На 47-му кінофестивалі "Молодість" в рамках програми "Спеціальні події" відбулася українська прем'єра фільму "Остання подорож Леандра" німецького режисера Ніка Бейкер-Монтейса. Gazeta.ua пропонує свій огляд стрічки.

"Я ніколи тебе не покохаю. Якщо це влаштовує — можемо одружитися" - саме так німець після Другої світової зробив пропозицію 15-річній дівчині. Що ще раз підтверджує, що наш герой ще той фашист, як його ласкаво назвуть пізніше.

92-річний колишній офіцер вермахату Едуард Леандр одного вечора розуміє, що його дружина не просто заснула біля телевізора. Жінка померла. Та герой особливих страждань з цього приводу не демонструє. Після поховання хапає валізу, пише три слова дочці з онукою, мовляв "Бувайте. Їду в Україну", і поспішає на вокзал.

 

Родички оголошують план-перехоплення. Ледь протверезіла онука намагається витягти старого з поїзда. Та недарма той воював, бо здаватися не збирався. В результаті обоє плюс попутник-українець з російським корінням Лев їдуть до Києва. Дорогою онука Адель та новий знайомий закидаються наркотиками і займаються сексом у тамбурі. На ранок всі прибувають у Київ зразка весни 2014-го року. Щойно відгримів Майдан. До анексії Криму лишилось кілька днів.

Німецький режисер Нік Бейкер-Монтейс подарував українцям можливість побачити себе зі сторони. Наші вулиці, людей, відносини. Погляд цей об'єктивним назвати не можна. Але йому віриш. І така стрічка може стати зерном, що впаде в благодатний ґрунт. В період, коли вся країна почала сумніватися у "великій Перемозі" Бейкер-Монтейсу є що нам сказати.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як переспати з 20-річним, якщо тобі сорок: огляд фільму "Душа компанії"

Німеччина давно знає і демонструє свою позицію: "Ми винні, й нам соромно". Режисер цю вину й не знімає. Його герой так і говорить: "Вбивав, розстрілював, віддава накази". Але кидає наостанок "А хто ж не вбивав?". З натяком, що часи були такі. Та довгі роки однобокого погляду на Другу світову, поки не дають нам можливості визнати війну, як справу стовідсотково мерзенну.

Хоча насправді Україна є лише фоном для основного театру подій. Але навіть у цьому проглядається схильність до нас. У стрічці є два блок-пости. До першого, сепаратиського, приїжджають Лев, Едуард і Адель, коли хочуть потрапити в козацьке село. Там воював дід. З машини героїв виганяють, верещать, обзивають шпіонами і везуть до місцевого штабу в школі. До українського ж блокпосту приїжджає дочка Едуарда і мати Адель Улі. Кидається до військових з проханням пропустити, але ті відмовляються. Відповідають, що там небезпечно. І коли жінка починає битися в істериці, командир підсідає до неї і з розумінням пропонує цигарку. Зіставлення цих двох кадрів розвіює будь які сумніви, щодо позиції авторів стрічки.

 

Те, що Росія — безумовний агресор, режисер показує і в сцені, коли зі сторони російського кордону, вночі лісовими дорогами їдуть колони танків. "Це нормально?" - питає Адель у водія. "Не нормально", - відповідає той.

Та кожному болить своє. Більшість побачить сімейну історію. Про те, що без кохання у батьків, дітей любити не будуть. Про те, що на руїнах минулого будувати нове життя — це фікція. Про те, що непроговорене болить так само через 10, 20 й 50 років.

Леандр не так шукає своє кохання, як можливість мати відповідь. Хто винен, що його життя загублене? Він сам, чи воля когось зверху?

 

×