Українці не мають звички витрачати гроші на культуру – Анатолій Дністровий

5

Неймовірно змінилося. У романі я це показував через 3 персонажів різних поколінь. Головний герой Мирослав Шефер. Попереднє покоління – це його мама. Я через неї на контрасті показував, яка велика прірва уже є між цими двома поколіннями. Вона ще носій пізньорадянських тоталітарних цінностей. Вимагає від сина досягаторства і кар'єризму. А він все ж таки гнучкіший – людина 2000-х. Ввожу ще одного персонажа - молодшу від нього на 20 років феміністку Варю Кропоткіну. Вона – носій активізму і феміністичної етики. Між ним і нею вже також є прірва. Мені було важливо показати трансформацію цих генерацій.

Але мій роман закінчується 2013-м, побиттям студентів біля стели. Зараз же ще більші зміни відбулися.

 

З'явився практичний фемінізм. Зараз він має у нас серйозні позиції і впливає на все включаючи медіа. І це велика зміна. Це більше як тло в романі. Бо головна його тема – це вибір між кар'єрою і творчістю.

Класичний хіпстер, неконфліктний, життєрадісний, стильний, з цікавим почуттям гумору. Є ще чоловіки з 1990-х – жуки такі, кручені, рішалово. Він може бути насправді хороша людина, але з виду трошки бандитський. І в нього ще сексистські замашки пролітають. Такий типаж досі є.

На початку 1990-х неадекватна агресивна поведінка була нормою. А зараз я помічаю, як з кожним десятиліттям вона втрачає свої позиції. Окреслюється як щось неприйнятне, особливо у політичній сфері. Хоча суспільство у нас ще перехідне, з психологічними траблами.

Наша політична еліта змінюється, але дуже повільно. Вона ніколи не встигає за змінами в соціумі. В романі у мене є сцена, як одному бандюку вручають звання Героя України. Його їдуть вітати представники різних контор. Я дуже барвисто змальовую цих женщін в платтях-тумбах, мужичків у генеральських лампасах. Така латиноамериканська безглузда карнавальність ХІХ століття. Опозиційні депутати лобизаються з провладними, навколо рок-звьозди і поп-діви з Росії. Жахливий несмак. Я працював у проектах політичних. Часто таке спостерігав збоку.

Колись так, але зараз неможливо жити без самопіару. Це палиця з двома кінцями. У нас раніше всі автори були соціоапатичні, особливо в 1990-х, коли автора не розбещували запрошеннями на інтерв'ю, а тим більше на телебачення. Для телебачення література тоді була чимось наче з Марсу. Так і виробилася така модель поведінки, винятково на тексті сфокусована. Я довго дотримувався такого погляду. Текст вважав важливішим за його просування, бо як казав Маркс, власник капіталу смертний, а капітал безсмертний. Але без просування ти просто не впишешся в ринок. Видавцеві не потрібен анемічний автор. Бо зараз книгу купують здебільшого, коли при ній є автор. Книжку треба рухати: зустрічі, інтерв'ю, спілкування, інтерактив. Це неминучий процес. Звичайно, постійна медійна активність дуже виснажує. Великі речі потребують все ж таки тиші.

Я до слави дуже обережно ставлюся. І, якщо чесно, не люблю, коли набридають мені. Це мене вибиває з колії. Є люди, які це поєднують. Це дуже класно.

Захоплююся Андрієм Любкою. Під боком України купу років були собі якусь країнки. Ніхто не знав, що там є. Туди Андрій раз-раз поїхав активно, там розказав про нас, приїхав, нам розповів про них. Такий тип комунікації дуже важливий.

 

Скажу про прозаїків. У нас багато роботи в пісок пішло. Чомусь ніхто не хоче перевидати найкращий корпус української прози за 30 років. Малкович це робить з поезією. Така сама історія має бути і з прозою нашою. Це репрезентація. Мене шокувало те, що в нас взагалі позабували книжки, які по 10 років тримали в напрузі читацьку аудиторію. Наприклад, Євгена Пашковського. Його в 1990-х роках читали і знали всі. Зараз його ніхто не знає. Валерія Шевчука також забувають. А це - зубр.

Це просто інша стилістика. Повільна, розмірена, від якої ми відвикли, бо вона не співпадає з нашим швидким часом. У мене та сама історія з Томасом Маном сталася. Я маю звичку перечитувати раз на десятиліття титанів. Перечитав Гемінгвея уже десь по третьому разу за 25 років. А зараз хотів Томаса Мана перечитати. Він мені не пішов. Він надто рефлексивний для нашого дня. Зараз література все ж таки потребує трошки екшену, дієвості, динамічності.

Не тільки. В українців немає і не було звички витрачати гроші на культуру. Ця даність ще від більшовиків іде. За президентства Ющенка, коли більш-менш було все добре з ВВП, трошки ожив ринок мистецький. Це тривало роки 3. Багаті люди тоді наслухалися мистецтвознавців, дилерів, художників і вирішили вкласти в це гроші. Вони реально потратились, колекції сколотили собі. Але зараз вони їх продати не можуть. Вони просто лишилися з носом, бо зараз ніхто не вкладає вже в живопис.

 

Люблю читати ранніх стоїків. Особливо Зенона Кітійського. Це мене надихає.

З прози неймовірно багато книжок мене потрясло. Зі свіжих – це книжка Леоніда Ушкалова "Чарівність енергії: Михайло Драгоманов". Це реально дослідницький райтерський подвиг. Треба знати, в яких умовах учений живе, як він бореться за життя в цьому соціумі. Я взагалі не знаю, чи хтось на таке зараз без серйозної інституційної підтримки готовий. Ушкалов – це глиба. Таких книжок би побільше про всі крупні постаті українські прописати.

Люблю поезію Еліота – вона наче струмом тебе пронизує. Чи поезія Еміля Верхарна. Зараз поетів таких немає: зараз видно, що поет грається в розташування слів. А там цього немає. Там енергетика як вулкан проривається.