"Росію треба добивати на всіх фронтах. Ізолюватись від політичних і культурних впливів" - музикант Сергій Мартинюк

Жодних пісень про війну не планували писати. На початку березня мала вийти нова композиція з "Фіолетом" – хороша, зріла чоловіча лірика. Але після повномасштабного вторгнення пріоритети музикантів трохи змінилися – волонтерка, тероборона, Збройні сили. Колеги з "Бандерштату" створили кілька волонтерських ініціатив, до яких я приєднався. Музика і творчість загалом поки відійшли на дальній план. Композиція "Заряджай" - це така собі внутрішня мантра, присвята захисникам, медикам, волонтерам, рятувальникам – всім українцям, які зараз перебувають на своїх ділянках фронту. Записали її на початку квітня дистанційно з музикантами, які знаходяться у Львові, Луцьку й Тернополі. Назва - символічна. Стосується і Збройних сил, і кожного з нас – як енергетичний посил, з яким ми кожного дня стаємо до боротьби – хто б де не був.

Ні армії, ні державі не потрібен емоційно нестабільний тил. Мені здається, що музика навіть в ці часи – один зі способів енергетичної розрядки і підживлення. Боєздатний тил – це емоційна підтримка вояків і економічна для волонтерів та армії. Не впевнений, що війна сприятиме системному запису пісень та концертній діяльності, але коли є, що сказати – я висловлююсь.

 

Долучився до кількох ініціатив разом з колегами з громадських організацій на Волині. Оргкомітет фестивалю "Бандерштат", арт-директором якого я є 15 років, займається широким колом волонтерських питань. Починаючи від пошуку, закупівлі і пересилки тактичного спорядження до гуманітарної допомоги в постраждалі від бойових дій регіони. Один з останніх вантажів з Волині - поїхав у Бучу.

Найбільше зараз допомагаю ініціативі "Фронтовий пікап". Шукаємо, закуповуємо за кордоном і транспортуємо автівки для армії. Переважно пікапи, хоча були і буси, і повнопривідні джипи. Запити прилітають як від військових, так і інших волонтерських штабів. Буквально кілька днів тому попросили 10 авто на Сумщину. Шукати хороші автівки стало важче, ніж на початку війни. З близького зарубіжжя вивезли всі притомні автомобілі – доводиться копати вглиб Європи. Зараз відкриваємо для себе швейцарський авторинок.

Складніше стало і збирати гроші на військові потреби. Люди розуміють – війна не завершиться за тиждень чи місяць, тому обережніше витрачають кошти. Не зрозуміло, в яких умовах доведеться жити, що буде з курсом гривні, з іншими економічними показниками. Десь працюємо з бізнесом і місцевою владою, десь самі військові знаходять гроші.

Завжди мав чітке розуміння, що таке Росія. З дитинства виростав на темі героїки УПА, займався в школі історичним краєзнавством, вступив на історичний факультет, навчався на політолога. Багато читав, копав і усвідомлював. Поза всім тим, що від початку незалежності України продукували наші ЗМІ, які працювали в одному інформаційному полі з Росією, нав'язуючи нам різного роду чужинські наративи. Просували псевдоісторичні теми про те, що ми - братні народи, навіки скріплені економічними, культурними зв'язками.

Жодних питань з приводу нашого братерства більше не має бути. Ми різні. Громадянське суспільство і той же інститут волонтерства, як у нас, у Росії фактично відсутні. В плані культурного прогресу, цивілізаційного гуманізму українці набагато попереду. Українське волонтерство - це ціле явище. Громадські організації, музиканти, письменники, митці і українці загалом включені масово – чогось подібного там і близько не спостерігаєш, зокрема, серед так званих "культурних" еліт.

Росіяни - це імперський народ. Як би не змінювались форми влади. Колись була царська Росія, потім комуністична, більшовицька. Ця – начебто федеративна, але ментальні риси орди не зникають. Росіянам здебільшого притаманні шовінізм і імперіалізм, ідея власної винятковості та вищості. І це відчувається навіть у ліберальних прошарках населення. Той самий суперпопулярний блогер Дудь (Юрій Дудь - російський журналіст, телеведучий, блогер, автор ютьюб-каналу "вДудь" (понад 10 мільйонів передплатників) - Gazeta.ua). Він нібито критикує путінську владу, знімає достатньо жорсткі документальні фільми. Наприклад, про Беслан, де прямим текстом звинувачує владу й Путіна в організації вбивств мирного населення. Чи фільм про радянські концтабори, де доволі різко говорить про сталінізм і те, що сучасна російська влада успадкувала його традиції. І водночас, висловлюючи підтримку українському народу, "занепокоєння діями влади", у своєму пості пише, що на Донбасі не все так однозначно.

Потрібно розуміти, що всі росіяни, хочуть того чи ні – існують в парадигмі російської пропаганди. Навіть коли їм здається, що вони займають опозиційну позицію – так чи інакше ці люди періодично ретранслюють посили, якими влада годує свій народ. Якщо це працює навіть з такими відносно прогресивними людьми як Дудь, то що казати про рядових росіян, у яких джерела інформації складаються з телевізора з соловйовими й іншими скабєєвими.

Раніше я думав, що коли Путін перейде умовну крайню межу, то там знайдеться критична кількість людей, які спробують протидіяти. З-поміж громадсько-політичних діячів і культурної еліти. Але ця країна настільки залякана, і настільки певна свого росіянського месіянстсва, що сподіватись від них на внутрішні здвиги не варто. Потрібно забути про звернення до "хороших росіян" і свої надії на те, що там щось зміниться. Нам треба добивати на всіх фронтах ворога і максимально ізолюватись від його політичних і насамперед культурних впливів.

Не дуже розбираюсь у так званій високій російській культурі. Коли в школі з зарубіжної проходили Толстого, Тургенєва та інших, в мене для такої "вєлікой літератури" була книжечка "Короткі перекази творів". Читав їх, щоб розуміти, про що йдеться. На тому бажання заглиблюватись в російську культуру зникало – занадто багато тлєну й безісходності, які мене не приваблювали. Все це чтиво приймалось за своєрідний кітч, яким російські культурологи пишались.

 

Важко сказати, яку нішу російська культура займає в загальносвітовому контексті. Культурологи в цьому об'єктивніші. Але для України на сьогодні вона є елементом пропаганди, який треба виключати з усіх наших культурних дискурсів. Не знаю як світ, але Україна точно нічого не втратить. Правда, частині українців, які виховувались у Радянському Союзі, на шкільних програмах, де Тургенєв і Толстой були "своїми", треба переналаштуватися. Припускаю, що навряд це вдасться. Багато хто схильний говорити, що з нами ж не Пушкін і не Лєрмонтов воює. А конкретні політики, генерали, вояки. Важко наразі сперечатись з такими людьми.

З моїх російськомовних знайомих ніхто під час війни не перейшов на українську. Або я про це не знаю. Бачив такі історії в Facebook. В моєму оточенні російськомовні продовжують говорити російською. Хтось робив раніше зусилля – хтось їх не робив взагалі. Для когось мова не є показником ідентичності. Але в загальносвітових чи то пак європейських тенденціях – мається на увазі, серед біженців – суттєво зросла кількість українців, що хочуть опанувати українську мову. І це круто! Про питання ціни таких запізнілих усвідомлень думати зараз не хочеться.

Готовий дати голову на відсіч, що глобального прогресу з процесом українізації з уже культурно сформованими поколіннями не буде. Важко переналаштувати, перевиховати навіть людей мого віку. Потрібно подумати над подальшою лагідною українізацією підростаючих поколінь. В контексті дитячих садків, шкіл, інших освітніх проєктів. Маємо напрацювати ґрунтовніший підхід. В багатьох київських школах на клас трапляється по одній-дві україномовні дитини. Під психологічним тиском більшості вони ситуативно переходить на російську. Звісно, це відповідальність батьків, які не вважають за потрібне вчити дітей української. Але школа теж має зайняти якусь грамотну позицію.

Важливо виграти війну за підростаюче покоління, зокрема, за їхні музичні і мовні уподобання. Була низка спроб лагідно українізувати Україну – десь ці квоти були, зменшення кількості російськомовних шкіл, українізація медіа. З молоддю ми цю битву поки програємо. Тінейджери далі слухають Моргенштерна, Фейса – ікон російської сучасної попмузики. Не завжди можемо достукатись до підлітків. Можливо, українська звучить в деяких жанрах менш "дєрзко", ніж російська. Але коли виграємо війну, добре було б якби громадські організації, культурні діячі та резиденти держави сіли за круглі столи і говорили. Розробили схеми, що нам далі робити з адекватною, ненасильницькою українізацією країни. Бачу в цьому стратегічний пріоритет у нашій внутрішній політиці.

Варто повчитись у Прибалтики, Грузії - вони всі ці процеси проходили. Те, що зараз молодь Литви, Естонії російської майже не знає – це круто. Хоча пройшли майже той самий шлях: совок, постсовок, проросійські політичні сили. Проте вирвались з їхніх культурних впливів, сформували внутрішню парадигму – мовну, політичну. І нам треба серйозно вникнути у їхній досвід, аби убезпечити себе на майбутнє від повторення того, що відбувається зараз.

Війна, повномасштабне вторгнення щонайменше закриє питання присутності українських артистів на російському ринку. Дуже сподіваюсь, їхніх артистів більше не буде в Україні. Шоубізнес змінюватиметься концептуально – це факт. Вже зараз умовні Макс Барських відмовляються від концертів у Росії. Можемо дискутувати, як сприймати цю ситуацію загалом, зважаючи, що людина багато років концертувала за порєбріком, фактично несучи от цей концепт спільності і "русского мира". Гроші, які такі гастролери лишали в рашці, зокрема, йшли і на фінансування її армії. Подобається ця правда комусь чи ні. Але зараз головне - працювати єдиним фронтом на перемогу. Якщо артисти, які "перевзулись", готові підтримувати армію, робити реверанси у бік україномовної музики, яких раніше не було помітно – хай роблять. З внутрішніми питаннями розбиратимемося після перемоги. Як і з розвитком нашого шоу-бізнесу в поствоєнних реаліях.

Війна і розруха в економіці, однозначно, позначаться на платоспроможності людей. А отже і на кількості концертів, фестивалів. Концертній індустрії прийдеться вигрібати з цього довше, ніж з ковідної кризи, з якої ще й досі не встигли вийти. Це, звісно, позначиться на кількості і якості української музики. В пріоритетах людей будуть трохи інші речі, принаймні перший час. Але українським музикантам до такого не звикати. Загалом, варто розуміти, що це не просто танці-шманці і розваги. Це сфера, в якій працюють десятки тисяч людей, для яких музика – основне джерело заробітку.

Важко сказати, чи я змінився з 24 лютого. Внутрішньо точно став злішим, безкомпроміснішим, менш толерантним. Раніше до декого з колег доволі некритично ставився, закривав очі на виступи в Росії через їхні таланти й творчість. Зараз такого нема.

Якщо ти творча людина і чутливо сприймаєш світ – дуже важко не поїхати "кукухою". Багатьом з нас випало стати більш цинічними і твердолобішими в тому потоці новин, які щодня вивергаються в наші голови й серця. Намагаюсь максимально організовувати і ритуалізувати своє життя. І не лишати вільного часу. Постійно чимось займаюсь – волонтерська робота, ситуативна творчість, спілкування з людьми. Протиставлю все це психологічному тиску зовнішнього світу. Коли знаю чим себе зайняти - все ок. Головне - намагаюся не лишатись наодинці.

Багатьом українцям після війни знадобляться послуги психотерапевтів. Майже вся країна переживатиме важкий ПТСР – вже з ним живемо. І ті, хто чули перші обстріли, і встигли виїхали на відносно безпечний захід, і ті, що ховались у підвалах і пережили окупацію. Мовчу за тих, хто втратив рідних. Що важливо, у більшості остаточно змінилося ставлення до Росії. Щоправда, чимало українців далі шерить в соцмережах "хороших русскіх".

Гострий щем пройняв, коли вийшов на Дніпровську набережну. Приїхав кілька днів тому до Києва, переганяв з Луцька автівку військовим. Не був у Києві з 24 лютого, коли вивозив рідних на Волинь. Коли опинився на Осокорках, вийшов на набережну – як ніколи досі чітко усвідомив, що це моє місто, хоча я в Києві лише шість років. Не хочу більше його лишати. Ще менше хочу, щоб його бомбили як Харків, Маріуполь та інші міста. Чи гірше того, щоб воно перестало бути українським. Від цієї щемкості, спорідненості ледве стримав сльози.

Найбільше лякаюсь, коли будую в голові альтернативні сценарії розвитку подій. Розумію, що мені не буде місця в моїй країні. Якщо не стримаємо ворога. З нашим фестивалем "Бандерштат", з моєю музикою, з усім тим, з чим я звик жити, реалізовуватись, самостверджуватись, почуватись собою. Не знаю, чи знайду у випадку чого таке місце за кордоном. Моє місце тут.

Намагаюсь бути оптимістом найперше для рідних. Чекають від мене підтримки, розради. Для себе і для них хочу бути такою людиною.

Знаю, що війна надовго, що доведеться по-новому вчитись жити. Можливо, за за 2-3 місяці Київ повернеться до абсолютно нормального життя – літо, діти, канікули, відпочинок на Дніпрі, початок навчального року. І - ситуативні прильоти ракет. Те, що відбувається в Ізраїлі багато років. Ці реалії нам прийдеться прийняти. Зокрема, переглянути фінансові аспекти життя.

Заплачу, коли переможемо. То будуть сльози радості.

×