Про прем'єри на сценах столиці розповідає 72-річна Валентина Заболотна - театрознавець, онука актора Амвросія Бучми.
Як оціните постановку "Перехресні стежки", якою розпочали 93-й сезон в Національному театрі імені Івана Франка?
При тому, що у вистави гарне оформлення дзеркалами, побачила в ній не зовсім вдалу інсценізацію і відповідну режисуру Дмитра Чирипюка. Постановник плутає свої режисерські засоби і не відбудовує єдність стилю, закінчує виставу мелодраматичним білим шаликом на мосту, від якого - хоч стій, хоч плач. Всі актори у нього працюють в різних стилях і вони в цьому не винні, адже виконують завдання режисера. Сподобалась експресійна гра Петра Панчука в ролі Стальського. Олег Стальчук показав театр в дусі корифеїв, емоційний, наповнений. А Рафалович у виконанні Олександра Форманчука - це спроба інтелектуального європейського стилю, але в нього не вистачає драматургічного матеріалу, щоб вести це до кінця. Сюди ж віднесла б і актрису Олену Фесуненко, яка грає головну жіночу роль. Вона теж якась не звідси. Красива жінка, достатньо природно висловлюється, але психологічна гра, з долею, яка закладена у Франка, не переконує.
Чого чекаєте в новому сезоні від франківців?
Цей театр перебуває на порозі перегляду всієї своєї попередньої історії. Експерименти, які проводив Богдан Ступка, не дали, на жаль, достатньо переконливих результатів у вигляді постановок. Хоча він поводився цікаво. Сам не втручався в режисуру, запрошував режисерів з різними поглядами на мистецтво. Трупа мені здається зараз мистецьки розбалансованою. Сподіваюся, що новий художній керівник театру Станіслав Мойсеєв знайде спільну мову з акторами. Трупа Франка величезна, а це дуже погано для театрів. Станіслав за характером своєї режисури спрямований на внутрішній світ людини. Думаю доведе, що має право керувати таким великим колективом, першою сценою країни. Весь минулий сезон він готував в Молодому театрі сценічну версію роману Федора Достоєвського "Біси". Якщо він буде завершувати цей проект, то я йому не заздрю. Треба буде відмовитися від "Бісів".
"Молодий театр" очолив Андрій Білоус. На що здатен цей режисер?
Не з усіма його виставами, які довелося бачити, я погоджуюся. В "Украденому щасті" в театрі "Сузір'я" він переніс дію в 1937 рік і замість жандарма Михайло вийшов чекістом. В "Сірано де Бержераку" з "Лівого берега" мені не сподобалась трактовка образу Роксани. Він з неї зробив великосвітську повію, а мені здається, у неї трошки інший характер. Бо якщо вона повія, то руйнуються логічні мотивації вчинків мужчин довкола неї.
Але Білоус режисер, який вміє працювати з акторами. Вміє повести артиста за собою, не нав'язуючи свою волю, а домовляючись, тоді виконавець розкривається, стає переконливим на сцені. Його найзнаковіша вистава - "Найвище благо у світі" за Тургенєвим. Завжди чекаю у виставах Андрія Білоуса акторських удач, здобутків. За Білоусом піде велика кількість виконавців молодшого або середнього покоління, бо він іноді пропонує такі парадокси, які старшому поколінню буває нелегко пережити.
Білоус один із учнів Едуарда Митницького, яка ситуація нас чекає в його Театрі на Лівому березі?
Едуард Маркович виховав чимало талановитих режисерів і зараз дає роботу своїм учням. Зараз за мотивами повісті Достоєвського "Село Степанчиково та його мешканці" режисер Олексій Лісовець готує "Фому Опискина". Перехід театру "Вільна сцена" Дмитра Богомазова під крило свого вчителя (з минулого сезону театр Дмитра Богомазова "Вільна сцена" окрім показу вистав у своєму приміщенні на вул. Гончара використовує малу сцену театру на Лівому березі) - це організаційні речі. Богомазівська "Вільна сцена" продовжує існувати в тому малому просторі - це завжди експерементальна драматургія, яка рідко де іде.
Сезон Лівий берег почав з постановки "Войцека" Богомазова на великій сцені.
Це дуже проблемна п'єса, їй вже 180 років і вона не дописана автором. Франц Войцек - полковий цирульник, типова "маленька людина". Армійський лікар знущається з нього, принижує начальство, кохана зраджує за пару золотих сережок, зацькований Войцек наважується на її вбивство, протестуючи проти такого існування До цього сюжету приглядався і Курбас, і інші видатні режисери. Практично мало у кого це вийшло як слід. Хоч я бачила дуже непогану виставу на малій сцені Театру юного глядача в постановці Віктора Гирича. У "Войцеку" Богомазова не розібралась до кінця, але спектакль подобається єдністю стилю. Штучний, вимучений світ драматурга Дюхнера режисер подав своїми фірмовими прийомами. В цій штучності була спроба протиставити життєвість, теплоту самого Войцеха, героя Віталія Лінецького, але його весь час збивало на оцю штучність оточення і оце протиставлення тепла і холодності передано переконливо. В цілому ситуація в цьому театрі найбільш спокійна серед інших.
Чого не скажеш про Театр на Подолі Віталія Малахова.
Дай Боже пережити те становище, в якому вони перебувають, практично на вулиці. Тому що грати на малій сцені Палацу Україна можна лише деякі їхні вистави. Малахов достатньо сильна особистість, думаю йому вдасться втримати свій колектив від руйнування. В їхніх планах "Іван Васильович" за п'єсою Михайла Булгакова. Глядач на пам'ять знає екранізацію Леоніда Гайдая, але очікування майбутніх прем'єр справа не вдячна. Думаєш побачити щось дуже знайоме, приходиш в театр, а там щось протилежне, все-таки треба дочекатися вистави.
Очевидно у режисера є бачення матеріалу, є проблема, яку він хоче там підняти, думаю буде щось інше, ніж кіно. Малахов порадував минулого сезону спектаклями "Минулого літа в Чулимську" і "На дні", які забрали майже всі київські театральні нагороди "Пектораль". Я онука Амросія Бучми, існує також нагорода моєї родини "Бронек", які за минулий сезон теж всі дісталися акторам і виставам Театру на Подолі.
Слідкуєте за театрами в інших містах України?
Мене найбільше цікавить центральна Україна. Тут треба звертати увагу на три театри. "Академія руху", театр з Кривого рогу, за допомогою лише пластики вони дуже переконливо подають Тараса Шевченка, "Маленькі трагедії" Олександра Пушкіна. Запорізький муніципальний театр "VIE", який розташований на острові Хортиця, інтелектуальний, естетський, але дуже цікавий своєю несподіваністю.
Унікальний театр "Віримо" з Дніпропетровська, бо виріс з дитячої самодіяльності палацу піонерів. Поступово здобув прихильність глядачів, актори стали професіоналами, театр муніципальним. Останнє, що в них бачила, була вистава "Дульсинея Тобоська" за мотивами Дон Кіхота - своєрідна, вигадлива вистава, як і всі у цьому театрі.
Львівський театр Заньковецької перебуває в контрасному стані: одночасно є переконливі гармонійні цікаві вистави і є провальні.
У Львові є театр Леся Курбаса під керівництвом Володимира Кучинського. Те, що вони привозять в столицю, завжди є естетичною несподіванкою. Завжди чекаю від них чогось зовсім нового. Дуже здивувало, як вони поставили "Лісову пісню" Лесі Українки. Сильно скоротили текст. Вся вистава перетворена на фольклорний ритуал.
Чому на українській сцені майже не ставлять сучасних українських авторів?
Є дуже цікаві постановки за Марією Матіос в Івано-Франківську і Чернівцях. Марія йде зараз в політику, боюся за цей її крок, бо наші поети не раз вже ходили у Верховну раду і нас розчаровували. Політика - це інша зовсім професія. Буквально позавчора я розмовляла зі Станіславом Мойсеєвим, рекомендувала в репертуар театру Франка включити щось із Матіос, беруся зробити інсценізацію, хай він лише вибере твір. Ця авторка зараз номер один в українській прозі. З українських драматургів цікавих, крім Наталі Ворожбит, згадати важко. Хоча давно не бачила і її п'єс на нашій сцені. Наталю активно ставлять в Росії, Європі. Ну нехай, чим більше нас в світі, тим більше до України уваги як до театральної країни.
2 
4880
Коментарі
3