20 липня 27 років тому в Єревані помер кінорежисер Сергій Параджанов. Крім Грузії, своїми батьківщинами називав Україну, де працював, та Вірменію. В останній заповів себе поховати. Сьогодні у Єревані, в двоповерховому старому будинку, працює музей Параджанова. Його директор, 69-річний Завен Саркісян, товаришував з режисером, був його фотографом. Познайомилися 1977-го, коли Сергій Параджанов повернувся з п'ятирічного перебування в українських в'язницях.
- Сергія звільнили з в'язниці 30 грудня, - розповідає Завен Саркісович. - Мені сказали, що він у Єревані. Приїхав з Софіко Чаурелі (грузинська актриса. - Gazeta.ua) і компанією. Мій друг був знайомий із Параджановим. Взяв із собою до нього в гості. Так ми познайомилися. У перший же день я зробив кілька хороших фотографій режисера. Через це почали частіше зустрічатися.
1986-го я став директором Музею народного мистецтва Вірменії. Параджанов дуже любив народне мистецтво. Прив'язався до нас.
Ваше перше враження про режисера?
- Це була абсолютно незвичайна, ні на кого не схожа людина. Мав надзвичайне почуття гумору, красивий тембр голосу. Звертав увагу на зовнішність співрозмовника. Його цікавили красиві й характерні люди. Так і обирав акторів. Часто це були швидше типажі. Візуальна складова фільму була для нього важливою. А потім вже - мова, діалоги.
Якщо Параджанова зацікавлювало чиєсь обличчя, він підходив, починав крутити руками. Коментарі його були часом вбивчими. Раз знімав жінку в Римі. "Ану поверни голову, посміхнись, - командував. - Тааак, зуби несподівані".
Підмічав, хто у чому одягнений. Міг щось порадити. Коли 1988-го почалися його перші поїздки за кордон, завжди одягав щось цікаве на публіку. У нього був халат. Сам пошив. Після кінофестивалю у Роттердамі розказував у інтерв'ю, що вийшов до публіки у ньому, і всі подумали, що це Деміс Руссос.
Завжди готувався до зйомок, до будь-якої події. Відчув це, коли робили його першу велику виставку в Музеї народного мистецтва. Параджанов бідкався, щоб гості мали де роздягтися. А якщо захочуть пити? А якщо прийдуть діти, що робитимуть? Я, як директор музею, практично усі його побажання виконав. Наступного дня він мене похвалив: "Молодець, ти був дуже уважним".
Сергій Параджанов був самотньою людиною?
- В глибині душі, думаю, так. Хоча двері його дому були постійно відчиненими. Як магніт притягував людей. Мав дивовижну енергетику. За все життя я не бачив більше людини, яка могла би прийти в незнайоме середовище, а через півгодини уже всі з відкрити ротами слухали тільки його.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Був дуже щедрим" – сусід Параджанова показав подаровані режисером речі
Якось помер в Єревані художник, колишній тбілісець. Сергій встиг прийти тільки на цвинтар. І ось він іде. В руці тримає глечик з вузьким горлом. Натовп дивиться тільки на нього. Чекає, що робитиме. Параджанов зупиняється біля виритої поруч з ямою землі. Кидає на неї глечик. Бере каменюку і розбиває його. Всередині була тбіліська земля. Починає змішувати грузинську землю з вірменською. Це виглядало красиво.
Чому влада його вирішали знищити?
- Офіціоз його боявся. Бо витівки Параджанова були несподіваними. Щербицький його ненавидів. Коли Сергія Параджанова закрили, сказав: "Все, з поетичним кіно в Україні покінчено".
Статтю йому придумали. У нас є розсекречені матеріали з архівів КДБ. Там влада дає вказівку звинуватити Параджанова у торгівлі іконами та антикваріатом, у порнографії. За кордоном почалася хвиля протесту, багато людей кинулися його витягувати. Влада вирішила придумати щось таке, аби всі від нього відвернулися. Знайшли чоловіка, який заявив - Параджанов мене зґвалтував. Усі, хто його знав, розумів, що це дурниця.
Параджанова переводили з однієї тюрми в іншу, бо був чарівний. Як тільки його починали любити і обожнювати ув'язнені, одразу й переводили.
Йому дозволяли писати у місяць не більше двох листів. З них складалося враження, що сидить на іншій планеті.
Він не виконував норму по роботі, тому йому не дозволяли користуватися тюремним ларьком. Його постійно мучив голод. Йому присилали посилки. Лілія Брік могла прислати посилку з французькими продуктами. Але вони перепадали тюремному начальству.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Москві мене розітнули частково, у Києві – навпіл" - 91-річчя з дня народження Сергія Параджанова
На зоні йому не вірили, що він кінорежисер. Коли сказав, що зняв "Тіні забутих предків", пахани попросили привезти фільм. Помилково привезли "Тіні зникають опівночі". "Нема тебе там", - сказали. Інколи вважали його братом "відомого режисера Параджанова".
Завжди до людей ставився добре, був довірливий. У його справі був слідчий. Дуже неприємна людина. Коли у того померла дружина, Параджанов малював йому, як робити могилу. Радив, до кого звернутися у Києві зробити скульптуру. Не розумів, що ці люди з ним грають, хочуть на чомусь підловити. Довго не знав, як себе поводити з цим середовищем. Але по звільненні ввів у свою щоденну мову багато тюремних термінів.
Що Параджанов вам розказував про Україну?
- Коли доживав у єреванській лікарні, я біля нього чергував ночами. Якось мені сказав: "Я помщуся Україні". Я запитав: "Як?", - "Любов'ю". Образа була. Бо він зняв кращий фільм про Україну, а вона принесла йому стільки болю.
Він рокам у Києві був у простої, не працював. Коли його син лежав у лікарні, став розписувати блюда. Віддав їх, щоб продавали на базарі. Сам соромився, бо могли пізнати.
Його друг, художник Микола Шкарапута, розказував історію, як поїхав на зйомки "тіней" у Верховину. Параджанову там термінову треба були 50 рублів. Ніхто не мав позичити. "Я його ледве знав, - згадував Шкарапута, - але запропонував допомогу". Він розчулився. Піднявся на якесь підвищення і виголосив: "Слухайте ви, жлоби, я для вас знімаю геніальний фільм, а ви мені пошкодували позичити 50 рублів".
Якою була похвала з його вуст?
- Часто говорив "Геніально!", якщо щось дійсно вразило. Цікавився усім новим, що з'являлося у мистецтві. Ніколи не бачив, щоб хтось так серйозно оглядав нові роботи друзів.
Якось Параджанов приїхав у Єреван. У центрі відкрили дитячу бібліотеку. Наш друг зробив для неї фрески. Я запросив Параджанова подивитися. Прийшли вранці у бібліотеку. Коли він дивився фрески, важко хекав. Подивився на першому поверсі, сказав: "Добре". Пішли на другий. Не третьому поверсі був читальний зал з круглим вікном, яке виходило на Арарат. Усі стіни були розписані. Він дивився довго. Потім сів: "Ні, це дуже важко для дітей. Треба було зробити фрески на одній стіні. З видом на Арарат цього було би достатньо".
Як виглядав творчий процес Параджанова?
- Як гра. Його майстерня була завжди відкритою. Якщо задумав щось зробити, ні на кого не зважав. Оточуючі йому були тільки за помічників – принеси щось, наріж картон. Роботи виконував швидко.
Був на собі зосереджений, як більшість талановитих людей?
- Точно можу сказати, що собі ціну знав. Він знав, що є генієм. Деякі малюнки так і підписував "Я - геній". Усвідомлював, що йде попереду усіх, що незрозумілий. Але й знав, що згодом його оцінять.
Враховуючи геніальність Параджанова, жінками було важко з ним?
- Світлана через 3-4 роки пішла від нього, бо терпіти таке жодна нездатна. Це має бути абсолютно віддана, готова служити одній людині жінка. Світлана була на 14 років молодшою. Дівчинка жила собі і не знала клопотів. Раптом і дитина, і цілодобово гості вдома, яким остання їжа виставляється.
Він до кінця життя він був прив'язаний до Світлана. Перед його смертю сюди приїжджала, доглядала за ним у лікарні.
Як складалися стосунки Сергія Параджанова із сестрами?
- Не дуже любив сестру Аню. Жила поруч з ним і більша за усіх їй доводилося терпіти. Другу сестру Рузану любив. Мешкала у Підмосков'ї. Коли його посадили, дуже клопоталася по справі брата - писала скарги, зустрічалася з потрібними людьми.
Ви були до останнього біля нього?
- Так. Він частково винен у своїй хворобі. Давно мав діабет. Але вмовити його щось зробити, якщо цього не хотів, було неможливо.
У січні 1988-го знімав сцени у азербайджанському місті Нуха. Увечері Параджанову стало дуже погано. Я приніс чай, варення. Він сказав: "У мене з горла іде кров. Тільки нікому не кажи". Це був запущений рак.
До лікарів потрапив тільки через півтора року, на другий день зйомок фільму "Сповідь". У нього виявили метастази. Порадили поїхати до Франції на лікування. Але не послухав друзів. Сказав, що довіряє радянській медицині.
Оперували в Москві, видалили легеню. Сказав, що лікарі дали йому ще 10 років. Але не прийняв хіміотерапію. На п'ятий день утік з лікарні. Йому ставало все гірше.
В останні дні вже погано говорив, не усіх людей згадував. Не хочу цей період згадувати. Жодного його знімка того періоду не показую. Він був усе життя красивою людиною. Хочу, щоб у пам'яті людей таким і залишився.
Пам'ятаєте останню зустріч?
- Він був вже непритомний. Нас прийшло троє друзів. Постояли хвилин 15. Потім у коридорі до нас підійшла медсестра, що біля нього сиділа. Запитала, чи ми близькі люди. "Я все життя сиджу з такими хворими, - сказала. - Хоч він у комі, але коли близькі підходять, змінюється пульс і тиск. Ніколи такого не бачила".
Як ховали Параджанова?
- Стояла страшна спека. Війна з Азербайджаном. Єреван - у блокаді. Поїзди давно не ходили. Деякі друзі з трудом сюди доїхали. Нічого дістати було неможливо. Коли я шукав якусь тканину, відповідали - нема. Коли говорив, що для Параджанова, тут же знаходили. Його труну я віз у морг на своїх "Жигулях". Усі великі машини перебували на обслуговуванні армії, бензину не було.
Тіло на цвинтар везли на БРДМі (бойова броньована машина - Gazeta.ua) . По дорозі він зіпсувався. Цю величезну машину люди у кінці штовхали. З вікон перших поверхів спраглим передавали воду. Поховали у пантеоні видатних діячів у Єревані - найбільш почесному місці Вірменії. Поруч - композитори Арам Хачатурян і Комітас.
1 
4880
Коментарі