для нас це буде другий виїзд за кордон, - каже співзасновник театру "Мізантроп", композитор Дмитро Саратський. - Півтора роки тому брали участь у культурній програмі Конгресу Ініціатив Східної Європи в польському Любліні. Возили туди танцювальну драму "Три сестри" за п'єсою Антона Чехова.

Головний герой вистави "Король Убю" - драгунський капітан Татко Убю. За намовлянням дружини влаштовує державний переворот. Захоплює владу в країні. Проводить абсурдні реформи, якими збіднює людей і казну, за сюжетом.

У Франції п'єса Жаррі була вперше поставлена 1896 року. Образ Убю вважається літературною предтечею всіх диктаторів XX століття. Українська прем'єра постановки відбулася у грудні 2017-го.

Убю грають кілька акторів - чоловіки й жінки - по черзі. Сцена практично порожня. Центральне місце займає велика ванна. У ній відпочивають, цілуються, топлять небажаних, складають трупи, їдять із неї.

‒ "Король Убю" за твором засновника театру абсурду Жаррі - це класика, "Макбет" XX століття, - продовжує Саратський.

Чому обрали з репертуару саме "Короля Убю" для постановки в Единбурзі?

‒ Цю виставу обрали з двох причин. Це політична сатира - те, що цікавить людей у всьому світі. Образ примітивного й агресивного тирана Убю актуальний. Він уособлює найбільші вади влади й людства загалом. Трапляється у будь-яких формах союзів - від сім'ї до держави. Для нас цей образ особливо значущий, бо намагаємося осмислити свої відносини з владою. Друга причина - ця вистава найпростіша з технічної точки зору. Подорож до Единбурга дорога. Декорацію "Короля Убю" виготовлятимемо на місці.

Чому важливо виступити на фестивалі Fringe?

‒ Це один із найбільших, найвідоміших і найвільніших театральних фестивалів у світі. Там немає конкурсної програми й журі. Кожен театр орендує приміщення й показує виставу. Брати участь у такому масштабному форумі - цікаво й важливо, бо зможемо виступити перед публікою з усього світу.

Будете якось адаптувати виставу для закордонних глядачів?

‒ Показуватимемо спектакль із деякими змінами. По-перше, англійською. По-друге, скорочуємо до однієї години, бо на фестивалі жорсткі часові рамки. Крім того, на заході має бути відкрита публіка. Там багато форматів стендапу, і вони звикли до того, що є комунікація із залом. Тож будемо більше звертатися до глядачів, налаштовувати прямий діалог. Це такий нефізичний вихід із площини сцени в аудиторію.

Як готуєтеся до показів?

‒ Підготовка йде складно, тому що постійно шукаємо кошти. Основні витрати покрили – квитки, оренда локацій, візи. Збирали завдяки платформі колективного фінансування проектів "Спільнокошт", а також друзям і власним накопиченням. Все одно не вистачає. Загалом ця подорож обійдеться у більш ніж $10 тис. За кілька днів починаємо репетиції. Спочатку в Києві, а потім в Единбурзі.

Ви казали, що українська театральна сфера нині переживає відродження й водночас перебуває в ізоляції.

‒ В Україні відсутні гастролі провідних сучасних європейських колективів. До нас ніхто не приїздить. У поп-музиці такої проблеми вже нема. Багато фестивалів і концертів, у нас виступають найвеличніші зірки світової естради. А якщо назвати 10-15 топових театральних режисерів сьогодення, то жоден із них не був в Україні. Хіба що зараз покійний литовець Еймунтас Някрошюс. Молоді, актуальні постановники тут не бувають, тож наш глядач не бачить сучасних зразків. Практично нема великих театральних фестивалів – лише провінційні, третього ешелону.

Так само українські колективи не мають змоги їздити до Європи, Америки, Австралії. Є якась мізерна кількість закордонних гастролей, що ніяк не впливає на світовий театральний рух. Ми не інтегровані в театральну культуру.

Але в останні п'ять років сформувалася серйозна течія недержавних театрів. Їх створюють мобільніші й активніші люди. Якщо не можуть кудись поїхати, то дивляться спектаклі на відео. Намагаються змінювати форму і взагалі ставлення до цього мистецтва. Незалежні театри стають рушійною силою для всього театрального процесу. Думаю, за якийсь час його прорве, й ми почнемо інтегруватися у світовий авангард, але поки цього немає. Це парадокс.

Чому так?

‒ Причина тільки одна - економічна. У нас держава сучасний прогресивний театр не фінансує. Привезти видатного режисера з виставою – дорого. Квитками це не окупити. Якщо ми запрошуємо Елтона Джона, можемо продати квитки, покрити його гонорар, і ще залишиться. А якщо захочемо везти виставу Яна Фабра, яка коштує десь близько того, то на стадіоні ж її не будуть показувати. Це буде зал на 500-600 місць. Як це монетизувати? Зробити квитки по 10-15 тис. грн? Ніхто не піде. Тому тільки або меценати, або держава. Державна політика щодо цього відсутня. Кінематографом уже займається, але не театром і не академічною музикою.

У візуальному секторі у нас є PinchukArtCentre. Це місце сили, значуща не лише в Україні, а у світі інституція. Якщо б така з'явилася в театрі, було би круто. Мабуть, єдиний в Україні театральний фестиваль, що є актуальним і тримає руку на пульсі – ГогольFest. Це відомий захід. Але підтримки нема. Засновник Владислав Троїцький щоразу робить це з величезними складнощами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Український театр не боїться говорити про серйозні речі — театрознавиця Ганна Веселовська

×