Театрознавець, засновник громадської організації "Театральна платформа" Ірина Чужинова розповідає, що, на її думку було "Зрадою", а що "Перемогою" в українському театрі за 2015 рік
Зрада 2015 року для мене, безперечно, це діяльність такої одіозної установи як Міністерство культури України. Ще рік назад, до приходу В'ячеслава Кириленка, здавалося, що крига скресла і нарешті почнуться якісь конструктивні рішучі зміни. Але ж ні. Наприкінці 2015 року ми знову на позиції жовтня 2013 року. Фізики-теоретики намагаються з'ясувати, чи можливі подорожі у часі. Наш Мінкульт практично дає ствердну відповідь.
Рік тому стартувала програма "Культура 2025", ініційована попереднім Міністром культури Євгеном Нищуком. Мінкульт мав зайнятися розробкою генерального бачення української культури, що ми хочемо, куди прямуємо. Без загальної стратегії ні поступу театру, кіно, літератури, арту, книговидавництва очікувати не доводиться.
Театри і всі решта культурних установ у нас досі існують самі по собі. Оскільки 95 процентів українських театрів є державними, одже держава є прямим замовником мистецького продукту. Виникає питання, що саме замовляє українська держава сьогодні українському театрові. Нічого. Продовжують з бюджету фінансувати постановки відверто комерційні.
На заході навпаки в такі вистави вкладають кошти продюсери і ці гроші відбиваються через продаж квитків.
Якби Мінкульт зайнявся своїм прямим обов'язком - вибудовою бачення розвитку української культури в перспективі хоча б 10-15 років, театри одразу б отримали сигнал від держави, що саме вона бачить пріоритетним, яку репертуарну політику слід запровадити. Як театр сьогодні бачить себе, суспільство, національну ідею від теперішнього Міністра ми не чуємо. Не хочу переводити стрілки, казати, що якийсь театр гірше, якийсь краще. Маємо наприклад в Харкові театр імені Пушкіна, в якому нещодавно змінився директор. Цей театр давно вже перебуває в антрепризному стані, ставлять виключно Рея Куні (англійський драматург, автор комедій, найвідоміша п'єса "Занадто одружений таксист") і подібну драматургію.
Нажаль в Києві є Російська драма, де переважає репертуар, який теж переважно розважає глядача. Україна як держава не може замовляти в своїй країні театральний продукт, бо нема механізму. Я не проти розважального театру, хай глядач купує квиток і йде на те, що йому до вподоби. Але фінансувати комерційні постановки держава має припинити.
Перемога 2015 року для мене - це все, що пов'язано із кроками українського театру в бік проектного театру, того, що відбувається поза державним сектором.
Хоча до деяких вистав державні театри мали опосередковане відношення, це проекти, які дійсно реагують на те, що сьогодні відбувається в країні. Це певним чином характеризує офіційний український театр який німий, який мовчить про війну, анексію Криму, про три з половиною за неофіційною статистикою мільйонів вимушених переселенців. Ці проблеми дуже важливі на сьогодні для суспільства. В театрі змінюється глядач, в залі сидять люди, які виїхали і хочуть почути принаймні те, що суспільство розуміє, що вони є, що це проблема, а не демонстрування абсолютної байдужості.
Ми живемо, як 5 років тому, наче нічого в країні не сталося. Сталося.
Театр може бачити те, що відбувається за вікном. Він це бачить, він на це рефлексує. А ще він розмовляє зі своїм глядачем про те, що відбувається в житті цього глядача буквально зараз, не вчора і не завтра.
"Театр переселенця", створений німецьким режисером Георгом Жено та драматургом Наталією Ворожбит - це насправді проект на рік за фінансової підтримки посольства Німеччини. Проект відбувається на базі ЦНМ "Дія" - науково-мистецького Центру Малої академії наук України на території кіностудії Довженка. Їх вистава "Де схід?" унікальна для України, тому що це театр свідків. У спектаклі беруть участь реальні люди, не актори, які дійсно виїхали з Луганської і Донецької області до Києва. З кожним учасником попередньо працював професійний психотерапевт. Розповідають реальну історію, це оформлено у виставу, тобто є потужний мистецький компонент і режисури, і драматургії. Ці історії були певним чином сконструйовані, але вони реальні, люди реальні і ефект від цієї вистави для мене найбільший і найсильніший, який я отримала за цей рік.
Режисер і драматург підкреслили, що саме у театрі є зараз інструменти, важелі щоб встановлювати діалог між різними людьми. І ця вистава не є компліментарною для Києва. Це важливо- почути людей, які бачать наше життя іншими очима. "Театр переселенців" найбільше досягнення українського театру за 2015 рік, тому що це те, що має бути, бо якби цього не сталося, це був би пункт "зрада". Звичайно, цього б хотілося більше, знову ж таки на це мала б виділятися державна підтримка і що буде за рік з цим проектом, не відомо.
У виставі "Сіра зона" драматургів з Кіровограда Дена та Яни Гуменних та кримського режисера Галини Джикаєвої теж грають не актори. Це також проект про переселенців, про людей, які опинилися поза домом або продовжують жити на тимчасово окупованих територіях. Але принцип цієї постановки трохи інший. Ці люди самі шукали своїх героїв, персонажів, брали інтерв'ю.
Історії були оброблені, додався мистецький компонент і режисури і драматургії. Реальні люди, розповідаючи чужі історії, додають до них власні коментарі.
З "Сірої зони" виросла інша цікава вистава. Не знаю її долю, чи буде вона гратися на глядача, називається "Монолог ополченця". Під час створення "Сірої зони" автори абсолютно випадково натрапили на ополченця з ДНР, який зараз працює на одному з СТО в Києві. Абсолютно цивільна людина, але те, що він розповів, дало матеріал для моновистави. Реалії, побачені своїми - це не теленовини. Це протилежна реальність того, що нам нав'язують через газети, журнали, телевізор, як певний ерзац війни на Донбасі.
Це свідчення того, хто брав безпосередню участь у тій війні, причому не на стороні України. Пояснює мотивацію дуже банальну – гроші, їжа, бажання забезпечити сім'ю в умовах війни. Бачив на власні очі, як зле ведеться український армії, яка за відсутності волонтерів опиняється навіть без їжі і води. Вояки вимушені міняти під магазинами щось їстівне на автомати. На відміну від цього ДНР-івська армія жере і отримує пайки з Росії. В них нема проблеми ні зі зброєю, ні з продовольством. Ця людина розповідає про війну вражаючі факти. Про те, що люди починають дружити по різні сторони кордону, попереджаючи один одного про арт-обстріли. Підкреслює, що це дійсно дуже дивна війна, що там дуже багато українців з одного і іншого боку, але в них різні мотивації. Версія хай однієї людини, але вона суперечить офіційній позиції держави. Якби таких версій було трошки більше, то офіційна версія була б теж трохи інша. Кількість жертв, реальні масштаби катастрофи нам не показують.
Вистава "R+J" львів'янина Сашка Брами - це рок концерт.
І принадність його в тому, що він вже побував на трьох престижних європейських фестивалях. Разом із минулорічною виставою "Щоденники Майдану" Національного театру Івана Франка - це реально достойна презентація українського театру в Європі. Але "щоденники" для мене з мистецької точки зору залишили багато запитань. Як театр це дивитися не цікаво.
"R+J" – ініціали героїв нового часу Роми та Юлії. Він зі Львова, вона з Донецька. Режисер здійснив спробу розповісти в театрі про те, що відбулося з усіма нами зими 2014року і про те, що відбувається з нами й досі. Вистава створена на межі пошуків між театром, музикою та відео-артом. Ця історія є рімейком найтрагічнішої п'єси Вільяма Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Давня війна родів Монтеккі й Капулетті трансформується у неприязнь Сходу і Заходу України.
Грають актори львівського театру Леся Курбаса, студенти. На проект ніхто ні копійки не дав. Сашко Брама сам витягнув його. Це той варіант, коли одна людина власним ентузіазмом, шаленістю може і Україну в Європу вивести.
Сашко вміє закрутити проект, що він стає живим. Дивним чином знайшов людину, фахівця з відео-арту, яка співпрацює з "Океан Ельзи". Робить гурту відео на концертах. Інші круті люди працювали на цій виставі також на волонтерських засадах.
Успіх вистави "Сталкери" столичного Молодого театру драматурга Павло Ар'є та режисера Стаса Жиркова лежить на перетині різних зусиль. Спектакль - це завжди велике співпадіння, сума зусиль в театрі помножується. В "Сталкерах" дійсно гармонійно поєднуються ідеї, думки всіх творців.
П'єсу "Баба Пріся" про родину літньої жінки, яка від реальності втекла і живе в Чорнобильській зоні відчуження, більшість режисерів боялися брати або вважали недосконалою. Жирков погодився.
Для Ірми Вітовської пропозиція зіграти 86-річну бабцю була шоком. Було багато інших ризиків і для "Молодого театру" і для постановників, але цей ризик абсолютно виправдався.
Голоси різних поколінь співпали в унісон: львіянина, котрий живе в Німеччини, Ар`є, одесита Жиркова, Ірми Вітовської з Івано-Франківська. Такий кроскультурний проект, коли люди з різних регіонів раптом почали говорити про одне й те саме, про спільні речі, ідеї в цій виставі відчувається дуже щиро.
Чи не вперше в українському театрі почали говорити про важливі речі, а не
"про погоду", як в щоденних розмовах більшості. Висловлюватися вголос про важливе, про те, що думаємо насправді.
Ця вистава в першій дії до певної міри комедія, а в другій - трагедія.
Спершу її грали на малій сцені, потім перенесли на основну. На великій сцену в ній розгорнулися нові енергії, по іншому все зазвучало. І зал на це реагує, сміється там де треба, мовчить і плаче там де треба. Для театру це серйозна річ, коли публіка так правильно реагує. Український глядач не ідеальний, м'яко кажучи, а на цій виставі зал мене зачарував. З малої сцени в "Молодому " її прибрали, бо люди місяцями не могли придбати квиток через брак місця в залі і кількість охочих.
"Оскар і Рожева Пані" режисера з Івано-Франківька Ростислав Держипільського, продюсер Ірма Вітовська, за твором бельгійця Еріка-Емануїла Шмітта.
Книга, за якою створена вистава, написана у формі 14 листів десятирічного хлопчика Оскара, невиліковно хворого на рак. Він відчуває, що хіміотерапія не принесла полегшення і йому залишилося жити недовго. Він відчуває себе покинутим батьками. На противагу до батьків з ним розмовляє у лікарні рожева пані про життя і смерть. Щоби прийняти жахливу правду, вона спонукає Оскара викласти свої думки у вигляді листів до Бога.
В українському театрі, як правильно каже Ірма Вітовська, існувало величезне табу на розмову про смерть. Бо це щось жахливе, страшне і, звичайно, трапиться не з нами. Це позиція радянська, атеїстична. Нема нічого поза смертю, отже це найстрашніше і ми про це не говоримо. На нашій сцені не вистачало щирої розмови людини, яка стоїть на порозі смерті, як можуть інші люди допомогти їй.
В постановці Держипільського був величезний ризик, бо вперше героїв грали справжні діти. В кіно дітей використовують як органічну матерію. Дитина може дати певну реакцію, певну фарбу в потрібну хвилину і її фіксують на камеру. В театрі дитину не можна використовувати, бо треба вміти повторювати. Театральний автор фіксує емоцію і має бути однорідним на кожній виставі. Для дитини це дійсно складно. Тому і вистави "Оскар і Рожева Пані" йдуть дійсно по різному, бо це діти і від них неможливо вимагати іншого.
Але один з головних ефектів полягає втому, що на сцені діти. Коли їх бачиш, починаєш розуміти, що вони реальні. Що це не театральна фальш, не актори. В фіналі показують фотографії реальних хворих, які потребують допомоги сьогодні й цей ефект посилюється. Проект Вітовської спровокував цілу хвилю обговорень і навіть законодавчі зміни щодо паліативної допомоги для дітей (підхід, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів та їхніх сімей, які зіткнулися з проблемами смертельного захворювання, шляхом запобігання і полегшення страждань завдяки ранньому виявленню, ретельній оцінці й лікування болю та інших фізичних симптомів, а також наданню психосоціальної і духовної підтримки).
Якби не Ірма Вітовська, я б теж не знала, що її не застосовують в Україні для дітей. Для багатьох людей це було відкриттям. Всі вважали, що все це пропорційно і те, що є в дорослій медицині, застосовується і в дитячій.
Те, що театр актуалізував для суспільства певну проблему, це перемога.
Коштів лише за квитки вдалося зібрати більше ніж було вкладено в постановку і цей прибуток пішов на допомогу смертельнохворим дітям. З цих окремих перемог сьогодні складається, без перебільшення, відчуття національної гідності.
3 
4880
Коментарі