"Ми вели подвійне життя - ненавиділи владу і не робили різких рухів" - Іван Драч

Раніше людям у партійних структурах дуже непросто давалися ці місця — начальником цеху чи директором заводу. Вони проходили через сита-решета. І все-таки люди тямущі добиралися до тих посад. Не за гроші ставали, а як спеціалісти. Таких спеціалістів зараз немає. Країна зараз великою мірою не має систем формування кадрів. В університетах зараз студент іде на іспит і в залікову книжку кладе сто чи двісті гривень. І потім такі ж дипломи даються і такі "спеціалісти" з цього всього виходять. І це протягом нашої незалежності все робиться. В цьому є біда нашої країни сьогоднішньої, що якісно погіршала структура кадрів.

Я був дуже затятим піонером, комсомольцем, ленінцем, який боровся проти сталіністів з усієї сили. Потім уже розібрався, що таке Ленін і Комуністична партія. Це розуміння приходило поволі. Я 30 років був членом КПРС. Там не тільки все лихе було. Там і доброго було чимало.

Коли я закінчував школу середню в Тетієві, мені не дали медалі, хоч мали дати, бо я вчився добре. Був секретарем комсомольської організації, ведучим, писав вірші. Але оскільки вибір був між донькою першого секретаря райкому партії і мною, то кому дали медаль, зрозуміло. Я принципово не взяв атестат, мені потім вже згодом передали його. Махнув на це все рукою, пішов в армію. Там був секретарем комсомольської організації спецчастин - боровся за чистоту армійських рядів: щоб солдати не матюкалися, були чесними, порядними. Мене зробили кандидатом у члени партії. Я йшов і по цій партійній лінії, і по творчій лінії. Писав вірші. Возив їх сюди в Київ у журнали "Вітчизна", "Дніпро". Поволі їх там стали друкувати. Потім Загребельний надрукував "Ніж у сонці" разом з іншими поетами, яким кожному він віддавав по цілій сторінці великій — Вінграновському, Коротичеві, Гуцалу, Дрозду. Ціле наше покоління наросло — шістдесятників.

Серед моїх віршів були і гострі. Наприклад "Куди йдемо? Яка нас віра кида на кам'яні вітри? Якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори? Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці". Такі мої вірші ходили анонімними серед самвидаву разом з підписаними віршами Стуса, Ліни Костенко, Симоненка. У Стуса був такий вірш: "Скажене кодло кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіло в місті як партія більшовиків". Воно розхитувало цю систему. Якось із моїм віршем до мене підсідає кадебіст: "Іван Федорович, кажуть, що це ви таке написали". Я подивився: "Та я навіть усіх слів тут не знаю". Доказати у них не було як. Але за мною кадебісти вже стали дуже пильно ходити.

Як заступник секретаря комсомольської організації я вів ідеологічне навчання в університеті. Кожної п'ятниці я на політінформації читав розповідь про те, що відбувається у світі. Раз я сказав, що "прокляті сталіністи душили танками наших людей у Караганді". На другий день виходжу з бібліотеки університету. Не встиг зоглядітися — мене двоє попід руки в машину посадили і везуть у КДБ. Там були двоє слідчих. Перший починає ласкаву розмову: "Іван Федорович, навіщо ви таке говорите? Звідки ви дізналися?" Кажу: "Та всі говорять". Перший слідчий виходить. Заходить другий: "Ах ти ж сволочь! Що ти, б...ть, думаєш, що мы будем тебе терпеть это все? Болтаешь — загремишь!" Отакий лютий і скажений. Я зрозумів, що це така система допиту: пускають до людини одного доброго, другого лихого. І от на цій грі дивляться, на що ти більше реагуєш. За той виступ про сталіністів мене вхопили за зябри і вигнали з університету, щоб я не патякав.

Я якраз познайомився з Миколою Вінграновським і Сергієм Параджановим. Вони мені сказали: "Іван, нахрін тобі ця філологія? Кінчай це все. Треба йти в кіно. Це і філологія, і музика, і малярство, і філософія — всеохопне мистецтво. От зараз є набір у Москві на курси кіносценаристів. Іди туди". Я приїхав. Там уже чули про мене, що є такий тип у Києві. Попросили прочитати пару віршів і зарахували без іспитів. Так я став кінематографістом. У Москві я навчався два роки.

Набагато. Атмосфера була вільна дуже. На цих курсах вчилися люди з усіх респуплік — Азербайджану, Вірменії, Грузії, Прибалтики, Передружилися, стали розбирати, що до чого в державі робиться. Стали ми там тямити, що відбувається на білому світі. Але і там мене не залишали свої київські кадебісти. Пішов я у Москві на виставку американської графіки. Познайомився з художницями, знайомства завів. І через це КДБ знову сіло мені на хвіст.

Але нашими курсами керував відомий і давній кадебіст Михаїл Борисович Маклярський. Він мав таку репутацію, що з ним було дуже тяжко говорити і кадебістам. Він прихильно до мене ставився, бо бачив, що я нормальний чоловік. Коли прийшли за мною, він сказав: "Ивана Драча не трожьте. Это мой человек". Так він дав мені можливість закінчити ці курси.

Я, коли вернувся, вже був чоловік дипломований, член Спілки письменників і Спілки кінематографістів. Книжки в мене стали виходити. Вже до мене не так легко було підступити. Я вже міг і послати у відповідне місце, коли мене чіпали. Правда, коли міняли партійні квитки, мені не хотіли продовжувати квиток члена КПРС. Це була своєрідна чистка компартії 1973 року. Найідейніших лишали, а непотріб, такий, як я, треба було викидати. І тоді вже за мене заступилися Бажан, Смолич, Гончар — не дали мене виключити з партії.

 

Є такий славний академік Костянтин Меркурійович Ситник. Його попросили взяти мене на рік – щоб він мене ідеологічно виховував. Так я в партії і утримався. Потім вже потім стали мене висувати на державні премії, я вже був знаний чоловік.

Поза межами партії людина опинялася поза життям. Усі, хто хотів далі хоч якось рости, мусили пристосовуватися до партії. То були елементарні речі того часу. Вірші про Леніна для своєї поетичної книжки я міг на коліні написати. Бо треба. "Прапорець" щоб був, щоб інші вірші йшли нормально.

Мене послали на зйомки "Тіней забутих предків" для проходження навчальної практики. Параджанова я полюбив. Був йому вірним джурою. Носив за ним плащ, коли він ходив до лікарні на уколи щотижня по два рази — лікував свої сексуальні гріхи. Гонорея в нього була чи сифіліс, точно не знаю.

Був на 10 років старший за мене. Мав славу гомосексуаліста. Він весь час мене страхав: "Иван, когда наконец ты мне отдашься?" Я казав: "Пішов ти, знаєш куди?" Якось він дзвонить мені після 23 вечора: "Иван, ради Бога приезжай! Я не могу без тебя". Думаю: "Ах ти ж сволоч, ти хочеш мене вжити сьогодні!" Я приходжу. А він починає мене вмовляти: "Ну когда наконец ты отдашься?" Я кажу: "Сірожа, якщо ти на цьому не закінчиш, я піду к їбєні мать звідси, не буду з тобою розмовляти". Тоді Параджанов здався: "Иван, брось. Не в этом дело. Мне принесли книжку "Персидские письма" Монтескье. Ты знаешь, я не могу терпеть запах книжек в своем доме. Забирай ее и мотай отсюда". Я взяв ту книжку. До сих пір вона в мене є і нагадує про ці стосунки з Параджановим, - сміється Іван Федорович.

На початках була велика війна між Параджановим і Юрієм Іллєнком. Вони ненавиділи один одного і зневажали. Іллєнко висміював Параджанова на всі лади. Я раз побачив, як Іллєнко з іншими операторами грав у гру — перестрибували один одному через спину і при цьому матюкалися російською страшно. От, думаю, московські яничари, приїхали сюди і псують наші Карпати. Я Іллєнка після цього і сам зненавидів.

Але потім Параджанов і Іллєнко зрозуміли, що їм треба або миритися, щоб відзняти нарешті "Тіні…", або розходитися без фільму. І вони вирішили працювати. Запросили мене допомогти структурувати драматургію цього твору, розбити на новели. Так ми потроху заприятелювали з Іллєнком. Він був дуже чіткий, точний, сильний, організований чоловік. Але багато в чому дуже смішний і наївний. Раз каже: "Мене відзавтра призначають радником президента, я зможу багато чого зробити!" - "Юра, - кажу, - не будь смішним. Я вже у стількох радником був, нічого з того не вийшло". А він: "Побачиш-побачиш". Така дитяча наївність була в нього.

З Іваном Миколайчуком ми подружилися на зйомках "Тіней забутих предків".

Був делікатний, чистий, охайний, намагався бути взірцевим в багатьох смислах. Хоча дівки в нього не переводились, незважаючи на те, що любив свою жінку Марічку. Але і без дівок не міг. Пам'ятаю, він знімав фільм "Така довга, така тепла осінь". З головною героїнею актрисою добами зачинявся. Знімальна група жартома називала її "така довга, така тепла Галя".

Тоді був такий час, коли йому ішли до рук премії. Давали йому це все діло. Памятаю, я йому кажу: "Іване, дивись не купись на ці всі премії, бо якщо купишся — це страшне. Подалі намагайся бути від цього всього".

Але дійшло до того, що на кіностудії син Володимира Сосюри, головний редактор кіностудії, Володимир Володимирович Сосюра став звинувачувати Івана в "українському буржуазному націоналізмі". Уявляєте собі? Син Сосюри!

Миколайчук, крім того що знімав фільми, пиячив. Це одне на друге находило. Якось мені його Марічка дзвонить: "Іване, хочеш ще побачити Івана? Бо вже він звівся нанівець. Приїжджай. Ми тебе зустрінемо". Я, пам'ятаю, їхав тоді своєю машиною. Заїхав до них, заходжу до хати. Івана нема, марічки нема. Кажу: "Гей, хто в лузі, озовися!" Виходить Марічка, несе Івана на руках, маленького, зсохлого Івана Миколайчука. Кажу: "Іване, ти що? Тебе вічно баби на руках носили, і ти сьогодні туди ж?" Він подарував мені тоді хрестика Василя Стефаника. Це була наша остання з ним зустріч. А вже коли його ховали, в 47 років, як і Тараса Шевченка, був скажений лютий дощ. Його труну ми практично поклали у воду. Наче сама земля ридала за таким прекрасним чоловіком.

Найліпших друзів нема, повмирали — Іллєнко, Осика. З письменників мій старший друг був Микола Бажан. Ми завжди з ним зустрічалися у парку Шевченка. Він приходив з вулиці Рєпіна, я знизу, він казав мені: "Іване, як добре, що між тобою і мною нема ні одного письменника, крім Тараса Григоровича".

Потім ішли до мене чи до нього. Він останнім часом не пив. Але був у нас спільний приятель — Георгій Самсонович Брейдбурд, київський єврей, перекладач. То Бажан і його запрошував, казав: "Ви з Брейдбурдом вип'єте чарочку, а я на вас подивлюся, чи у вас це вдається".

Я дуже його шанував, хоч раніше він був скаженим чоловіком — намагався помагати Сталіну гнітити Довженка, виступав проти українських буржуазних націоналістів. А потім уже часи мінялися, і він вертався до своїх первісних основ, коли він був українським патріотом щирим, почав укладати Українську радянську енциклопедлію - УРЕ. І тоді ми казали — "шлях Бажана від "ура" до "УРЕ". І "шлях Павличка від ОУН до ООН".

То було в 1966 році. А перший раз мене випустили за кордон у 1962 році. Була в нас така прекрасна жінка — секретар ЦК комсомолу по ідеології Євгенія Іванівна Чмихало. Вона настільки ставилася захоплено до шістдесятників, що кожному зробила прописку в Києві і кожному дала тут по кімнаті — в тому числі мені, Дроздові, Гуцалові, Вінграновському. Оце завдяки їй я перший раз поїхав в Італію. Мене і там пасли кадебісти: ходили за мною двоє. Як куди захочу піти сам, вони мене попід руки: "туда нельзя". Коли ми їхали вже в поїзді до Києва, сиділи з тими двома кадебістами і випивали, звичайно. Я їх настільки напоїв, що вони минули Київ і поїхали далі, а я зійшов у Києві. Отака була в мене сатисфакція. Як потім пізніше у мене була сатисфакція з київським університетом. Мене спершу вигнали звідти, а в цьому році дали звання почесного доктора університету.

Маю 5 чи 6 знятих а ті часи кіносценаріїв. З них "Камінний хрест" за новелами Стефаника, який зняв Леонід Осика, зараз у багатьох кіношколах світу показують як взірцевий.

Дуже тяжко вона давалася. Я 6 чи 7 варіантів кіносценарію мав — він весь час не проходив цензуру. Владі не подобалося іронічне ставлення до цариці Катерини ІІ. Практично весь цей фільм поставив Іван Миколайчук. Був там в головній ролі і взяв на себе місію звести фільм докупи.

Знімальна група, як завжди на таких кінозйомках, жартувала, пиячила, бавилася. А саме мали міняти Шелеста на Щербицького, мав прийти його ідеолог Маланчук — дуже лютий чоловік. Я поїхав на кінозйомки, на Полтавщину, і їм сказав: "Хлопці, хочете мати фільм — киньте пиячити і гуляти. Візьміться і за місяць зробіть усе, що ви можете. Через те, що вас закриють". Вони мене послухали, мобілізувалися і дозняли цей фільм.

У Москві його подивилися і пустили дуже малим тиражем, а потім і взагалі закрили. Плівки були знищені. Але його врятував один партійний діяч. Був такий голова ради міністрів при Щербицькому Ляшко — маленький чоловічок десь з Донбасу. Цей фільм йому подобався, і він, коли приїздили до нього гості з Казахстану чи Польщі, після чарки казав: "Давайте этих "козачков" посмотрим" і показував їм "Пропалу грамоту". Так цей фільм існував на екрані як "козачки" і зберігся тільки тому, що остання його копія була в Ляшка. Коли пізніше шукали, ніде його не могли знайти. Тільки у Ляшка в шухляді.

 

Це все було в 1960-70-их роках. Ми люто ненавиділи тодішню систему. Але виявилося, що це була найкраща пора для кіностудії Довженка. Кращих, довершеніших фільмів після того не було довго.

Читайте також: "Якби Путін покликав до себе, невідомо, хто з нашої влади не побіг би"

Тоді була велика увага до сценарної майстерності. Операторська школа була хороша на чолі з Юрієм Іллєнком. Режисерів кілька цікавих появилося. У різних сферах підібралися хороші спеціалісти.

Згодом, коли прийшов Щербицький, помінялося керівництво студії і почалася цензура, арешти. Всі боялися.

Це було подвійне життя — з одного боку, ми ненавиділи владу, а з іншого - не робили якихось різких політичних рухів, бо треба було робити мистецтво.