Місяць тому оголосили лауреатів п'ятої Національної премії "Золота дзиґа". Церемонія вручення відбулася 12 червня у київському конгресно-виставковому центрі "Парковий".

Найбільше нагород отримала драма "Атлантида" про Донбас після звільнення від окупантів. Відзначили в шести номінаціях: як найкращий фільм, за монтаж, режисерську й операторську роботу, художника-постановника та візуальні ефекти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Атлантиду" Васяновича можна поставити поряд із "Землею" та "Тінями забутих предків" - кінознавець

Кінознавець Володимир Войтенко поділився думками про основних переможців та стан українського кіно.

Погоджуєтеся з вибором найкращого фільму?

‒ Голосував за "Атлантиду", бо вважаю знаковою. Рідкісний випадок, коли український фільм зображує не минуле або теперішнє, а майбутнє. Спроба зрозуміти, що буде, коли війна з Росією закінчиться і Україна переможе. Думаю, буде ще важче, ніж показано на екрані. Але важливо, що є спроба спрогнозувати й відчути.

Ми хочемо знати насправді, що було в минулому, тому що версій багато. Та не кожен може дозволити собі поміркувати або помріяти, що чекає в майбутньому. А режисер Валентин Васянович ставить складне запитання і намагається на нього відповісти. Вже через це його робота варта великої уваги і нагород.

Більшість лауреатів розповідають про Донбас. Чому ці стрічки не особливо цікаві широкій аудиторії?

‒ Це питання до людини, її природи. А кому подобається мучитися й переживати? Важко весь час перебувати у стресі. Всім хочеться жити в мирі, щасті, і хрущі над вишнями гудуть.

Проте втомитися можна багато від чого, але ж воно нікуди не зникає. Тут у Києві ніби все спокійно. А кілометрів за 600-700 стріляють, і люди гинуть. Кіно про це нагадує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У найкращих фільмах року йдеться про Донбас

Я не дивлюся багато сайтів в інтернеті. Та коли з'являється новина, що загинув боєць, відкриваю і читаю, хто він і звідкіля, що це за людина. За цим же стоїть наше минуле, теперішнє і майбутнє. Тому не дивуюся, що так багато фільмів про війну.

Чого бракує українському кіно?

‒ Теми насправді не в кінематографі – вони в житті. От кажуть, чого ти не знімаєш комедію або ще щось. Але це залежить від того, як людина відчуває світ. Можна по-різному. Як Шекспір або як Бернард Шоу.

Що значить "бракує"? А ми з вами додамо того? Завжди хочеться більшого, ясна річ. Але якийсь процес є. Кіно – найвитратніше з мистецтв. Треба просто, щоб була можливість випускати фільми. Для цього потрібна державна підтримка, як у Європі. А люди, які зніматимуть, знайдуться.

Наскільки задоволені станом вітчизняного кіно сьогодні?

‒ Хіба що на цвинтарі будемо задоволені всім. Звичайно, що ні. Але згадайте 1990-ті та "нульові". Сучасне українське кіно почалося лише у 2010-х. На сотню стрічок може бути п'ять шедеврів. Не буває інакше. На щастя, у нас поки що є так. Щось з'являється. Мене часто питають: а коли ж будемо, як Голлівуд? Повторюю: ніколи.

Чи згодні, що потрібно більше глядацьких фільмів?

‒ Українці дивляться своє. Лідери прокату – "Я, ти, він, вона" та "Скажене весілля". Це реальні приклади успішних комедій. Але факт у тому, що масовий кінематограф – низького рівня, як би ми не хотіли іншого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пішов на фронт із Дніпропетровська, а після полону повернувся у Дніпро

Знайомий ставив сітку на телебаченні. Результати показові – чим гірше кіно, тим вищий має рейтинг. Тому не варто дивуватися, що найбільші збори будуть у "Скаженого весілля". Це норма. Питання в тому, щоб виростити щось іще на цьому ґрунті.

Знаєте, чому Зеленського обрали президентом? Бо люди дивилися "Слугу народу". Глянув серій три-чотири й тепер розумію, чому за нього проголосували. Кіно – це мрія.

Найкращим серіалом обрали "Спіймати Кайдаша". Можна назвати прикладом трагікомедії, яка адекватно показує наше життя і зрезонувала з аудиторією?

‒ Проголосував за "Спіймати Кайдаша". Повість Івана Нечуя-Левицького - вже понад 100 років як про наші реалії. А рівень серіалу на багато голів вищий, ніж усі інші на нашому телебаченні. Бо правдиво відобразив, як насправді живемо.

Навіщо за Шекспіром стільки разів ставлять п'єси та знімають екранізації? Тому що воно універсальне. Ти зараз дивишся отак, а потім під трохи іншими кутом. Резонує, хоча час та обставини змінюються. Ніби все різне, але якісь речі однакові.

"Кайдаші" теж залишаються актуальними. Нечуй-Левицький – це Шекспір для України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто є головною надією українського кіно

Я завжди був прихильником осучаснення класичних творів. Наприклад, коли австралійський режисер Баз Лурманн розіграв "Ромео і Джульєтту" як кримінальну історію про бандитів 1990-х десь у Маямі.

Якщо Шекспіра можна перенести в наші дні, то чому ж не Нечуя-Левицького? Сценаристка Наталка Ворожбит так само талановито поміщає історію двох поколінь родини Кайдашів у 2005–2014 роки і говорить про те, що нас хвилює сьогодні. Так і варто адаптувати давню літературу. Треба просто вміти це робити. Наталка – одна з небагатьох, хто може. У неї є оце відчуття. Недарма отримала "Золоту дзиґу".

Яку прем'єру очікуєте найбільше?

‒ Років сім чекаю на повнометражний дебют Марини Вроди "Степне". Вона друга володарка "Золотої пальмової гілки" від України за короткий метр "Крос".

"Степне" - родинна історія, що ґрунтується на власних спогадах. Але насправді це про нас. Коли митці говорять, як у них під ребром болить, йдеться про те, як в України під ребром болить.

Фільм розповідає про кілька днів з життя літнього чоловіка, який приїжджає до хутора Степне доглядати хвору матір. Колись потрібний суспільству і сім'ї інженер, він тепер є втомленою й розчарованою людиною, що живе радше за інерцією.

Виробництво ніби вже завершено. Коли режисерку стрічаю раз на три місяця, кажу: "Марино, де? Покажіть".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найкращі українські фільми за 30 років незалежності покажуть на Одеському кінофестивалі

×