Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки - режисерка

 

66 фільмів із 32 країн показали на 17-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Тривав із 24 квітня до 10 травня. Через пандемію коронавірусу проходив в онлайн-режимі – вперше серед українських фестивалів. На офіційному сайті глядачі могли безкоштовно дивитися прем'єри, майстер-класи, дискусії, залишати відгуки, спілкуватися з режисерами. Центральна тема цьогорічного Docudays – дорослішання.

Дві головні нагороди здобув український фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" режисерки Ірини Цілик. Переміг у міжнародному конкурсі "Доку/Світ" і національному "Доку/Україна".

Стрічка розповідає про родину із прифронтового містечка Красногорівка Донецької області. 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей - двох старших доньок і двох синів. Ховаються від обстрілів у підвалі. Знімають аматорське кіно про своє життя.

‒ Наша історія про невидимих для світу "маленьких людей", - каже Ірина Цілик. - Незважаючи на обставини, борються за своє нормальне існування. Це також фільм про те, як люди працюють із власною індивідуальною та колективною травмою. Кіно допомагає героям по-іншому все це проживати.

Фільмували впродовж року – від весни до весни. Дуже важливо було якомога більше часу проводити з героями поруч. Ми там усі передружилися. Спочатку наша знімальна команда жила в місцевому гуртожитку. В якийсь момент Аня сказала: "Мені набридло, що ви живете чортзна-де. Будете в нашому домі. Знайдемо, як вас покласти". Ми так були значно ближче. Коли зуби чистяться, борщі варяться – і тут вже й камера. Ми всі стали одним цілим. А не просто гостями, які прийшли та почали знімати. Мало все бути по-чесному. Для мене зйомки – це і власне створення фільму, і разом з тим людські стосунки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тіло заморозили в американській лабораторії. Батьки сподіваються в майбутньому оживити померлу від раку доньку

Стрічка про те, що відбувається на Донбасі, але загалом мало зачіпає тему політики. Відштовхується від універсальних питань про те, як зберігати в собі людяність та оптимізм у важкі часи.

Вони майже не дивляться новини. У Красногорівці транслюється тільки російське телебачення, незважаючи на те, що це територія України. Наше там блокується. Тому опиняєшся в такій вимушеній внутрішній еміграції, як наші герої. Але переважно місцеві мешканці дивляться те, що їм пропонують.

Був момент, коли ми себе некоректно повели. Знімали епізод, у якому Мирослава катається на скейті зі своїм хлопцем, фотографує його. В якийсь момент зрозуміли, що за нами спостерігають. Будинки навколо здавалися абсолютно покинутими. Насправді ні. Там є військові, снайпери. До нас вийшов чоловік, поговорив з нами дуже м'яко як з ошелешеними підлітками. Сказав: "Друзі, це не те місце, де можна знімати що попало". Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки й не порушувати їх.

 

Приз глядацьких симпатій на цьогорічному Docudays UA отримав фільм War Note режисера Романа Любого. Зібрав і поєднав особисті відеозаписи з телефонів і камер українських солдатів на Донбасі.

‒ Ефект автівки, яка збиває людину. Саме з таким враженням я хотів залишити глядача після перегляду, - говорить Роман Любий. – Відчуття, що ти щойно залишився в живих – це дуже яскраве враження. Більшість військових це пережили. Коли ти весь час перебуваєш у стані небезпеки, з відчуттям, що зараз тобі прилетить – мозок до цього звикає. Коли люди повертаються у звичні умови, функція самозбереження продовжує працювати.

Працював над стрічкою 5 років.

Завдання картини – скоротити дистанцію між людьми з бойовим досвідом та всіма іншими. Це погляд на війну від першої особи, очима її учасників. Ми всі знаємо, що таке знімати на телефон. Дуже легко поставити себе на місце людини з телефоном в руках.

Відеосюжети з уривками з різних доль об'єднані в одну лінію. Рухаємося від літа в зиму. Від першого контакту зі зброєю до вже вправного військового менеджменту. Що глибше заходимо на територію, охопленою війною, то ближче підступаємося до смерті як явища. Хотів, щоб кіно подивилися не лише власне автори цих відео та інші ветерани. Але й наші співвітчизники, які живуть ніби в паралельній дійсності й питання війни їх не обходить.

Не розумію, коли кажуть "іще один фільм про війну". Наче це питання закрите.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мав завдання зняти фільм на 15 хвилин. Зайшов у бар

У кадрі також багато специфічного фронтового гумору. Це - порятунок свідомості. Наприклад, є сцена, де йде повільний обстріл, час від часу прилітають кулі. А герої жартують, курять цигарки й коментують те, що куля щойно прилетіла і влучила майже по них. Дивишся на них і думаєш – як тут взагалі можна жартувати. А вони це роблять. Через це виникає симпатія. Якісь супермени просто. Гумор – це також ознака інтелекту. Військові чомусь це вміють.

 

Головну нагороду підліткового журі Docudays UA отримав фільм "Безсмертний" російської режисерки Ксенії Охапкіної. Стрічку спільного виробництва Естонії та Латвії знімали в місті Апатити в Мурманській області Росії. Перше поселення з'явилося там у 1930-х як трудовий табір. Документалка показує дітей, які перебувають у військово-патріотичному русі "Юнармія". Готуються до державного свята. Дівчата репетирують танці, а хлопці - номери зі зброєю. Беруть участь у військових навчаннях. Вихователі їм кажуть: "Вами командують. Іншого вам нічого не треба". Розповідають про жертовні "безсмертні подвиги" радянських льотчиків. Про земляків, що воюють у Сирії. На почесній вітрині юнармійців стоїть золотий бюст Путіна.

‒ Вирішила показати бюст без коментаря, - каже Ксенія Охапкіна. - Не так важливо, що за персона, яку роблять із дорогоцінного металу. Дивно взагалі, що ми когось покриваємо золотом. Раніше це був Ленін, потім Сталін. Нині Путін – фігура швидше символічна, ніж конкретна. Доки людям потрібен ідол, нічого не буде змінюватися.

Фільм почався з питання - що таке свобода? Я хотіла дослідити, чому ми проживаємо нібито не своє життя, а в пропонованих нам обставинах.

Радянська культура багато в чому ґрунтується на самопожертві. І ця неймовірна енергія, готовність людей покласти своє життя прагматично використовується державою. Нормальні людські почуття переростають у щось страшне і штучне. Хтось чинить опір, але дитина не знає, як. Не має прикладу. Тому ця система рано чи пізно придушить і вб'є все живе в ній. Це нав'язаний спосіб існування, який позбавляє людей можливості вільного вибору і прийняття рішень.

Замість вимагати термінових змін або просто тікати звідти, люди танцюють, марширують. Живуть у придуманій державою казці так, ніби ніколи не помруть. У нас в Росії часто звучить слово "безсмертний" у контексті Другої світової, військових подвигів, концепту нашої перемоги. З іншого боку, це відхід від реальності, інше сприйняття часу. Ти фізично помреш, але залишишся жити у вигляді пам'ятника. Тому втрачається цінність моменту та особистості.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У відвідувачів клубу "Сила волі" спільний ворог страх

Для Росії війни відбуваються як шоу. Їхня мета - створити фігуру зовнішнього ворога і об'єднати людей у покірному і вдячному стані перед владою, яка їх захищає.

Судячи з російської історії, має настати межа, щоб люди сказали "досить з нас знущатися". Або має зрости вільна свідомість, щоб сказати: "ні, ми будемо жити інакше". Так, як це відбулося в Україні.

×