Переживання воїнами травми війни - тема, важлива й актуальна в Україні зараз як ніколи. Про неї практично ніхто не говорить, а це частина нашого суспільства. Кінооглядач Мар'яна Янкевич розповідає про фільм "Атлантида" режисера Валентина Васяновича, який один з небагатьох звернувся до цієї складної теми.

"Фільм розповідає про життя Донбасу після майбутньої перемоги України у війні з Росією і повернення окупованих територій. В "Атлантиді" події розвиваються в 2025-му році, "через рік після закінчення війни". Ролі у фільмі зіграли лише непрофесійні актори — ветерани АТО і волонтери.

Мене бісять всі ці артхаусні фільми своєю незавершеністю і відкритим фіналом: щоразу якась недомовка. Я дуже люблю завершені фінали, з виразною крапкою. Мені здається, в таких випадках режисер має позицію, а не залишає робити висновки глядачеві.

"Атлантида" теж не до кінця завершена. Але вона швидше - документалістика. Документальні фільми завжди практично не мають завершення - вони дають тему, над якою варто замислитись, побачити її зі сторони і зробити для себе висновки.

В "Атлантиді" є два образи: воїна, який покінчив життя самогубством, і воїна, який знайшов себе і все-таки продовжив жити. Його ця тема болить, його болить те, що відбувається з нашими воїнами. І ця тема важлива. Про неї практично ніхто не говорить, а це частина нашого суспільства.

Мені важко говорити про війну. Я з нею не стикалася в реальності. Але мені завжди було цікаво поговорити з воїнами, зрозуміти, як ними спілкуватися. Коли проходять солдати повз, я щось хочу їм сказати, але чи потрібні мої слова їм? Ти не знаєш, як ними спілкуватися. Просто не можеш їх зрозуміти, бо ви на різних рівнях психологічної стабільності. Вони пережили набагато більше. І це викликає в мені комплекси.

Я хотіла розібратися, як спілкуватися з ними, щоб своїми запитаннями не завдати болю солдатам. Що відчувають вони після війни, як вони почуваються в цьому суспільстві і чого вони потребують. Після спілкування з ветераном Іваном Полтавцем та іншими людьми з передової я зрозуміла, що в розмові з ними треба добирати слова і розуміти контекст. Навіть окремі сова чи визначення також можуть провокувати.

Бійці дуже часто у цивільному житті стикаються з ситуацією: "Ми вас туди не посилали". Про це мені розказував і Іван, і Оленка Герасим'юк, яка брала участь як парамедик в місії по захопленню Цемаха. Вона лікувалася від посттравматичного синдрому, багато розповіла про те, що відчувала на той час. Іванові "А мы вас туда не посылали" сказали в аптеці, а Оленка почула це від лікарки, коли з постравматичним синдромом приїхала лікуватися в лікарню. У дівчини тоді були суїцидальні думки.

 

Також з говорила з цивільним чоловіком Павлом, який потрапив в полон до деенерівців на три місяці. Це зовсім інше бачення ситуації, ніж у військових. Це абсолютно різні психотипи, інші травми. Павло казав, що він постійно молився, їх залякували. І коли він приїхав на українську територію, сказав, що він просто був щасливий і вдячний, що він живий.

Солдати жорсткіші. Валерій Ананьєв в одному інтерв'ю розказував, чому зробив наколку Шевченка собі на руку. Військових у полоні дуже катують. Щоб не попасти в полон і уникнути катувань, він собі наколов Шевченка, щоб не вагатися, якщо доведеться себе вбити, і не попастися в руки ворогам живим. У бійців у кожного є граната, яку вони тримають суто для себе, щоб підірватися в разі чого. У солдат сприйняття ситуації працює зовсім по-іншому. Коли ти сидиш постійно під обстрілами, в тебе притуплюються почуття. Тому вони по-іншому сприймають цю ситуацію, ніж звичайний цивільний, який раптом потрапив би на фронт. Цивільна людина сприймає все важче, але все ж має менше ризиків, ніж солдат.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Мої думки тихі" - "драмедія", якої бракувало українському кінопростору - критик

Це реальність. Нам треба розуміти тепер, як у ній діяти", - поділилася Мар'яна Янкевич.

×