"Мої вірші — про рушниці, сховані між рушниками", — поетка Олена Павлова

Поетка, художниця, авторка кота Інжира - Олена Павлова за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Росії в Україну презентувала книгу поезії "Шкіра міст". Збірка стала дебютною книгою мисткині. Зібрала твори, написані за період з початку війни на Донбасі. Присвятила частину поезій українським захисницям. "Шкіра міст" вийшла друком у видавництві "Смолоскип".

Після двомісячної перерви книгарня видавництва знову розпочала роботу. Про це Олена Павлова написала у соцмережах.

"З гарних новин — відновила роботу Українська книгарня Смолоскип (поки онлайн) і тепер знову можна купити мою збірку віршів "Шкіра міст". Та інші пречудові українські книжки, як ніколи актуальні", - написала поетка.

Gazeta.ua поговорила з Оленою Павловою. Розпиталиа про те, що надихнуло на створення поезії, чому збірка має назву "Шкіра міст" та чому для поета комплімент, коли читачі не можуть вгадати його стать.

Моя перша книжка вийшла за два тижні до повномасштабного вторгнення Росії, і війна дещо перервала цей політ. У мене були квитки на літак і мали бути читання в якійсь прекрасній кав'яреньці в Парижі наприкінці лютого. Саме в ті дні потім шукали пальне десь під Шепетівкою на другу добу дороги-евакуації з обстрілюваного Києва. А на початку березня — я навіть боялася про це говорити, щоб не злякати мрію — мала бути презентація на камерній сцені в театрі рідного міста Рівного. Ми провели там читання, але в укритті, і онлайн, але я мрію після перемоги зробити це наживо.

"Шкіра міст" мала вийти вже давно, але спершу карантин, а потім бойові дії по всій країні. Та ця війна триває вже роками, тому в книжці є вірші і про неї. Також про українських жінок, яких торкнулася війна, ще з 2014-го. За останні три місяці героїнь моїх віршів стало набагато більше.

У збірці сім розділів, які писала сім років. Це той період творчості, коли мені почали знов подобатися мої вірші. Тому, що в студентські роки були різні спроби, авангардні. Тоді зрозуміла, що треба ще працювати, більше читати поезії, працювати над слабкими місцями.

 

Перед повномасштабною війною мені подарували гільзи, поклала їх серед прикрас. Цей момент відбився в поезії, яку присвятила українським жінкам. І тим, що були на фронті, і старшим жінкам, які пережили Чорнобиль. У віршах є про пам'ять, яка нагадує звалища ядерних відходів. І бабусям, що були в таборах. Читала багато інтерв'ю з цими жінками, це якийсь образ сильної українки, яка тримає у скриньках для прикрас сталеві кулі. А де їх ще тримати? А мені подруга Оленка Шарговська, яка була в АТО, питає, звідки я це знаю. У віршах ще і про коньяк, що схований між каструлями, і про рушницю, що захована між рушниками. Хтось із жінок, які воювали, мені писав: "Звідки ти знаєш, що він у мене там?" Це було інтуїтивно. Коли ти створюєш якийсь образ, то ніби підключаєшся до якогось колективного підсвідомого. Щоб написати про цих жінок, то збираєш у пам'ять історії тих, кого ти знав, і тих, кого не знав.

В одному з інтерв'ю із журналу "Країна" вразив той факт, що українські жінки у радянських таборах вишивали. І де вони брали ці нитки? Висмикували, певно, зі старої постелі чи одягу, фарбували їх ягодами.

Один із найулюбленіших віршів – "Амазонка". Цей образ містично сильної жінки-воїна зачаровував ще з дитинства. Вірш написала після того, як відвідала показ мод дизайнерських вишиванок "Українські амазонки". Тоді зібрали українських волонтерок і медиків, які були на війні, і одягнули в дизайнерські вишиті строї. І ці моделі - справжні жінки, які воювали, по яких видно, що вони сильні. Кожна з них має свою історію, а не просто технічні параметри для демонстрації одягу. Одна з учасниць того показу і прообразів героїнь вірша — волонтерка і парамедик Юлія Паєвська, позивний Тайра, цієї весни потрапила в російський полон.

Все, що створюю, має один стиль - це про міста, сучасну культуру, щось чуттєве та ніжне, художнє й естетичне. Назву до моєї першої збірки "Шкіра міст" придумала колега Олена Шарговська. Так називався колись мій фотопроєкт зі стінами з різних міст Європи. Там і про Венецію, і Стокгольм, і стіни українських замків, у яких штукатурка старовинна нашаровується і ти бачиш історію, який вигляд вона має. Вважаю, що фотографувати треба людей, але проєкт зі стінами був про фактури, якийсь філософський. Це був абстрактний живопис, але у фотографії. Деякі з цих світлин використані для дизайну збірки. І сама назва "Шкіра міст" дуже влучно ілюструє мої вірші.

Основою для обкладинки збірки стало моє перше абстрактне живописне полотно. Не могла знайти стіну із блакитним і золотистим кольором, як я хотіла. Вирішила, що намалюю картину. Надихнулась живописом Тіберія Сільваші. Біля його картини я відчуваю щось таке, як молитва. Такі відчуття не кожна картина дає. Не знаю, в чому тут магія, де тут загадка, як це відбувається.

За ці дні війни продовжую спостерігати через Facebook за творчістю пана Тиберія Сільваші, який лишився у Києві. Щодня улюблений художник постить київське небо і свою ранкову каву з мідної турки — і ці світлини надають мені наснаги та надії. Тоді роблю собі таку ж чорну каву і хочу творити.

За обкладинку голосували підписники. Мене вразило, скільки людей відгукнулось. За деякі картини було понад сотня лайків. Цей синій на обкладинці – туркусовий – старовинне українське слово, але зараз модно його називати кольором "Тіфані". У Стамбулі в музеї бачила стіну з таким кольором, як мені треба. Її привезли з Вавилону, з вулиці, яка вела до брами Іштар. Була вражена, що ці стіни можна споглядати. Там був цей синій, облуплений через тисячі років. Тоді він вважався одним із найдорожчих барвників. Це була неймовірна розкіш, коли в місці були стіни такого кольору.

Створення поезії у мене схоже на малювання. Я бачу образ і розгортаю його, якісь візуальні речі. Мені не вдається писати зовсім на емоціях. Маю більш раціональний підхід.

Подобається фраза "Поезія - це коли слова зустрічаються вперше". Писати треба про те, що не було ще до цього сказано. Має бути щось особливе, якась метафора має розгортатися. От в одному з моїх віршів є фраза "Київ – це не місто, а уламок від пісні, яку бачив Дніпро уві сні".

Вчителі здебільшого не розуміють, що таке поезія, культивують риму типу очі-ночі, любов-кров. Це шкодить молодим людям, які хочуть складати вірші. У них нема елементарних понять, як писати. Наприклад бажано не утворювати дієслівну риму. Дуже просто заримувати ті самі частини мови, такі мають однакові закінчення, але в поетиці це вважається слабкою римою і банальними речами. Українська освіта має пояснювати це дітям, але чогось так не відбувається.

 

У 17 років писалося дуже багато і активно, а зараз це вже якась більш зріла річ. Ходила на сотні поетичних презентацій українських письменників, світових. Слухала найкращу поезію, щоби відчути, що відбувається. Це якесь зовсім інше відчуття.

Наступну книгу мрію написати про жінок. Як каже кіт Інжир, "писати треба для жінок і про жінок". Вони найбільш вдячні читачі поезії, можуть відчути. Бо від знайомих чоловіків є таке: "Якщо бачу, що написано в стовпчик, то я не читаю зразу". Вони не такі чуттєві.

Для мене було компліментом, коли знайомі сказали, що у моїх поезіях не відчутно, хто автор – чоловік чи жінка. Тут важливо саме, що написано. Жіноча поезія дискредитована, бо часто це про страждання, любов. Це не завжди погано, але є речі, які повторюються, штампи. Намагаюсь так не робити.

У поезії, як і взагалі у мистецтві, головне віднайти свій голос, свій стиль. Хочу бути схожою на себе. Із сучасних українських поетів мені подобається Сергій Жадан, Мар'яна Савка, Юлія Мусаковська, Юлія Стахівська, Варя Чорна, Люба Якимчук, Павло Коробчук, Сергій Савін, Тетяна Власова, Павло Матюша, Катерина Калитко та дуже багато інших. Можу називати десятки імен. Але я хочу бути схожою на себе. Подобається творчість Ігоря Калинця, Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Андруховича, Ліни Костенко - це взагалі класика. Зараз слухала лекцію мистецтвознавця Дмитра Горбачова, він пише про Тараса Шевченка, як протоавангардиста. Хочу перечитати в дорослому віці, відчути його інакше. Мені здається, що він дуже має мене зараз надихнути.

За ці дні війни не можу писати поезії, все ще надто боляче. Створила лише один текст, "Українська ніч" — про те, що кожен з нас мішень російських крилатих ракет. Про те відчуття, коли перед сном дивишся на предмети у своїй кімнаті і розраховуєш, що куди полетить від вибухової хвилі. І чи не розіб'є тобі скроню ця статуетка ангелика з підвіконня.

Але водночас не могла читати нічого, окрім поезії. Здивувалася, скільки всього передбачив Тарас Шевченко у "Кобзарі". І скільки зараз сталося того, про що він і не мріяв. Що українці нарешті об'єдналися всі проти ворога, стали разом — і це має призвести до перемоги. Бо саме зараз відбувається оте Шевченкове "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте".

×