Прикордонник дивиться на мене одночасно з ненавистю і з цікавістю - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Чужі рідні люди" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Олени Бурлаки. Авторка народилася у місті Сміла Черкаської області. Зростала у Криму. Понад 20 років живе в Києві. Працює піарницею та рекламісткою. Любить море, подорожі і багато працювати.

Новела "Чужі рідні люди" отримала спеціальну відзнаку від громадської організації "Європа без бар'єрів" – "За яскраве й емоційне художнє осмислення ситуації в Україні крізь призму свободи пересування" і символічну нагороду 500 грн.

Повний текст:

— Куда єдєтє?

— У Джанкой.

— К каму?

— До мами.

— Аткуда?

— З Києва.

— Аткуда-аткуда?

— З Києва, це столиця України.

Прикордонник дивиться на мене одночасно з ненавистю і з цікавістю. Порівнює фото з паспорту зі мною реальною, мацає кожну сторінку, ніби в нього зашиті якісь заборонені речі, дивіться на світло і віддає паспорт іншому чоловіку у військовій формі.

— Відійдіть і зачекайте ось тут.

Я відходжу в сторону і звільняю місце для інших людей у черзі. За цей час, що я намагаюсь доїхати додому, я б могла долетіти до Канади. Або злітати до Берліна і повернутись. Або нагулятись досхочу Парижем. Але я все ще намагаюся продертися в Крим. Навіщо? Бо там мама, і я не бачила її майже рік.

----------------------

Я завжди любила червень більше за всі інші місяці року. Саме на червень мої друзі та я зазвичай планували відпустки, купували квитки на європейські лоукости і бронювали готелі та хостели. Це ж так просто: береш наплічник або маленьку валізу, яка поміщається у відділення літака над сидінням, ноутбук, телефон, банківську картку і паспорт і летиш. На два-три дні. Туди, де інші люди та мова. А потім, вранці у понеділок повертаєшся в аеропорт "Київ" і прямо з нього їдеш на роботу. Майже засинаєш протягом дня, але потужна енергія іншого міста переповнює тебе настільки, що саме за цей день ти встигаєш зробити більше, ніж за місяць перед відпочинком. А зараз - це ж взагалі щастячко! Бо не треба думати про візу, перейматися купою документів та інтерв'ю у посольстві. Немає віз із Європою. Свобода! Роби, що хочеш. Лети, куди хочеш. Свобода - найважливіше слово у моєму житті.

Але принаймні зараз я не лечу з друзями. У мене інша подорож. Вона незручна, нецікава, від неї слова застрягають у горлі. Я їду в Крим.

Раніше ці поїздки були простішими. У п'ятницю ввечері я сідала у поїзд Київ-Сімферополь, а вже вранці у суботу їла сніданок на маминій кухні. Вихідні у мами. Десять страв з овочів ("все, як ти любиш, донечка"), кілограми полуниць і черешень, незмінна розчинна кава з молоком (саме тут вона мені смакувала більше, ніж найсмачніша заварна кава у найкрутішій кав'ярні Києва або Відня). А ще цеглинка хліба з крамниці хлібокомбінату по дорозі додому та свіжа хрустка скоринка, яку треба намастити вершковим маслом і з'їсти, поки масло на ній не розтануло. Відлежатись після шумного драйвового Києва. Наїстись полуниць. Походити знайомими вулицями. Поговорити з мамою та її подружками про все на світі. З'їздити на цвинтар до тата. Поїхати на море, щоб подивитись на нього і заспокоїтись. Побачити знайомі гори. У неділю ввечері сісти у зворотний потяг. Щоб знову Київ, робота, відрядження, зустрічі, люди, метро та швидке життя.

Зараз дорога додому - власна війна. Перехід через Чонгар – через неймовірний внутрішній спротив і болючіше відчуття – в мене більше немає дому.

----------------------

Дві години чекання. Обшукують речі. Питають, чому в мене немає російських грошей і як я збираюсь проводити час у Криму без них, чим я займаюсь у Києві та навіщо везу п'ять плиток забороненого шоколаду. Знову чекання. Я сиджу на сонці на Чонгарі. Його повністю продуває солоне повітря. Усі ті мільон разів, які я з батьками у дитинстві проїжджала цією дорогою, мама казала – "дихай, цілюще повітря – тут йод, який лікує". Мама помилилась. Зараз тут нема чим дихати і нещадно, як у найспекотніші липневі дні, пече сонце.

Це якесь справжнє божевілля: я маю біометрічний паспорт, я можу полетіти, куди схочу до Європи, і в мене навіть ніхто не буде питати, чого я до них прилетіла. Жодного разу не спитали. Я хочу туди, де мені завжди добре - до Барселони, Сієни, Берліна, Вроцлава, Сардинії, Марселя, Праги. А я їду в Крим, який відгородився від мене стіною, і ту стіну поставили не чужі люди, а свої. Ті, які рідні "по крові".

— Кому потрібна твоя свобода, - злісно сказала мама чотири роки тому, - мені точно ні! Скільки вже можна мені про неї торочити. Я на вулицю майже не виходжу, а ти мені щось про закордонний паспорт і твою Європу. Я дома сиджу, і мене все влаштовує.

Це триває вже чотири роки. Розмови, які неможливо обійти, зупинити, які розривають серце, мозок і змушують опускати руки. Як не намагайся говорити про погоду і здоров'я, все одно торкаєшся цієй теми, і кожна розмова закінчується сльозами, сваркою і нерозумінням, як жити далі.

Я вже звиклася з неможливістю спілкування з колишніми однокласниками або з родичами із сусідньої країни, з фейсбучними диванними бійцями чи просто з людьми у таксі, що їде до "кордону", якого ніколи в моєму житті не було. Але я так і не звикла, що про життя, мої прагнення та бажання неможливо спілкуватись із найріднішою. З тою, хто знає тебе все твоє життя, хто народжувала тебе, сиділа з тобою, коли ти хворіла, вирішувала усі твої дитячі та дорослі проблеми і хвилювалась за тебе, коли ти виходила заміж і народжувала власну дитину. З мамою.

Я їду четвертий раз за чотири роки. Не чотири рази на рік машиною або потягом, як було раніше, а один раз на рік. Зі сльозами і заспокійливими ліками у маленькому рюкзаку, з яким я постійно літаю до Європи. Бо з ним можна швидко подолати сорок хвилин пішки від наших до ненаших по спекотному асфальті на Чонгарі.

----------------------

Розплющую очі. Мабуть, заснула. Навколо мене нікого немає. Ні кордону, ні звичайних людей, ні машин, ні військових у чужій формі. Мій синій паспорт лежить на землі у степовій пилюці. Нікого. Тиша. Сонце пече так, що можна втратити розум. Що відбувається? "Ви пропустили вісім дзвінків. Мама. Брат. Дімка Кримський". Всі номери старі, українські.

— Доню, я вже хвилююсь, потяг давно прибув, я телефонувала на станцію, а тебе все немає, і телефон вимкнений. Де ти?

— Мамо, я... Я на Чонгарі.

— Де? Навіщо ти там? Ти що, до дядька Валери заїхала?

— Ні, мам, я їхала до тебе. Але ж мені треба було пройти кордон. Ти забула? Поїзд їде тільки до Новоолексіївки.

— Який кордон?

— На Чонгарі.

— Нічого не розумію. Навіщо на Чонгарі кордон. Там його ніколи не було. З тобою все добре? Ти куди поїхала? Ох, відчуваю, що тобі погано. Не доводить до добра твоя робота. Може, когось за тобою прислати?

— Мамо, не потрібно, я зараз дочекаюсь автобуса. Не хвилюйся. Хоча... В мене ж немає російських грошей. Я, мабуть, візьму таксі. Ти зможеш розплатитися, коли я під'їду?

— Олено, які російські гроші. Ти б ще про євро сказала! Те, що у нас є безвіз, не означає, що ми вже Європа. У нас поки гривні всюди. Донечко, що з тобою, що ти верзеш? Ти де? Погано чути. Це ти так запрацювалась? Лови машину, я все оплачу. Їдь, будь ласка, додому, сніданок на столі. Я наготувала все, як ти любиш – кабачки смажені, ікру з синеньких. І полуницю з дачі привезла.

— Мамо, ти ж продала дачу два роки тому. Там же води немає і нема чим поливати.

— Чого це води немає? Дали воду навесні у Північно-Кримський канал, як зазвичай. І дачу я не продавала. Навіщо? Ой, а цей, а ти торт Київський купила? Не забула, що хрещеній обіцяла?

— Мамо, який торт? Ввозити солодощі з України заборонено у вас.

— Дитино, а ми де? Ми ж і так в Україні. Я тебе зовсім не розумію. Чекаю вдома. Швидше їдь.

----------------------

Біля мене зупиняється великий автобус. "Харків-Сімферополь". Я розумію, що цього не може бути, але надпис саме такий. Заходжу с острахом. Питаю, скільки буде коштувати проїзд.

— Як завжди, - водій дивиться на мене так, начебто я прилетіла з Марса.

— Я не знаю, скільки завжди. Пробачте.

— П'ятдесят гривень. Заходьте, дівчино. Їхати треба. В мене розклад.

Дістаю гроші, ми від'їжджаємо від Чонгара, і через декілька кілометрів у вікні я бачу Північно-Кримський канал, наповнений водою.

----------------------

Ще дзвінок. Дімка. Однокласник із Севастополя. Він військовий.

— Нарешті додзвонився. Що в тебе з телефоном? Пора на морі сезон відкривати! Ми з Ксюхою тебе вже зачекались.

— А ти хіба не в Сирії?

— Де? Чого це я там маю бути? Там моря немає, а я влітку тільки там, де тепло, море і друзі. Завтра чекаємо тебе в Любимівці. Шашлик-машлик-хачапурі-плов і черешні. Така черешня уродила у нас під домом – офігіїш, яка смачна. У твоєму Києві такої немає, повір.

— Немає, - автоматично повторюю я.

— Погано чути тебе. Що зі зв'язком сьогодні? Не зрозумів, про яку ти Сирію, але то таке. Завтра розкажеш – перегрілась ти там чи що у потязі. Ти взагалі де? Вже у мами?

— Ні, на Чонгарі.

— А що ти там робиш?

— Кордон проходила.

— Який кордон? Ти точно при здоровому глузді? Я давно тобі казав, багато працювати – шкідливо для здоров'я. Особливо влітку. Завтра зранку до нас. І ніякі виправдання не приймаються.

----------------------

Ще дзвінок. Брат.

— Ти коли будеш у мами, зайди в комп. Я щось не бачу у пошті квитки, які ти мені купувала.

— Які квитки?

— Привіт – приїхали. До Барселони. Не все ж у Чорному морі плавати. Треба давно було перевірити, як там у твоїх Європах відпочивають.

— А з ким ти летиш?

— З Наталкою та Іркою. Вирішили, що це має бути європейська зустріч однокласників! У Барсі до нас приєднаються ще троє. Вовка, Сергій та Валік. Пам'ятаєш Вовку? З Франкфурта прилетить. А Валік – із Тель-Авіва. Ти ж нам усім апартаменти знайшла гарні. Дякую, що змусила мене зробити біометричний паспорт.

— А звідки виліт?

— Із Сімфера, звісно! У нас тут такий двіжняк зараз. Рейси майже з усього світу, не те, що останні роки. Взагалі не розумію, чого ти зараз їдеш до мами. З нею все добре, море ще холодне. Я ж тобі пропонував летіти з нами. Ти ж усіх знаєш. Але ти відмовилась. Сказала, у червні тобі треба поїхати саме в Крим. Як будеш удома – подивись наші квитки, добре? Дівчата нервуються.

----------------------

Повітря потроху повертається. Відчуваю запах степу та свободи. Усі близькі знову зі мною спілкуються і вони дійсно рідні. Не чужі. Мене вдома чекає мама, а брат знову мій найкращий друг, з яким я можу поговорити про все на світі. Що то було останні чотири роки? Невже ось це "як роса на сонці", промовлене та проспіване молитвою кожного дня зранку та ввечері, працює? Або, може, я фільмів передивилась фантастичних, і мені наснився кордон із Кримом, чужі військові та мій однокласник Дімка у Сирії? Я їду додому, і мене чекають мама, море та черешні. Як і має бути у червні.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×