Гоголя викинули з Києва — художник Криволап розповів про унікальну виставку

Виставка "Велика сімка" триватиме до 28 червня у Музеї історії Києва. Охочі можуть переглянути картини семи художників, які увійшли до рейтингу "Топ-100 великих українців".

Є роботи Олександр Архипенка, Михайло Бойчука, Казимира Малевича, Георгія Нарбута, Марії Примаченко, Тараса Шевченка, Анатолія Криволапа. Останній – єдиний живий учасник виставки.

– Україна була найбільш контрольованою у мистецтві. Не дай Бог, щоб намалювати десь синє і жовте, – розповідає Анатолій Криволап.

З ким ви серед інших 6 художників бачите найбільшу спорідненість?

– Якби бачив спорідненість, я б не був у цій компанії. Той хто споріднений завжди буде у тіні того, до кого він приєднується. Тут представлені мої експериментальні роботи, що відходять від основної лінії. Якщо подивитися саме головні, то я не маю спорідненості.

Художник вдосконалюється весь час, починаючи з навчання. І на кожному етапі є свій зразок, дякуючи якому він піднімає свою майстерність і бачення. Тому їх ціла низка. Далі і Пікассо теж починали зі школи. Спочатку це одні орієнтири, далі – інші. Весь час воно змінюється, поки не приходиш до себе. Потім тобі вже ніхто не потрібний.

– Так. Мені подобається розкодовувати роботи інших художників. Але в мене є свій коридор, в якому мені цікаво і розвиваюсь. Для того щоб прийти від полотен до розпису церкви, де полотна 8*12, потрібна інша практика і досвід.
Яка це була картина, коли ви зрозуміли, що прийшли до себе?

- У мене був перелом у кінці 1980-х. Пошуки були весь час. А потім випадкова прописка і на завтра підготовка, просто прокладка кольору. Мене просто пропалило – щось відбулося, треба це усвідомити. Я ніч не спав. Відтоді і появився той Криволап. Це був пейзаж із деревом. Червона земля, синє вечірнє небо і майже абстрактне дерево, що вливається у це синє. Найцікавіше, коли Яблонська якось прийшла до мене, а я виставив ту роботу серед класичних робіт. Вона вказала на неї: "Це ви". Я був вражений. Вона була дуже розумна і талановита, всім розгон робила, а я спеціально виставив цю картину. Я ж узагалі провокатор по життю.

Часто на ваших картинах фігурує кінь. Тут представлений "Мінікінь" у великій золотій рамі. Що він символізує?

– Якось до мене в майстерню прийшов Ігор Воронов. Він знає, що не зустрічаюсь із клієнтами. Він прийшов купити коня, купив два і запитав, чи не може Криволап зробити ще й коня в золотому. Коли мені це передали, я був шокований, чому я такий тупий, сам не додумався. Зробив тоді декілька цікавих робіт. А цю роботу вирішив зробити йому, як подяку. Цей кінь унікальний і не буде повторюватися.

Шлях художника пролягає від несвідомого до дуже несвідомого. Засоби дають можливість якось це реалізувати. Кінь – це образ чогось загадкового й особливого для мене, яке не піддається розшифруванню. Ця картина – це свого роду ідеалізація коня, наче ікона.

А ким на початку надихались? Хтось був серед цих 6 художників?

– Я їх пізнав ближче до 2000-х. Навчався у художньому інституті в Пушкінському музеї в Москві. Мене цікавив колорит і колір. Там найкраща колекція імпресіоністів і постімпресіоністів. Я вчився там, їздив щотижня у Москву на один день, інколи дивився роботи французьких художників, аналізував, інколи дивився фрагмент.

Не можна емоційно сприймати авангард. Є мистецтво емоційне, а є інтелектуальне. На виставці – представники інтелектуального мистецтва. Я більше емоційний. Тут кілька моїх робіт інтелектуальних. Я експерементував від самого початку, тому знаю засоби, які треба натискати, щоб воно працювало емоційно.

Є бренд у світі "російський авангард", але там половина українських художників.

– Малевич колись зробив виставку в Київській картинній галереї і казав: "Купіть що-небудь, щоб в Україні залишилась моя робота". Ніхто нічого не купив. Тому в Україні немає Малевича, лишився один автопортрет (представлений на виставці – Gazeta.ua). Завжди імперія притягувала митців для більшого зростання і перспективи самореалізації. Це закономірний процес. У деяких, як Бойчука, була ностальгія, він залишився, приїхав Нарбут. Гоголь там залишився, бо його викинули з Києва. Він був національно налаштований, хотів викладати у Києві в академії, його не взяли. Архипенко теж поїхав. Те, що він народжений в Україні, вже багато означає. Цього достатньо. Візьмімо французьке мистецтво, Ван Гог голландець, Пікассо іспанець, Сіслей англієць. Завжди є центр, до якого тягнуться. Свого часу був Париж, потім Лондон, де були Кандинський та інші. Це центри, що давали можливість для творчої реалізації. Зараз особливо він не читається. Свого часу був Нью-Йорк, але він став більше комерційним центром.

А Київ є на цій карті?

– Треба дивитися в історичному сенсі. України взагалі ніхто не знав раніше, ми лише закладаємо фундаменти. Дуже добре, що багато художників, що виставлялись у Центрі сучасного мистецтва М17, потрапили Центр Помпіду в Парижі. Івану Марчуку відкривають музей. Добре, що виставку "Велика сімка" зробили. Аби це сприймалось на рівних, потрібен час і якісні художники. 30 років незалежності – це ніщо. Те, що ми поставили заслон від цього соцреалізму, вже дуже серйозний крок. Україна була найбільш законсервованою й контрольованою у мистецтві. Не дай бог, щоб десь там було синє і жовте - забороняли навіть листівки. Ми відсіклися від них, і почалася нова ера. Але щоб воно відійшло до свідомості, треба час.

Чи якісь нові українські художники вам цікаві? слідкуєте за кимось?

– Я не хожу по виставках, самому треба працювати, а для цього треба інтим і самотність.