"Не можна примиритися з агресором, поки він тебе вбиває" - поетеса Галина Крук

Внутрішньо розуміла, що гострої фази війни не уникнути. Не було підстав думати, що війна, яка тліє з 2014, раптом кудись зникне. Боялася, що нас схилятимуть до капітуляції і визнання своєї поразки. Але із січня стало зрозуміло, що гострої фази не уникнути. Тривожну валізу не збирала, але купила дещо зі стратегічних продуктів. Пошкодувала, що не кермую і не маю машини. Записалася на курси тактичної медицини, врешті пройшла їх онлайн. 24 лютого прокинулася від сирени повітряної тривоги і спершу подумала, що це навчальна. Але потім різко прийшло усвідомлення і ми почали діставати з антресолі коробку з чоловіковим військовим спорядженням і формою. Наступного дня я провела чоловіка у військову частину.

Війна на сході України зачіпала хіба тих, хто безпосередньо в ній брав участь, у кого гинули родичі чи друзі, решта - були дистанційовані. У 2015-2017 роках я кілька разів їздила в зону так званого АТО як письменниця і як волонтерка, навіть коли ще не було перемир'я. Іноді ми їхали в бронежилетах у район обстрілів, у ті місця, які зараз називають у новинах як епіцентри боїв. Мій чоловік у цей час воював. І коли я бачила цю війну там, а тоді поверталася до Львова, то розуміла, що для багатьох людей тут чи в решті України війна непомітна. Вона десь відбувалася, але їх не зачіпала.

Письменник не може відсторонитись, коли країна перебуває у стані війни. Але ресурсу писати щось у дуже зосередженому, осмисленому сенсі ще не маю. Наразі я можу емоційно реагувати на те, що мене болить чи дуже вражає. Найчастіше з цього пишуться вірші, спонтанні, публіцистичні, з намаганням щось комусь донести, показати. Це не виважена та естетська медитативно-філософська лірика, а швидше крик, згусток болю, намагання проговорити те, що відчуваю я і люди поряд.

 

Вірші, які написала за час війни, уже перекладені більшістю європейських мов, а ще в'єтнамською, арабською і китайською. Не встигаю відстежувати ці процеси. З'явилася низка відео на ютубі, де звучать мої вірші різними мовами. І знаю, що таке активне зацікавлення стосується не тільки моїх текстів.

Мій вірш "І зійшов Ісус на Оливну гору у місті Бучі, у місті Ірпені..." є відгуком на ті випробування і страждання, які ми побачили в українських містах, що були звільнені від окупації. У цій поезії є перегук із бароковою літературою, яка переживає страсті, тобто страждання Христові. Якраз мотив співрозп'яття, співпереживання через осмислення жертви сина Божого. Цей сюжет спроектувався мені на ті людські трагедії, які відбувалися і відбуваються у тимчасово окупованих містах і селах Україна. Розіп'ятий Ісус на хрестику на невпізнаному закатованому тілі, біль людини, який виходить за межі людського тіла, якому не знаєш, як зарадити і як допомогти.

Не можна примиритися з агресором, поки він тебе вбиває. Українська церква чітко відреагувала на спільний Хресний хід у Ватикані, пояснивши, що передумовою будь-яких способів порозумітися має бути припинення російської агресії. Церква не може бути безсторонньою, коли йдеться про протистояння добра і зла. У Святому Письмі немає сцени примирення Ісуса і того, хто його розпинає. І навіть Бог не прощає без розкаяння за скоєне. А з російського боку жодного розкаяння не спостерігається.

Закордонні митці з перших днів війни пропонували допомогу. Створювали програми підтримки, приймали матерів з дітьми, надавали можливість стипендій-резиденції з фінансуванням. Було чимало таких пропозицій із Польщі, Чехії, Словаччини, Швеції, Данії, Німеччини, Італії. Багато підтримували литовці, естонці, латвійці й грузини. Були проєкти не тільки для письменників і науковців, а й для різних митців - художників, музикантів, фотографів. Усіх творчих людей, які потребували підтримки і притулку.

Деякі інституції вирішили бути і нашим, і вашим, пропонуючи програми підтримки одночасно для українців і росіян, цим урівнюючи їх та змушуючи до незрозумілого діалогу "понад війною". Причини такого були різні - і залежність від російських наративів, і елементарна необізнаність і невникання в ситуацію. Небажання називати війну війною, зверхність у ставленні до України й української культури. Як уже було висловлено в заяві Українського ПЕН, Українського інституту книжки та багатьох інших організацій і творчих спілок, ми не розглядаємо можливості жодного діалогу з російськими митцями, принаймні доки війна не закінчиться.

Російська культура є невіддільною частиною російської державної ідеології, російської політики експансії. Вона візитна картка, яка може мати невинний вигляд, але через ці наративи, які поширює російська культура, слідом за нею приходить решта. І культура це толерує і виправдовує. На жаль, із цього правила зовсім мало винятків.

Неможливо провести межу, де закінчується нешкідлива російська культура і де починається агресивна, з імперськими претензіями й апетитами, які завжди мала Росія щодо України та інших сусідніх держав. Це як у радянських фільмах - вони наче невинні, але обов'язково з персонажем українцем-негідником у вишиванці, підступним і хитрим жлобом, буржуазним націоналістом. Так формувалося ставлення і культурні стереотипи, які сьогодні в Росії загострилося настільки, що навіть людина, яка вважає себе незаангажованою, у це вірить.

Російські митці відповідальні за війну в Україні навіть уже тим, що вони ніяк на неї не реагували. Не кажучи вже про персонажів на зразок Прилєпіна, які в ній особисто брали участь (Захар Прилєпін - російський політик, письменник і пропагандист, що підтримує терористичні угрупування ДНР та ЛНР. - Gazeta.ua). Ті, хто зараз перед загрозою санкцій і політики виключення виступили проти війни, 2014 року не надто переймалися питанням анексії Криму і оголошення так званих ДНР та ЛНР. Не коментували, не били на сполох, не порушували цих питань. За винятком окремих порядних, що ще тоді відмежувалися і виїхали чи то в Україну, чи то на Захід і перестали представляти себе, як представники російської культури. На решті лежить колективна відповідальність за те, що зараз відбувається.

Росія багато десятиліть підминала східнослов'янський простір, тому нам постійно доводилося боротися з пропагандою. Це важкий фронт, бо постійно змушені терпляче пояснювати й усувати свідомі багатолітні дезінформацію і перекручування. Що має бути Київ, а не Кієв, що українська мова - це не різновид і відгалуження російської. Коли розпався Союз, то більшість західних осередків славістики успадкувала собі РФ. Це виливалось у те, що російський погляд, російський наратив, російське трактування ситуації закріплювалося як панівне і єдине правильне. І нам крізь нього доводилось продиратись, спростовувати, заперечувати, але для цього було недостатньо майданчиків та репрезентантів. Усі ці осередки виплекали цілі покоління ідеологічно заанґажованих західних русистів, які впритул не бачать, не знають та не визнають української культури - і з цим постійно доводиться мати справу і боротися. І те, що російських авторів у світі перекладено багато, а українських катма - це теж один із наслідків цієї пропаганди.

 

На Заході мусимо доводити очевидні речі, які не є очевидними для них внаслідок тривалого ідеологічного засмічування мізків Росією. У перші дні повномасштабної війни у середовищі нібито тверезомислячих італійських письменників та науковців можна було зустріти коментарі на зразок "це Україна пожинає те, що вона вісім років бомбила Донбас" та інші російські наративи. Це шокувало. Або коли переклали мої тексти арабською, то одразу в коментарі прийшли російські боти, замасковані під місцевих із коментарями на зразок "Європа співчуває Україні, дає їй зброю, це расизм. Чому ж вони так не співчували Сирії?". І частина велася на ці коментарі. На зовнішньому інформаційному фронті щоразу доводиться терпляче пояснювати і прояснювати ситуацію там, де хочеться послати за російським кораблем. Не завжди вистачає нервів, щоб не вдаватися до емоційних аргументів, а шукати логічні. Росія досі має численну армію агентів впливу в багатьох освітніх і наукових закладах і установах у цілому світі.

Маємо скористатися хвилею зацікавлення до нашої культури, мови, та показати, хто ми, щоб Україна перестала бути білою плямою для світу. Найперше слід заповнити прогалину в знаннях щодо історії Київської Русі - якісними історичними розвідками, книжками, навіть статтями у вікіпедії. Бо в багатьох закордонних істориків-антропологів-культурологів-соціологів на цю тему надто мало знань і вони користуються викривленими російськими матеріалами та концепціями. Уже на тлі цих знань можна представляти тогочасну літературу, показувати її особливості, чим вона перегукується із іншими європейськими літературами-культурами. Це ж стосується і пізніших періодів історії, культури і літератури зокрема, авторів, які були привласнені Росією. Процесів, які були перекручені. Скарбів і здобутків, які були вкрадені в нас, вивезені, знищені. Без інформації про численні заборони української мови та спроби її знищення важко боротися з російськими наративами. Пояснювати, чому, наприклад, російськомовність у сучасній Україні не є природною, а насадженою імперією та радянською мовною дискримінацією усього неросійського.

Потрібне комплексне бачення того, що Україна має свою питому багатовікову культуру, має багату літературу, яка багато в чому корелюється зі світовими процесами. Без цього підґрунтя змінити ситуацію не можливо. Бо лише перекладами сучасних авторів цього не виправити, треба показати передумови і причини. Дають надію численні курси української мови, які виникли на ґрунті останніх подій, із потреби спілкуватися з українськими біженцями закордоном, із бажання читати і розуміти новини. Кожен іноземець, який опанував українську - це наш посередник і агент впливу. Той, хто зможе довідуватися про Україну з першоджерел. Буде більше знавців нашої мови - буде більше перекладів з української літератури, як класичної, так і сучасної.

Війна в Україні висить над нашими сусідами як гіпотетична загроза. Багато країн-сусідів дивляться на війну в нас і із занепокоєнням, як на ситуацію, як може загрожувати і їм. Грузинам це нагадує їхню війну. У литовців ця війна активувала дещо забуту травму 1940-х і повоєнних років, коли Литва зазнала жахливих репресій в Радянському союзі. Війна в Україні нагадала всім, що апетити Росії зростають при відсутності адекватної реакції Заходу, із кожною успішною операцією на зразок Придністров'я чи Абхазії. Навіть у Фінляндії це сприяло усвідомленню потреби вступу в НАТО.

Біженці повернуться в Україну з набагато ширшим кругозором. Дехто з них уперше побачив, яке життя за кордоном. І коли опинився в чужій культурі, то має змогу порівняти своє-чуже й цінувати, що у нас є і що нам може дати чужа культура. Цей момент сприятиме відкритості українського суспільства і позбавить багатьох поганої звички дивитися в напрямку Росії.

Досі європейці бачили українців переважно лише двох категорій - або туристів, або трудових мігрантів. А зараз є можливість побачити, що українці бувають різні - не тільки ті, хто годиться на непрестижну працю прибиральниць і доглядальниць, а й висококласні спеціалісти; не тільки бідні, а й заможні, відкриті і зашорені. Для багатьох країн це зовсім новий досвід. Найчастіше культура йде через людський контакт. Хтось із кимось знайомиться і через сприйняття цієї людини, співчуття, розуміння та інші процеси, пізнає ближче культуру й ментальність іншого народу. Україна отримала внаслідок трагічних обставин можливість опинитись в близькому контакті з Європою і є шанс, що це нас повніше репрезентує.

Теми війни у дитячій літературі не торкаюсь, бо вважаю, що це потребує виваженого психологічного підходу. Професійні психологи мають свої методики, як працювати з дитячими травмами війни, про що можна говорити і яким чином, щоб не нашкодити. Просто відволікати дітей не виходить, просто замовчувати теж, бо вони все одно залишаються при своїх важких питаннях. Бавляться в те, що пережили - це теж їхній спосіб долати свій травматичний досвід.

Знаю, що зараз у Польщі є ідеї видавати українсько-польські двомовні видання для українських дітей, які тут опинилися і пішли в садочки і школи. Подібні спроби є і в інших країнах. Також в окремих муніципальних бібліотеках збирають українські книги, закуповують українську літературу. Це важливо, бо багато людей виїжджали і не мали можливості взяти зі собою книги. Звісно, можна купувати електронні видання, але, скажімо, маленькі читачі потребують матеріальної книжки - роздивлятися малюнки, водити по них пальчиком. Загалом книжковий ринок швидко реагує на нові потреби, як бачу.

Приносить радість розуміння того, що допомагаю. Волонтерю - шукаю і закуповую тактичне спорядження - рукавиці, наколінники, розвантажувальні жилети, тепловізори, рації, кровоспинні засоби, турнікети, аптечки, усе те, що може захистити і допомогти нашим військовим. Волонтерський рух - це такий великий мурашник, де кожен робить свою ділянку роботи і разом це становить велику підтримку. Коли хлопці дякують за те, що отримали, я тішуся, що змогла хоч чимось допомогти. Раділа, коли була можливість ненадовго побачитися із чоловіком. Радію, коли вдається на щось вплинути на інформаційному фронті, коли через мої тексти люди довідуються більше про Україну.

Війну треба проживати з тим викликами, які виникають зараз - день за днем, година за годиною. А як буде потім - побачимо. Певні важкі втрати сприяють закріпленню певних цінностей. Це дивні моменти, але випробування, перед якими Україна опинилась, не дозволять знехтувати ними. Цей досвід багатьох змінить і навчить цінувати те, що у нас є і чого в нас не відібрати - незалежність, гідність, готовність до взаємопідтримки і самопожертви задля України та її майбутнього.

×