У фільмах передбачив війну на Донбасі та Зеленського - вийшла автобіографія режисера

Український режисер Микола Рашеєв випустив автобіографію "Внутрішній емігрант. Записки склеротика". Містить спогади про дитинство, зйомки та кіностудію Довженка.

"Я спочатку боявся, що це буде типова книга, яку важко читати і де забагато води. Однак ні. Це ніби великий пригодницький роман, - каже кінознавець та режисер Станіслав Битюцький. - Микола Рашеєв народився в Києві. Дитинство пройшло під час Другої світової. Навчався в школі біля євбазу. Це єврейський базар, діяв в районі сучасної площі Перемоги. Ходив в кінотеатр імені Чапаєва, зараз "Ліра". Півтора роки прожив в Сибіру. Після повернення навчався на вищих режисерських курсах у московському ВДІКу. Потім працював на кіностудії імені Довженка. Воював із сексотами. Всупереч усьому знімав неймовірні фільми. Подорожував Європою, коли це практично було неможливо. Товаришував з болгарськими дисидентами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ми живемо в чоловічому світі - режисерка

Приємно здивувало, що книга делікатна. Автор ні про кого не говорить погано. Уникає жовтизни. Здається, що всі спогади до вступу до ВДІКу сповнені пригод. Наприклад, скелелазіння. Життя було насичене. А потім лишилось тільки кіно. Як на мене, фільми Рашеєва стоять на трьох слонах. Це ексцентрика німого кіно, по-театральному статичні деякі сцени, та музика. Вона часто ілюструє те, що відбувається".

 

Мюзикл Рашеєва "Маленький шкільний оркестр" заборонили одразу після виходу в 1968 році. Пролежав на полиці 42 роки.

"Дивно, "Камінний хрест" Леоніда Осики вийшов у той же рік. Не був заборонений, його показували всюди. Хоч критикував дійсність, - продовжує Битюцький. - "Маленького шкільного оркестру" натомість знищили всі копії. Мабуть, вважали недопустимим показувати вільних патлатих музикантів. У 2000-х негатив фільму знайшов кінознавець Євгеній Марголіт. Родом з Луганську, зараз працює у російському кінофонді. Зробив електронну копію "Маленького шкільного оркестру". Частина усе одно чорно-біла, бо знімали на чутливу плівку. Дуже рекомендую подивитися, у цьому фільмі такий красивий Київ. Зараз Марголіт також планує відновити недубльовану версію фільму Рашеєва "Театр невідомого актора".

Та головним хітом Рашеєва вважається "Бумбараш". Фільм не втратив актуальності й зараз. Коли передивлявся, то навіть знаходив там паралелі з "ДНР". У стрічці жителі села так само проголошують нібито свою республіку. Це навіть схоже на "Донбас" Сергія Лозниці".

 

Події фільму "Бумбараш" розгортаються на фоні Громадянської війни в Росії . Рядовий Бумбараш повертається з австрійського полону в рідне село, де всі вважали його загиблим. Відмовляється вступати в ряди червоної армії, переховується на сіновалі та в лісі. Закоханий в односельчанку Варю, яка вийшла заміж за іншого.

"Досі відчуваю провину за вибір актора на головну ролі в "Бумбараші", - каже режисер Микола Рашеєв. - Її втілив Валерій Золотухін. Але пробувався Михайло Кононов. Навіть почали з ним зйомки. Це симпатичний простий хлопець. Золотухін провалив проби. Але був хитрий. Покликав мене на свій виступ в церковному хорі. Я переконаний, що створити потужний образ можна тільки завдяки ексцентриці, тобто відхиленню від норми. І мене зачепила його невідповідність тодішнім реаліям. Кононов легко викликав симпатію, бо він хороша людина. А Золотухін не такий. Тут треба було постаратися співпереживати. Ми шукали співчуття до нього, попрацювали. Звідси ця його бідна сорочка та інші деталі.

Також "Бумбараш" починається з моторошних вибухів на фронті. А музика жартівлива й іронічна. Нібито заява: "Ми будемо вам розповідати про Громадянську, але не так, як інші".

"Бумбараш" затаврували в Україні як "знущання над ідеалами революції". Проте це було замовлення центрального телебачення, тож фільм показали.

Це був страшенний успіх. Святкували, багато пили. Коли протверезіли, спитали, що ж пишуть глядачі. Тоді замість рейтингів та соцмереж були листи. Виявилось, що в них всі просили вислати тексти пісень. Спочатку засмутився. Буцімто нічого більше їх не цікавить. А потім подумав, що це добре. У піснях був той самий важливий сенс усієї картини. Дехто взагалі називає музику внутрішнім сюжетом. Його не можна описати словами. Викликає настрій та почуття. А кіно - це вже просто виклад ряду подій.

 

Книгу почав писати у 2001 році. У Болгарії порадили. Кажуть, що мемуари пишуть склеротики. Мій батько 14 років був ворогом народу. Я хотів розказати про ті часи. Прискіпливо його допитував, доводив до сліз.

З книгою довго тягнув. Найактивніше писав під час лікування в Іспанії. Диктував розділ за розділом своїй подрузі Любі Журавльовій. Вона була провокатором, вимагала від мене більше й більше деталей. Також допомогла, щоб книга вийшла у такому вигляді, як я просив. Щоб було два ряди - текстовий та ілюстративний. Фото тут ніби артефакти, теж розповідають свою історію.

Словосполучення у назві книги "Внутрішній емігрант" - таке прізвисько було у Михайла Булгакова. А у мене - на кіностудії Довженка. До 1973 року на ній панувала напівбогемна розслаблена атмосфера. Ціла когорта знаменитих поетів, зокрема Іван Драч, працювали в сценарній майстерні, робили оригінальні українські стрічки. Потім почалася дисциплінізація. Різко посилився контроль КГБ. Вони навіть не приховували, що стежать. З моїх фільмів вирізали так багато, що боляче й згадувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пішов на фронт із Дніпропетровська, а після полону повернувся у Дніпро

Найбільше показував абсурдність радянської системи в "Королі і капуста" за романом О. Генрі. Там розповідається про Анчурію. Для мене тоді все навкруги було Анчурією. До речі, якщо проводити паралелі з Україною, у цьому фільму герой Миколи Караченцова заспівав пісеньку та став президентом.

Фільм "Яблуко на долоні" був єдиним, який зняв не на замовлення центрального телебачення. Тоді був такий-собі сірий кардинал ЦК КПРС Михайло Суслов. Дав наказ своїм: "Зв'яжіться з українцями та спитайте, з якою метою роблять такий фільм". А через три дні помер. Ніхто не міг зрозуміти, що ж такого забороненого побачив в "Яблуко на долоні". Очевидно, пояснити вже не міг".

Останній фільм Михайла Рашеєва - "Оберіг" 1990-го. У Довженко-центрі позиціонують його як найважливіший горор в історії українського кіно. Створений за мотивами творів Володимира Дрозда, зокрема роману "Самотній вовк". У ньому розповідається про метаморфози особистості. Головний герой "Оберегу" родом з далекого поліського села, живе в Києві. Деградує, піднімаючись сходами партійної кар'єри. У фільмі є алюзії до Чорнобильської катастрофи 1986-го та проголошення незалежності України.

 

"Це мій фільм-попередження, - продовжує Рашеєв. - У 1990-х подивився навкруги. На те, як змінюється суспільство. Якась метушня, частішає пристосуванство. Подумав - чого веселитися? Зняв стрічку за законами жанру жахів. Хоч він мене зовсім не зачіпає. Окрім фіналу - крики в тихому мегаполісі та луна, що падає на місто.

Було важко знайти фінансування. Компанія, яка цим займалась, збанкрутіла. З прокатом так само не пощастило, бо з розпадом Союзу його фактично не було. Пройшло пару показів в кіноклубах і все. Цифрова копія весь цей час була в мене".

×