Субота, 12 січня 2019 21:46

На голові було виголено п'ять страшних літер - фіналістка "Новели по-українськи"

На голові було виголено п'ять страшних літер - фіналістка "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Коли цвіте грушка" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Ольги Гузій. Авторка народилася у 1964 році. За фахом - педагог. Працювала учителем української мови й літератури, вихователем групи продовженого дня. Нині - методист Центру освіти і культури Розвадівської сільської ради Миколаївського району Львівської області.

Поетичну збірку "Добрий ранок" опублікувало київське видавництво "Гроно" 1997 року. Іще одна збірка поезій "Під трьома зірками" вийшла у львівському видавництві "Апріорі" 2008 року.

Повний текст:

— Мамо, грушка в селі вже цвіте?

— Напевно. Спи, синочку…

— І хрущі, мабуть, літають. Мамо, в Італії є хрущі?

— Не знаю, може, і є.

— Я не бачив. Завтра подивлюсь, як буде хрущ італійською, і запитаю у вчительки. А ластівок я бачив. Думав, вони тут зимують, а виявляється, і звідси відлітають до Африки…

Син ще щось говорив, а Леся, втомлена цілоденною працею, чула лише окремі слова, хоча знала, що дитині необхідно виговоритися рідною мовою. У них так мало часу для спілкування. Намагалася вникати у зміст синових слів – і серце стискалося від болю: він живе спогадами.

— Мамо, ти бачила, якого коня дядько Тарас купив? Двоколірного, як корова бабина. Це дуже рідкісна масть. Всі приходили дивитись…

— Синочку, розкажи краще, як справи у школі. Що нового?

— Нічого. А одного разу дядько Тарас, як відводив коня на пасовисько, взяв мене, і я на тому коні їхав верхи. Я б також хотів мати коня.

— Спімо, - погладила біляву голівку. – Добраніч.

— Добраніч. Знаєш, мамо, голуби ліпші від людей.

— Чому?

— Вони турчать, а не говорять.

***

Син спав, а Леся здогадувалась, куди переносять його сни: до їхньої старої грушки, до річки, над якою любив сидіти з вудкою, у ліс, де вогко пахне грибами… Уже минає рік сподівань на те, що Андрійко звикне до іншої країни, знайде нових друзів і нові захоплення, та все марно. І вчителі його хвалять, і слова незнайомі блискавично запам'ятовує, а до школи вирушає з такою мукою в блакитних очах, що їй хочеться щоранку притиснути дитину до себе й ніколи не відпускати. Ну, звісно, він у класі та й у всій школі біла ворона: пшеничне волосся, брови і навіть вії, а з-під них оті оспівані очі-волошки - посеред чорнявих дітей провінційного містечка на півдні Італії. "Дисциплінований, охайний, але замкнутий, важко йде на контакт", - казала Лесі класна керівничка. Він і в Україні уникав галасливих хлоп'ячих гуртів, любив самотність, ліс, річку, птахів і тварин, інколи дивував дорослих своїми незвичайними спостереженнями. "О, то філософ буде", - тішилася внуком баба. Не для нього це місто з вузькими вуличками, вимощеними камінням, із майже завжди опущеними жалюзі чи глухо зачиненими важкими віконницями ( "Мамо, тут будинки сліпі"). Але ж хіба вона може вибирати? У неї тут робота й, найголовніше, зовсім не дороге житло. Саме пошуки окремої оселі, де могла б мешкати разом з дитиною, не дозволяли забрати Андрійка раніше. А сама вона вже полюбила це каміння, навчилась відчувати його сувору красу. Та й бос у неї хороший, допоміг влаштувати сина в безкоштовну муніципальну школу. Як вона мріяла, щоб Андрійко був з нею, щоб, повертаючись з роботи, мати біля себе рідну душу! "Він такий здібний, розумний і терплячий хлопчик, він швидко адаптується", - запевняла сама себе й допізна сиділа із сином за словниками й підручниками.

***

— Коли ти підеш на канікули, я не буду працювати по неділях, і ми зможемо їздити кудись удвох, може, до моря або в гори.

— А хіба ми не поїдемо влітку додому?

— Ні, синочку…

— Чому?

— Боюся, що нам важко буде вибратися назад.

Андрійко мовчки зітхнув. У свої одинадцять років устиг пережити стільки змін. Коли Леся приїхала з Італії вперше, то не застала сина вдома – був у селі, в її матері; не побачила й того, на що висилала чоловікові гроші – ні нових меблів, ні ремонту. Зате по квартирі ходила чужа жінка в її нічній сорочці. Вона тоді вирішила: "Не буду судитись із чоловіком. Зароблю на все й дитині дам раду сама". Поділились із колишнім чоловіком "справедливо": йому – квартира, їй – дитина. Це вже тепер розуміє: гай-гай, яка квартира. Життя не стане на неї наскладати. Не встигають заробітчанські статки за цінами. То хай хоч син буде біля неї. Не хотіла баба відпускати від себе онука, але й дочку шкода – як то їй одній серед чужих людей?

— Що будеш, синочку, робити після уроків?

— Піду на площу до фонтана, погуляю там трохи. А потім повернусь додому.

— Будь обережним. Поїж і чекай мене.

— Мамо, можна мені до баби подзвонити?

— Ми ж недавно дзвонили, у неї все гаразд.

— Я тільки спитаю, чи вже в нашої корови телятко є.

— То дзвони. А ти не товаришуєш з однокласниками?

— Ні. Вони з мене сміються, я ж з акцентом розмовляю, не так швидко, як вони, а коли вчителі мене хвалять, то хлопці сердяться.

— Нічого, синочку, це минеться, ти звикнеш…

***

І чого він ходить на ту площу? Увесь день Леся непокоїлася. Швидше б закінчити роботу, та, як на зло, якась компанія засиділась в ресторані довше, і вона довго чекала, доки змогла помити за ними посуд.

Цього пізнього вечора вікно не світилось. Напевно, заснув. Увімкнула світло й побачила сина, що сидів у кутку ліжка, притиснувши руками коліна до грудей, одягнений, в кепці.

— Чому ти так сидиш? Зніми кепку в хаті!

— Я її ніколи не зніму!

— Що сталося? – силоміць скинула кепку й жахнулася: на голові було виголено п'ять страшних літер - "matto", божевільний.

— Господи! Хто це тобі зробив? Боже! За що? Ти мусиш мені все розказати, все, - притиснула пшеничну голівку до грудей, і сльози закапали на неї.

Андрійко довго мовчав, а тоді заговорив голосом, що став ніби дорослішим і твердішим:

— Я щодня ходжу на площу в центрі. Там голуби. Я їх годую. Сяду біля фонтана, накидаю крихт, їх назлітається багато, сідають мені на руки, плечі, навіть на голову. І що тут такого? Люди усміхаються, мене навіть фотографували з голубами. Недавно мене випадково побачив Тоніно з нашого класу, а вчора привів увесь клас. Вони кричали: "Matto! Matto!". І в школі сьогодні кричали, а після уроків затягли мене в туалет і вистригли.

— Боже милосердний! Нащо ти їм дався?

— Четверо мене тримали. Завтра до школи я не піду і післязавтра теж.

— Не переживай, у тебе швидко росте волосся, та й виголено абияк, нерівно. Спи, ні про що не думай. Я сама про все потурбуюсь.

На кухні дала волю сльозам. Гнів душив її. Що робити? Усі школи в місті – приватні, а отже, за навчання треба платити. Їхати до великого міста, де вчаться діти українців? Це знову проблема роботи й житла. Терпіти все тут?

Зранку замість роботи пішла до школи, переповіла все директору. Він вислухав уважно, запропонував каву й цигарки, а потім ввічливо розповідав щось про підлітковий вік, у який вступає її син, про особливості дитячої психології.

— Я теж педагог за освітою і знаю, що діти бувають жорстокими, але таке мені трапляється вперше.

— О, то ми з вами колеги, - директор не зміг приховати іронії. – Сподіваюсь, ви забудете цей прикрий інцидент.

— Ви хочете залишити вчинок без покарання? То проведіть хоч якусь бесіду з класом.

— Проблеми у вашого сина. Я раджу вам звернутися до психоаналітика і не вказувати, як мені чинити з моїми учнями.

— Мій син хіба не ваш учень? Мені здається, до психоаналітика треба звернутись вам! – Леся гучно гримнула дверима.

З цієї ситуації був тільки один вихід. І Леся усе вирішила.

***

З ілюмінатора видно тільки хмари – білі острови у безмежному небесному океані. Андрійко знав, що далеко внизу під ними Європа: великі міста й маленькі села, дороги з безліччю авто й поїздів, мільйони заклопотаних людей. Поруч дрімала мама: скільки клопотів вона пережила останніми днями, назавжди залишаючи Італію. А йому спати не хотілось – було радісно й бентежно. Може, грушка ще не відцвіла? А в телятка, казала баба, зірочка на лобі, мордочка, напевно, волога, а очі, як і в їхньої корови – лагідні й з довгими віями.

Шкода, з голубами не встиг попрощатись.

***

В Італії вже зійшло сонце. Його ніжне ранкове тепло, що до обіду стане нестерпно палючим, ще не встигло заповзти в усі закутки й щілинки. Андрій прилаштувався в кінець черги на паспортний контроль і думав про маму. Вона зараз, напевно, їде першою електричкою додому. Майже всю ніч вони сиділи в залі очікування нового скляного летовища. Мама схилилась на його плече, спала чи, може, вдавала, що спить. Казав же їй, що не треба його проводжати, їздив же не раз кудись далеко від дому, і до Києва, і за кордон, обходилось без проводжань, але цього разу мама була непохитною. Приїхала ще зранку, зазирнула до його холостяцької кімнатки, яку ділив ще з одним аспірантом, а потім вони увесь день блукали містом, обідали в піцерії, сиділи в парку, мама розповідала різні новини: про те, що шкільний автобус зламався, і вона до своєї школи три тижні ходила пішки чи добиралась попутками, що грушка цього року цвіла дуже рясно, а на персиках, які він посадив два роки тому, буде чимало плодів, що на могилі бабиній - диво якесь! - виросли кущі суниці, і що сусідка Маруся теж корову продала… Андрій милувався мамою: вона, здавалося, залишалася такою, як і двадцять років тому, хіба що тоненька сіточка зморшок лягла навколо очей, а в погляді і голосі вчувалась прихована тривога.

Простягнув у віконечко все необхідне: біометричний паспорт, запрошення на орнітологічну конференцію, бронювання готелю і навіть тези його доповіді італійською мовою на тему "Зміни міграційних шляхів перелітних птахів, пов'язані із кліматичними змінами". Вродлива італійська прикордонниця повернула папери зі словами : "Усе гаразд, ласкаво просимо в Італію", не відриваючи очей від його пшеничного розкуйовдженого чуба. Ех, забув причесатись…

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

В конкурсі "Новела по-українськи" переміг твір "Слід" 36-річної письменниці Юлії Ілюхи з Харкова. Вона отримує нагороду – 5 тисяч гривень. Загалом на конкурс цьогоріч надіслали 71 новелу. Тема творів була вільною, але символічне гасло – "Безвіз". Тобто дія в новелах повинна була стосуватися безвізового режиму між Україною та Європейським Союзом, відбуватися в країнах ЄС або бути з ними пов'язаною.

Зараз ви читаєте новину «На голові було виголено п'ять страшних літер - фіналістка "Новели по-українськи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1473
Голосування Історію життя кого з українських музикантів ви б хотіли побачити у художньому фільмі?
  • Володимир Івасюк
  • Ігор Білозір
  • Андрій Кузьменко, "Скрябін"
  • Гайтана
  • Руслана
  • Оксана Хожай
  • Володимир Бебешко
  • Віка Врадій
  • Сергій Кузьмінський, "Брати Гадюкіни"
  • Василь Гонтарський, Вася Club
  • ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода