"Серйозні теми на Youtube збирають менше лайків, але хайп мене не цікавить" - Мар'яна Янкевич

5

Спочатку я хотіла спробувати, що таке робота фізична. Пішла працювати офіціанткою в "Світ кави". З вересня пропрацювала до січня. Це важко – це 14 годин на ногах. Я від тої роботи собі отримала трошки хронічну неприємність з ногами – довго тепер ходити не можу і стояти довго не можу. Оскільки я була офіціанткою, баристи мене трошки ганяли – мала весь день стояти чи сидіти, не могла й присісти. В принципі в мене гострої потреби в грошах тоді не було, бо чоловік заробляв. Але мені хотілося сатисфакції, що я працюю.

Тому я й пішла звідти. В листопаді 2013-го почалися перші протести. Була невідомість, що тебе чекає далі. Я тоді вже не працювала. В мене був мікрофон звичайний юесбішний. Я подумала: а чому б не спробувати щось озвучувати українською мовою? Тоді хвилі українськомовного озвучення не було. Були якісь невеличкі потуги, але про них ніхто не чув. Я знайшла оголошення від групи, яка озвучує анімешки - жанр японських мультфільмів. А я на той час дуже любила аніме.

З кінця січня 2014 року я почала озвучувати українською мовою мультфільми-аніме.

А навесні, 24 квітня, залила в Youtube свій перший блог про театр – це був огляд на диплом. Цей блог я виношувала щось два місяці. Тоді ще це не було так поширено, як зараз. Я тоді думала, як можу реалізувати себе як критика і як творчу особистість.

 

Просто проблема тому, що роботи як такої для критиків не дуже є. Треба шукати або якусь нещасну роботу в газеті, коли ти стаєш заручником режиму дня, та й треба мати хватку журналістську і бути весь час в русі. Критики ж більше аналізують. А працювати на кафедрі і з ранку до вечора перекладати папірці – теж рутинна робота для мене, особливо коли я відчула смак волі від роботи вдома. Я вирішила щось робити своє. Чоловік мене підтримав: чому б і ні?

Тому з 2014 року я озвучую українською мовою плюс роблю свій блог.

Правда, в 2018 році я відмовилася від теми театру. Вона мені стала вже нецікавою. Ти пишеш про ті речі, які тобі подобаються, хочеш ними поділитися, а театр став відчужений: свої колективи, свої терки між собою. Я там була як приший кобилі хвіст.

Так. Та театри всі такі. Це ж державна структура. Державні структури працюють від зарплати до зарплати. Якоїсь творчої жилки й азарту там не дуже багато. Вони мають виконувати план дій. Там нема ідейних штук. Тому я в театрі розчарувалася. Тим більше не було підтримки від спільноти театральної. Думаю: а навіщо я популяризую театр, якщо йому байдуже?

На той час я вже познайомилася з коміксистами, з українським коміксовим рухом, з видавництвами, почала співпрацювати з UA Comix – це львівське видавництво, яке видає саме українські комікси українських авторів, і в співпраці з іноземними художниками. Тобто, це доволі велике видавництво.

Згодом я познайомилася з іншими видавцями і видавництвами – ця спільнота неймовірно крута, молода. Вони не працюють за державний кошт. Власне оця структура бізнесу, коли ти зацікавлений у тому, щоб про тебе говорили і почули, більш підкуповує і більш просовує тебе на якісь експерименти – спілкуватися з іншими, робити колаборації, рухатися кудись далі. Вона зацікавлює в тому, щоб робити популярним той рух, в якому ти береш участь. Тобто якщо театри більш відосіблені і мають свою постійну аудиторію і не дуже паряться за нову, колаборації і якоїсь туси дружної практично немає, то коміксисти навпаки - в них, безперечно, є конкуренція, але вони не роблять з цього конфліктів. Тобто, це здорова конкуренція. Вони, звісно, тішаться за те, що наповнюють український ринок.

Українські коміксисти між собою домовилися, що вони піратками не займаються. Вони працюють чесно – купують ліцензію, офіційно видають комікси в Україні.

Зараз карантин багато чого попутав: закрутили гайки, припинили видання коміксів, накопичують якісь ресурси для майбутнього. Але, на жаль, люди менше купують, а це єдиний прибуток видавців.

 

Видавців українських коміксів близько десяти. Але є й перекладні. Тож десь 20 видавництв видають комікси в Україні українською мовою. Видавництво саме українських коміксів - це доволі нішева штука. Треба розвивати її, популяризувати. Люди мало що знають про комікси. Плюс побутує така тема, що комікси – для дітей. Насправді це абсолютно не так. Тому що в нас більшість коміксів – це треш і жахи, горори, драми, мелодрами. Дитячих коміксів буквально 15 відсотків.

Мій перший огляд був "101 провал "Диво-жінки". Мене тоді цей фільм дуже збісив. І я показала 101 факап, який стався у фільмі: розбір зйомки, ляпів сюжету і так далі.

Спочатку мої огляди були прості – аналіз режисури, акторської майстерності, візуальних ефектів. За такими критеріями завжди аналізую роботи, але згодом почала вбудовувати це якісь інші елементи. Почалося все з коміксу "Троє проти зла". Потім "Моторошні пригоди Сабріни". Мені дуже подобаються перегуки і відсилки на оригінальний комікс. Комікси – інший всесвіт. В Америці воно рівнозначне Голлівуду. З них практично і вийшли ці супергеройскі фільми. На хвилі популяризації коміксів фільми стали популярними. У нас навпаки – через фільми комікси стали популярними. Там всесвіти всі перемішані. Дуже часто ми можемо побачити одного персонажа в різних ситуаціях. Це такі забавки, які подобаються дорослим людям.

Насправді я людина, схильна більше до комедійності. Мені важко робити серйозні речі. Хоча останні огляди доволі серйозні. "Пекельну хоругву" я робила в стилі самого фільму: з якимись нюансами, поганою графікою.

Огляд квест-коміксів я подавала у квест-стилі: як персонаж коміксу я переміщаюся з одної локації в іншу, де потрапляю в різні пастки, і я через ці пастки пояснюю, що відбувається у коміксі. Після цього я зрозуміла, що мені подобаються режисерські рішення оглядів. І після цього я почала робити свою "Сингулярність". Це серія оглядів про комікси, але не аналіз їх як таких, а більш філософські роздуми, до чого мене спонукали ці комікси. Це комікси маленькі, тобто, сингли, не повноцінно розказана оповідь, але вона створює певну атмосферу. Через такий формат можна розказати якісь свої відчуття, які ти прожив з цим коміксом.

Сингулярність – це занурення в атмосферу, і цей формат мене вивів на новий формат оглядів фільмів. Поки що таких нових три – "Атлантида", "Мої думки тихі" і "Додому".

В Youtube потрібно мати побільше лайків і коментів. Але якщо в тебе контент не дуже хайповий, на нього не дуже і заходять. Це не "Сто способів розпиляти кульку". Мої теми серйозні, і їх важко сприймати легко. Щоб їх дивитися, треба трошки вслухатися. Тому що кожне речення і кожне слово зав'язане з наступним відеорядом. Такі речі, які будують суцільну сюжетну лінію самого відеоогляду. Мені це подобається робити.

Насправді я надихалася одним Youtube -каналом – Chuck Review. На жаль, російським. Бо англійську я дуже погано розумію. Він далекий від того жанру, на який потім я вийшла. Це команда молодих людей, які роблять огляди різних російських телепередач. Ідея в тому, не що вони оглядають, а як. Вони розігрують певні сцени, які висміюють ту чи іншу ситуацію, що відбувається в тій телепередачі. Мені сподобалось це поєднання акторської складової з оглядовою, і саме оцей кістяк я забрала собі і переформатувала під свої ідеї. Тому що це дуже гарний спосіб донести атмосферу того, що ти хочеш показати.

Мені просто в фільмах важливіша атмосфера і ідея, ніж все решта. Навіть якщо акторська майстерність там кульгає, але якщо там є дуже хороший посил, режисерська ідея, вона цього не зруйнує.

 

Займаюся голосовим озвученням. Але оскільки я живу у Львові, я не можу поїхати в Київ, де всі професійні студії знаходяться, і себе там спробувати. Попасти в якийсь проєкт я не можу. Тому працюю так, з хати. Робимо піратське озвучення швидше. Нам за це ніхто не платить. Маю проєти, які я веду: шукаю під них команду, перекладача, і це все координую. Але я беру участь в таких самих проєктах і інших людей. Є в нас студія "Стругачка". Це Михайло Карпань, який має свій Youtube-канал. Він є професійним актором дубляжу і звукорежисером. Він робить офіційні дубляжі на студіях, а також робить і для інтернету всякі піратки того, чого немає українською мовою. Але ми хочемо це чути українською мовою, тому ми це й робимо. Озвучуємо багато гіківських серіалів, які телебачення не буде купувати. Але вони популярні серед молоді і достойні, тому їх хотілося б побачити й українською мовою.

Я також співпрацюю з Адріаном Зеппі, ми з ним озвучували різні короткі метри. Співпрацюю з "Дивнобаченням", з "Цікавою наукою".

Дубляж – це коли заново всі звуки пишуться. Ми бачимо в кадрі героя, який говорить. Він цмякнув – ти також цмякаєш, він гримнув дверима – ти теж гримаєш. У переозвучення фільмів переважно всі побічні звуки додаються в контейнер з фільмом, і актори лише озвучують репліки. Може бути так. А може бути, що з нуля треба дублювати. У нас були випадки, коли ми дублювали все з нуля, бо це піратка, і в нас не було ніяких додаткових звуків.

А озвучення – це простий дешевий спосіб, яким користуються і на телеканалах. Просто треба зробити переклад і накладати на оригінальний звук свої голоси.