21 вересня 1946-го в Києві народився український поет Леонід Кисельов. Його називали "київським Лєрмонтовим". Помер від лейкемії у 22 роки.

Його батько Володимир Леонтійович Кисельов — фронтовик і автор дитячих та пригодницьких книжок "Воры в доме", "Только для девочек", "Любовь и картошка". Він приятелював з Віктором Некрасовим, який написав роман "В окопах Сталінграда" і потім емігрував до Франції. Некрасов, у зі свого боку, по-фронтовому дружив та систематично випивав із головним редактором "Нового мира" Олександром Твардовським. Це допомогло 16-річному Льоні Кисельову надрукуватися в московському журналі.

Льоня вірші писав з 11 років.

Іван Драч та Микола Вінграновський, Юрій Щербак і Мирон Петровський вважали за честь дружити з Льонею. Вони часто бували в квартирі Кисельових на вулиці Червоноармійській, а також у трикімнатному корпункті московської "Литературной газеты" у напівпідвальному флігельку на Ярославовім Валу. А сам Льоня любив навідуватися на Русанівку до старшої за нього на добрий десяток років Майї Брусиловської. В її квартирі не було телефону, а замість меблів — лісові пеньки та матраци. Зустрічі проходили із "сухариком" та болгарськими цигарками "ВТ" по 40 копійок за пачку.

У "Маленькій футбольній команді" Юрій Щербак дає точний портрет Льоні: "Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця. Проте темпераментом Льоня надто відрізнявся від італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво..."

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 несподіваних висловів відомих людей про українську мову до Дня Незалежності

Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю і широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кібернетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм.

Захоплювався і знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Шекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

А потім юний поет дізнався про страшний діагноз. У нього була лейкемія — рак крові. Ледь не весь інтелігентний Київ, що мав доступ до закордонних ліків, намагався допомогти приреченому Кисельову.

У двадцять років дитя київського асфальту, напівросіянин-напівєврей, переходить у віршах з російської мови на українську. Мову, чуту тільки по міських базарах та під час нечастих виїздів у село. Хоча ще у сімнадцять він ніби передбачав, що так станеться:

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

Не плакалося йому по собі та по світові "городською" мовою. Міщанам 1960-х він відкрив істину з трьох слів: "Мова душі — українська". Посмертно вийшли дві книжки Кисельова: 1970 року — "Стихи. Вірші", 1979-го — "Последняя песня. Остання пісня".

Василь Стус писав: "У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім — Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова".

Подруга та адресат багатьох віршів Льоні, художній редактор і дисидентка Майя Брусиловська перейшла на прізвище Каганська й емігрувала до Ізраїлю. Вона мешкає на околиці Єрусалима, має проблеми зі здоров'ям і тримає вдома автомат Калашникова.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 10 цікавих фактів про фільм "Заборонений"

"Я дружив зі старим Кисельовим — батьком Льоні, — розповідав письменник Анатолій Шевченко. - Ми жили в одному будинку і часто бували один в одного. Льоня був, як тихе літо. Часто засиджувався на кухні з друзями батька. Той на короткій нозі був із Костянтином Симоновим, знайомий із Твардовським, Окуджавою. Сором'язливий хлопчик із задатками генія почав писати російською. У 10-му класі в журналі "Новый мир" надрукував свій вірш "Царі" про Петра Першого.

Декламує: "Не Петр, а те голодные, босые/в болоте основали Петроград./За долгую историю России/ ни одного хорошего царя".

"Боже, як на нього накинувся академік Благий. Громив його в пресі — що, мовляв, знає той хлопчисько. І Льоня написав пародію на цей же вірш. Кінцівку переробив: "И Петр, и те голодные, босые/ в одном строю к единой цели шли. / За долгую историю России/ были и хорошие цари".

1967-го до мене прийшли обидва Кисельови. Мені рідня з Кривого Рогу передала самогонний апарат. Перед тим я зробив закваску, і ось ми сіли на кухні, горілка капає потихеньку. Ми п'ємо, Льоня читає вірші, він уже став писати українською. Так цілу ніч, і ніхто п'яний не був. Через два тижні батько покликав мене до себе. Каже: "Льоні недовго залишилося жити". Знайшли рак крові.

По суті, за рік він згорів. Батько куди тільки не кидався, з Німеччини якийсь дисидент передав йому ліки. Думаю, це продовжило життя Льоні. Він знав, що помирає, але я ні разу не бачив, щоб він плакав. Незадовго до смерті написав вірша "Осінь".

Така золота, що нема зупину.

Така буйна — нема вороття.

В останніх коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставленню до життя.

Коли помирав, батько розказував: хапався за ліжко, не хотів іти. Як його не стало, мені передзвонив Олесь Гончар. Хотів через мене передати листа співчуття батькові. Він вважав Кисельова геніальним поетом. Кажу: "Передайте самі, батькові буде приємніше".

2013-го вийшов двотомник "Над київськими зошитами"("Ярославів Вал")

"Леонід Кисельов - не тільки видатний поет, що назавжди залишився молодим і поет передовсім для молодих. Він - одна з київських легенд, у якій живе час і повчальний зміст. А ще - Кисельов, безперечно, "найкиївськіший" поет із усіх, кого ми знаємо," - пишуть видавці.

Книжка "Над київськими зошитами" - це, по суті, повне зібрання творів Леоніда Кисельова. Окрім його поезії, прози, перекладів, тут публікуються листи й щоденники та ексклюзивний фотоматеріал.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 несподіваних висловів відомих людей про українську мову до Дня Незалежності

***

Згадаєш їжака, що я приніс,

І як вночі він бігав по кімнаті.

А вже роки убогі і багаті,

Як сніг січневий, промайнуть навкіс.

Забудь ім'я, і голос, і слова,

Лише згадай, що серпень був, як вершник.

Заносилось на дощ. Дивак і віршник

Прийшов вночі і руки цілував…

А інший хтось цей аркуш відшука,

І в нім, далекім, блисне, наче спалах,

Моя любов до жінки, що не спала

І хлібом годувала їжака.

* * *

Тільки двічі живемо.

Раз – у світі білім-білім.

Тож сумуємо і квилим,

Як до іншого йдемо.

А тоді ще в другий раз.

В світі чорнім – аж червонім.

Чорнозем ламає скроні.

×