"Солдати, які коїли безчинства, і пілоти, які скидали бомби, - це і є пересічні росіяни" - артистка Марія Бурмака

Зараз триває за боротьба не тільки за українські території, але й за історію, цінності, за наш культурний код. Маємо відстояти і зберегти українство. А воно зберігається в культурі, тому всіляко її треба підтримувати й розвивати. Слід накласти певний мораторій навіть на дискусії щодо російської культури в Україні. Вона є також частиною ідеологічної боротьби.

Про це в інтерв'ю Gazeta.ua розповіла співачка й народна артистка України Марія Бурмака.

Розуміла, що велике вторгнення імовірне, але не думала, що звірства будуть аж такі. Ми вірили, що вони всі теж люди, хоча ніколи не було ілюзій щодо російського "братнього" народу. Не могла уявити, що це будуть абсолютно нелюди, гірше за нацистів і фашистів. Що це все може статись у ХХІ столітті.

Один із перших ракетних ударів по Києву поцілив за один будинок від мого. Це було жахливо. Але я залишалась у столиці з дочкою, друзями, братом і його вагітною дружиною. Ми мігрували між будинками, обираючи, де краще укриття. Вирішила, що нікуди не поїду. Старалася бути корисною тут. Помітила, що на вулиці люди мене впізнають і усміхаються. Зрозуміла, що їм покращить настрій навіть той факт, що зосталася в Києві.

Пережите залишиться у крові й уже, певно, ніколи не зникне. Після бомбардувань зрозуміла тих людей, які приїжджали в Київ 2014 року з Донецька й Луганська. Наскільки травматичні були будь-які гучні звуки, сирени, феєрверки.

Мій брат мобілізований у Збройні сили України. Його відпустили тільки на чотири дні, щоб забрати з пологового будинку дружину, яка народила 6 квітня доньку. Потім знову пішов у військову частину.

 

Відео з тим, як виконала гімн, розійшлося всією Європою. Не планувала цього. Просто під час комендантської години виставила підсилювач у вікно й голосно заспівала. Тоді до мене почали звертатись іноземні ЗМІ для інтерв'ю.

У прямому ефірі ВВС послала Путіна за російським військовим кораблем. Ведучий мене перебив. Але до нього почали телефонувати люди й обурюватися, що не мав би цього робити. Зрештою ведучий перепросив у Twitter. Але про цей випадок потім написали всі провідні іноземні газети.

Робила онлайни вечорами й співала дітям. У мене ціле коло маленьких прихильників, маю багато дитячих пісень. Коли почалася війна, деяких із них вивезли за кордон. Зараз діти по всьому світу розсіяні, але в них є певне відчуття дому, коли виходжу в ефір. Вони всі сильно радіють.

Варила борщ і приносила для територіальної оборони. Старшим людям свого району заносила пакети з їжею і ліками. Моя популярність відіграла гарну роль, бо люди мене впізнавали й не боялися відчиняти двері.

На днях стала амбсадором Centrum pomocy humanitarnej у Варшаві (Центру гуманітарної допомоги. - Gazeta.ua). Організація збирає кошти в Європі й закуповує бронижелети, каски, білизну, взуття, сухпайки. Відправляє все до Києва, а звідти вже везуть куди потрібно на передову. Коли починаються такі рухи, то мають бути чітко впорядковані. Я куруватиму такі моменти. Буду лицем фундації. Сильно не хотіла виїжджати з Києва, але прийняла цю пропозицію від Центру, бо бачу свою потрібність. Багато людей мені довіряють.

Думаю виступити для біженців, що живуть тут у спортзалах, ночують на вокзалі. Піду в школу до малят, яких тут зустріла. Це теж буде частиною моєю роботи.

Варшава надає виняткову допомогу українцям. Для наших людей тут безплатні обіди, проїзд, одяг. Весь транспорт їздить із прапорами Варшави та України. Це справді дружній нам народ. Польща - як сестра.

Мої батьки все життя провели в Харкові та ще наприкінці 1980-х перейшли на українську мову. Вирішили почати нею викладати, хоч тоді було складно передати терміни. Коли три роки тому я їздила на зустріч однокласників, то сказали, що тільки зараз розуміють, що тоді робили мої батьки.

Харків український за духом. І за останній час відбулися колосальні зміни. Харків'яни відчувають себе українцями. У вересні я приїжджала на концерт і на зустрічі в університеті зі студентами всі відповідали мені українською. Знаю, що там зараз відбувається, бо спілкуюся з багатьма друзями й однокласниками. І всі кажуть: ти приїдеш і не впізнаєш. Я в грудні була в Харкові, бо просто хотілося погуляти вулицями. А тепер виявляється, що тоді я прощалася з тим Харковом, який знала. Але місто вистоїть, ми молимося за нього.

Мрію і молюся за те, щоб Україна була в тих кордонах, у яких ми її знаємо. Я не з диванних експертів, які починають радити головнокомандувачу як робити правильно. Розумію, що проти нас стоїть орда. Це величезне військо, хай хоч і непідготовлене. Не знаю, який вихід правильний. Не хочу, щоб гинули наші люди.

Країни мають визначитися, чи вони на боці цих європейських цінностей, про які всі так говорили, чи на боці пристосуванства й дияволізму. Ми сподівалися, можливо, на більшу допомогу Заходу. Але після останніх злочинів у Бучі й того, що відбувалось у Київській області, - це вже має бути тотальна підтримка України.

Російська пропаганда ламається попри величезні кошти, які туди вкладають. Не можна вічно брехати. Представники країн приїжджали з нашим президентом у Бучу, Ірпінь. Американські супутники засвідчили, коли саме почали з'являтися загиблі на вулицях. Важливу роль зараз відідграватимуть люди, які зможуть на камеру журналістам розказувати, що відбувається. Україна також має вкладати кошти в інформаційну війну й розголошувати правду.

 

Солдати, які коїли безчинства, і пілоти, які скидали бомби, - це і є пересічні росіяни. Вони мародерствують і привозять таким же звичайним людям, своїм матерям і дружинам речі українських дітей. Я не суддя - є Гаага, Міжнародний трибунал. Як карати злочинців, справжніх серійних убивць, які коїли такі речі? Країна, яка таке допустила, має бути вигнанцем.

Мета цієї "операції" - не знищення України, а зменшення українців. Ми всі вжахнулися, коли прочитали новин в "РИА новости" про ті пересувні крематорії і 50 тисяч чорних мішків. Це було не для них, а для нас. Це геноцид.

Можна 25 разів казати, яка велика російська культура, але вона не виховала своїх громадян людьми. Масова культура, музика в Росії з такими сенсами вже пробила дно. Послухати, про що співав Моргенштерн, - це якийсь жах. Було враження, що людей максимально оскотинюють. Це не культура, яка кличе до чогось духовного. Розумію, що це було зроблено спеціально, і ми побачили, що люди перетворилися на тварин. І безкультур'я відіграло важливу роль.

Чайковський як композитор теж став частиною ідеологічної боротьби. Люди зараз не хочуть знати нічого російського. Тут точиться війна, загинули українці, познущалися із цілих сімей. Багато лишилися без дому, без даху над головою.

Будь-яка цитата з російської літератури відгонить неймовірним лицемірством. Фраза Достоєвського "Нічого не варте сльозинки дитини", звучить як знущання, коли росіяни вже вбили й закатували майже 200 українських дітей. Тому має бути мораторій не на культуру, а навіть на дискусію щодо цього.

Що не візьми з української літератури, воно зараз не йде в розріз із нашим народом. Кого не процитуй - усе актуальне. У нас яку фразу Шевченка не візьми - все в тему. Те саме зі Сковородою і Лесею Українкою. Чи навіть взяти Тичину: "Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була" - усе на часі.

Зараз триває боротьба не тільки за території, але й за історію, цінності, за наш культурний код. Тепер знаємо, що хочуть знищити українство. Наше завдання - відстояти його й зберегти. А воно зберігається в культурі. Украй важливо тим, хто є пластом сучасної української культури - музики, живопису, архітектури, скульптури, - це все продовжувати відроджувати. Навіть "Васильківська майоліка", яка виготовила цього півника, який вистояв ("Васильківська Майоліка" - приватне підприємство, що випускає традиційний український народний майоліковий посуд ручної роботи. Один із таких предметів - "півник" - став символом стійкості українців. Це сталося після того, як у мережі оприлюднили фото розбомбленого будинку, на стіні якого висіла кухонна шафка й на ній стояв цей чайник. - Gazeta.ua). Зараз усі хочуть мати такого півника. Це теж частина нашої культури.

Люди починають усвідомлювати себе українцями й згадувати: а в чому те українство полягає. А це - вишивка, мова, пісні, розповіді бабусі, історія, фольклор, культура, письменники, картини. Воно все має підтримуватися і підноситися. Український культурний фонд мав кошти на реалізації певних задумів, але заявив, що перерахує гроші на потреби ЗСУ. Вважаю зараз це правильним.

Час сильно проявляє фальш у стосунках і в творчості. Мені б не хотілося, щоб люди хайпували на війні. Це аморально.

У найскладніші для України часи я не можу писати. Так завжди було. Щоб писати - треба мати серце, яке відгукується на все. А воно зараз у мене як заморожене й ніби обколене новокаїном. Не можу собі дозволити щось відчувати. Я - як той півник на шафці. Тримаюся, але в будь-який момент можу розридатися. Розумію, що маю тримати себе в руках. А це означає, що не можу взяти й поколупатись у своєму серці, бо потім не зберу себе по фрагментах. Тому намагаюсь бути в стриманому режимі. А в стриманому режимі пісні не пишуться.

Мої пісні, створені раніше, всі відгукуються зараз. Виконую "Поцілуй мене на прощання", "Не бійся жити", "Ми йдемо", "Все починається, коли ти ставиш крапку в кінці". Можливо, потім зможу написати нові.

Не хочу йти в церкву, куди можуть прийти росіяни. Зараз я у Варшаві - і тут здебільшого костели, а я б хотіла піти на Вербну неділю в православну святиню. Але не знаю, якою може бути моя реакція, як зустріну когось із Росії. Також не захочу їхати на курорти будь-де у світі, де можуть вони бути. Заюракне сили й нервів із ними після цього всього говорити. Можу подряпати лице чи вдарити каменем.

Мрію побачити красиву відбудовану Україну. Скільки років на це знадобиться - невідомо. Я фактично все своє життя поклала на те, щоб Україна була українською. Хочу, щоб настав мир. Розумію, що багато людей загинуло і їх уже не повернути. Хочу, щоб це все не було марно.

Після перемоги всіх цілуватиму й обійматиму. Гулятиму з візочком і няньчитиму племінницю. Радітиму життю. Продовжуватиму бути українкою і нести все українське, скільки вистачить сил.

×