"Головне зараз не перетворити дітей на піонерів з українською символікою", - актор Олег Шульга

Днями в мережі з'явилося промовідео фільму Storm School (школа шторму. - Gazeta.ua) про легендарного українського тренера з вітрильного спорту 71-річного Віктора Коваленка. Емігрувавши у 2000-х із Дніпра, Коваленко став тренером австралійської збірної. У світі дістав прізвисько "Виробник медалей". Під його керівництвом закордонні спортсмени вибороли на олімпіадах 12 комплектів нагород. Картину Україна робить із 2017 року спільно з Австралією, Швейцарією і Німеччиною. Покажуть шлях до мети самого Коваленка, який через політику СРСР не зміг взяти участь в Олімпійських іграх 1984-го, однак став легендою на тренерській посаді. Також у сценарії ще двоє героїв - австралієць Мет Белчер і китаянка Лія Ксу - вони обоє були учнями Віктора Коваленка, під його керівництвом стали призерами Олімпійських ігор попри складні життєві випробування.

У проморолику з'являється режисер Вінсент Ворд, інші учасники знімальної групи, а також сам герой картини - Коваленко, який мешкає в Австралії. Знімання фільму за кордоном мало завершитися 2022 року. До цього відзняли майже всі епізоди в Україні. З початком повномасштабної війни Росії проти України проєкт поставили на паузу. Виконавець ролі Віктора Коваленка - актор театру й кіно Олег Шульга захищає Україну в лавах ЗСУ. На війні був із 2014-го у 39-му окремому мото-піхотному батальйоні. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії повернувся до армії.

Gazeta.ua поговорила з Олегом Шульгою про те, які проєкти вдалося реалізувати перед війною, яку роль у сьогоднішніх подіях відіграє культура, а також які сценарії фільмів і вистав будуть потрібні після перемоги.

Знайшов проморолик Storm school в інтернеті випадково: сталася приємна несподіванка. Добре, що виробники фільму змонтували й оприлюднили відео - побачив нашу роботу зі сторони. Маємо можливість осягнути образ майбутнього фільму, працювати точніше. Контракт на роботу в проєкті Storm School був підписаний ще 2017-го. Було тривале підготування. Потім змінився режисер, переписували сценарій. Зависла пауза, яку було важко перечекати. Упродовж 2020-го й на початку 2021 року зняли приблизно половину. Мали багато ускладнень зі зніманням у Китаї - з політичних причин і загалом із закордонним зніманням через ковід. У лютому 2022-го людина, яка відповідає за планування, розписала розклад подальшого процесу. План був готовий на 23 лютого. На наступний день його вже ніхто не читав, бо почалася повномасштабна війна. У складі знімальної групи - дівчата, хлопці молоді актори - сподіваюся, вони зараз у мирному житті. Мене їм доведеться дочекатися.

Сценарій змінили сильно. Першим над картиною працював Рольф де Гір - у нього підхід більш "венеційський" і "каннський" (режисер здобув кілька нагород і номінацій на найпрестижніших фестивалях. Картина "Десять човнів" (2006 року) здобула спеціальний приз журі в програмі "Особливий погляд" Канського кінофестивалю, номінації на фестивалі здобули: "Країна Чарлі" (2014-й), "Потанцюй зі мною під мою пісню" (1998-й), "Тиха кімната" (1996 рік). 2002 року - приз всесвітньої католицької асоціації з комунікацій здобула картина "Переслідувач", також номінувалася на "Золотого лева". - Gazeta.ua). 2020-го почав знімати Вінсент Ворд, він більше "оскарівський" (картина режисера "Куди приводять мрії" (1998-й), знята за однойменною книгою Річарда Метісона, здобула премію "Оскар" за найкращі візуальні ефекти. - Gazeta.ua). Обидва режисери родом із Нової Зеландії, але мають різний стиль, почерк, художню позицію.

Погляд, спосіб подання змінився, але картина лишилася героїчним епосом. Змальовується шлях трьох героїв, які йдуть до своєї мети. І цей шлях гідний поваги й наслідування. Життя яхтсменки з Китаю Лії Ксу - вражає. Вона має проблеми із слухом, зором. Із часом в Лії знаходять пухлину в кістці. Але вона все одно йде до мети - прагне виграти Олімпіаду. І 2008-го виборює свою перемогу - бронзову медаль. Стала першою чемпіонкою з Китаю в цьому виді спорту. Фільм - про шлях до втілення мрії. Робоча назва "Кремінь" - це прізвисько Віктора Коваленка в світі. Назва й суть картини співзвучні, адже фільм про людську міць і безмежність людських можливостей. Основний меседж: які б страшні перешкоди не були - все можна подолати, бо кожен із трьох героїв подолав неможливе.

Три проєкти, до яких я залучений - на різних фазах реалізації: прем'єра відбулася і знімання триває. Навесні мала вийти історична драма "Довбуш" Олеся Саніна. Граю там стрільця. Знімання завершили 2021 року. Якщо найближчим часом буде прем'єра - із задоволенням візьму дводенну відпустку й приїду на таку подію. Днями в прокат в країнах Балтії вийшов український бойовик, який також дозняли 2021-го. Має назву "Снайпер. Білий ворон". У центрі сюжету - людина, яку зненацька накрила війна на Донбасі. До 2014 року герой був абсолютно далеким від будь-яких проявів сили. Після трагедії, яка відбулася в його житті - іде у військо. Далі продовжує бути військовим. Історія починається 2014-го й за сюжетом завершується 2019-го. У героя є реальний прототип. Поки ми знімали кіно - він воював. Є професійним майстром своєї справи. Зараз історія про "Білого ворона" цілком може мати продовження. 2019 року ще не можна було зняти фільм із такими поворотами сюжету. А тут, дай Боже, можна буде створити другу частину. У фіналі буде перемога.

Імовірно, частина вже написаних українських сценаріїв змінюватиметься. Нещодавно російські війська розбили музей Григорія Сковороди, був розташований у будинку, де жив філософ. Цього літа вичитував сценарії для конкурсу "Коронація слова". Один якраз був до мінісеріалу про Сковороду - від дитинства до зрілості, його шлях. Прочитав сценарій, оцінив. Життєвий шлях Григорія Савича завершився саме в тому маєтку, який тепер знищили. Росіяни продовжують писати свою історію нашою кров'ю, знищенням нашої спадщини. Серіал тепер мусить стати довшим на одну серію. Сковорода мусить пройти крізь вогонь. Ми своєю любов'ю, повагою і наслідуванням можемо провести його з собою у майбутнє. Як дух України.

 

Не надто бурхливо спілкуюся в інформпросторі. Мені не телефонують, не беруть інтерв'ю, оскільки особливо нема куди телефонувати. На зв'язок виходжу кілька годин на тиждень, коли їздимо прати речі в сусідній населений пункт. Всі зв'язки, які зараз підтримую - товариські. Коли режисер Вінсент Ворд мені пише: "Як ти там?" відповідаю, що "круто, офігенно, а особливо радує природа". Зараз потрібен автомобіль для мого підрозділу - Вінсент Ворд і продюсери теж допомагають, вкладали, пересилали гроші. Воюю і з їхньою допомогою також. Але це непрофесійне спілкування. Мені не доводиться висловлювати свою художню позицію, військову, громадську. Коли пише швейцарська продюсерка: "Ти як?" розумію, що Анна-Марія хвилюється і підтримує.

У цей час відбувається спілкування на рівні особистісних зв'язків. Коли з людиною ближче знайомишся - розумієш, що спільного буває набагато більше. Так і з режисерами - в процесі спілкування виявляється, що хтось із них теж воював. Як мій друг, кум Заза Буадзе. Зараз він пише: "Ти як?". І я розумію, що за його питанням те, що він хвилюється як друг і як людина, яка розуміє, що таке війна.

Про професію періодично хочеться поговорити. Ніхто не вимикає цю звивину в мозку. Дивишся на нинішні події і шукаєш у них: а що тут стосується культури й мистецтва. Чи як воно виросло з цього, чи як воно вплине на це. Чи як я збираюся жити після перемоги й бути актором. Думаю, що робитиму потім. Також як мені жити зараз - і що я можу зробити вже тепер.

З 2014-го всі мої роздумування доходять одного висновку - що корінь усіх цих наших воєн і конфліктних питань однаково в культурі. Відповідно після перемоги у нас все однаково триватиме культурна війна. Треба буде добити, відігнати ворога до кордону, а потім відбудувати. Але поки не відбудеться війна, перемога в головах - ми не заживемо своєю Україною. Навіть зараз, іноді можна почути у війську російську музику. Що це? Де в нашій свідомості ця зараза? На мою думку, саме ця бацила витискає з наших голів українську музику, історію, культуру, традицію, літературу й спотворює сприйняття дійсності. Це скалка в оці й скалка в серці.

Є певні патерни, закладені в голови з подання навіть не російської, а радянської. Ми є Європа і це не дискусійне питання. Єдине, що нас силоміць тримали й досі намагаються втримати в цій "азійщині", та ще й у минулому столітті. Це жахлива комбінація. Тому що сама Азія давно вже прогресивна - Китай, Тайвань, Японія. А в нас у головах - радянщина, така вавка, що страшно сказати. Маємо тепер 40 років пустелею ходити, або щоб швидше - треба активніше працювати. Лізти людям в голови. Перепахувати там з любов'ю, з точністю хірурга, але і з м'якістю матері. Це боротьба. Ми б'ємося - з кров'ю, зі смертями за те, щоб жити у XXI столітті.

Доволі давно функціоную в площині культури, щоб розуміти, що свідомість не зміниться ні за місяць, ні за рік. Пробую щось говорити, ставити питання. Наштовхнути людину, підвести, щоб вона сама себе спитала. Коли стикаюся з упертістю - не наполягаю. Так само, коли натрапляю на агресію. Війна в культурі мало чим відрізняється від війни в полі - все одно треба лягати кістками. З вогнепальною зброєю треба відвоювати зараз. Але ті, хто пройдуть крізь війну й виживуть, все одно частину себе тут покладуть. Зараз треба це розуміти культурним працівникам, акторам, режисерам, письменникам, співакам, музикантам, журналістам, викладачам, вихователям - лише тоді змінюється світ навколо тебе. Якоюсь мірою узагальнено ми всі жертви війни - маємо віддати свої життя, навіть якщо фізично переживемо і ще дітей народимо. В культурі теж життя кладеться повністю на ці терези, на касу.

Головна проблема не в тому, що ставити в театрах зараз або після перемоги. Репертуар театрів най змінюється, але Шекспір із Річардом ІІІ нікуди не дінеться - його зараз можна й треба ставити. Чи Жан Жироду "Троянської війни не буде". Також Іван Багряний "Вогняне коло", "Людина біжить над прірвою". Його не те, що після перемоги, його навіть зараз треба брати в роботу, цитувати. Страшніша проблема не в тому, як зміниться репертуар. Головне - не піти радянським шляхом. Не зробити з нас, військових, камінних істуканів, а з наших дітей - дебілів. Щоб усі, хто переживуть війну, викладачі, вихователі в дитячих садках і в школах не продукували жовто-блакитних піонерів, які будуть на свято стояти в лінійку й покладати вінки до героїв - уже наших. От тоді ми просеремо все, що здобудемо.

 

Сценарії не мають бути винятково про війну. Потрібні фільми про життя. Намагаюсь і тут жити, зберігати якісь приємні елементи. Хоча б музику з телефона собі ввімкнути. І після війни збираюся вижити й жити. Кіно має бути різним: комедії, драми - що завгодно. І про війну, і про кохання, про дітей. Мистецтво не має бути дзеркалом дійсності. Воно створює моделі, говорить про завтрашній день. Говорить про вчора й сьогодні в розрізі, як це перетравити суспільству. Суспільство стикається з певними темами і не знає, що з ними робити. Потребує моделей, як до того ставитися. А почитали книжки, поезію, послухали пісень, подивитись фільми й вистави - і зрозуміли, є такі варіанти. Жанрових обмежень, стильових, тематичних я не бачу й не хочу, щоб вони з'явилися. Бо це буде звуження, будемо тупішати.

Після перемоги хочеться зіграти в комедії. Не знаю, чи це пов'язано з війною, можливо, опосередковано. Все одно мої думки, коли думаю про себе як про актора - професійні. Я не рупор перемоги. Будь-який актор, який захоче стати таким "рупором", ступішає і провалиться професійно одразу. В тому й дилема: хочеш успіху - тоді штампуй, створи з війни привід. Очевидно, можна буде отримати державні кошти під численні проєкти. Хочеш створювати мистецтво, тоді думай незалежно. Можливо, це буде про війну або про кохання, а можливо, це буде дитяча комедія. Успіх в інформаційному полі, на ринку інформації - це абсолютно окрема річ. Не має спільного з високим професіоналізмом, художньою цінністю, мистецтвом.

На війні працюю - у мене зараз така робота. Часи такі, що робимо не завжди те, що хотіли б. Може, хтось хотів би пекти хліб, проєктувати будинки, а треба воювати. Слава Богу, в нас достатньо вояків, тому нехай ще люди печуть хліб, проєктують, виховують, лікують, це зараз сильно треба.

Ми тут всі воюємо - ми молодці, але якщо придивитися до нас ближче - побачите людину на цій роботі. Буде видно, що хтось лінується, хитрує, хтось хоче бути героєм, хтось більше чи менше боїться. Це все люди, мільйони людей із чеснотами й вадами. Війна - це робота. Треба будувати колектив, давати завдання, надавати засоби, зброю, цеглу, пісок, цемент.

На війні радують примітивні біологічні речі: їжа, польська консерва - прикольно. Є домашня тушкованка - ще краще, є пасочка - чудово. Відпочивати нема можливості. Навіть коли солдат спить - розуміє, що його можуть розбудити щомиті. Ти лягаєш спати іноді взутий, у броні в обнімку з автоматом, тому що будь-коли можуть підняти. Навіть коли не воюєш - то сидиш із рацією, чекаєш, що зараз начальство скаже: "Алярм!". Так можна сидіти годину-дві-три - чекати зеленого свистка.

Зустрічі зі знайомими сприймаєш як подарунки долі. Тут побачив хлопця, з яким 2014-го воювали. Випадково зустрів франківця, з яким бачилися. Пораділи, але не згадали, за яких обставин познайомилися. У відділенні зустрів земляка: "Ти з Дніпра і я з Дніпра. Ти з Тополя, а я із Сокола - О, земляк!" (Тополь і Сокіл - назви районів міста Дніпро. - Gazeta.ua). Виявляється, що в цього хлопця мати товаришувала із сестрою Віктора Коваленка, якого граю в кіно. От і пораділи, який тісний світ. Поблизу служить Коля Змієвський - "Ходок" із фільму "Позивний "Бандерас". Зустрілися.

Маю план на після війни. Коли готувався до ролі "Кременя" Віктора Коваленка - тематично вчив англійську і вчився ходити під вітрилами, на воду виходив методично - двічі на рік. Англійську вчив із різною мірою інтенсивності - голова закипала. Вивчив - пауза. Поки не знімаємо - забуваю. Потім розумію, що попереду знімання - і знову вчу. Тоді не приділив тому достатньої уваги. Після перемоги планую обов'язково засісти за англійську сумлінно.

×