Найкращим фільмом національної та міжнародної конкурсної програми Одеського кінофестивалю стала стрічка "Пісня пісень" 41-річної Єви Нейман. Режисерка народилася у Запоріжжі, 22 роки тому емігрувала до Німеччини. У фільмі йдеться про кохання двох підлітків — Шимека й Бузі. Живуть в одному дворі у єврейському містечку на початку минулого століття. Шимек їде вчитися й отримує звістку, що Бузя виходить заміж. Він повертається в рідне місто, аби знову бути разом. Стрічку зняли за мотивами однойменної книжки українського єврейського письменника Шолом-Алейхема. Фільмували в Одесі. Продюсером став гендиректор "1+1 медіа" Олександр Ткаченко.
— Кіно про євреїв — це завжди колоритно. Навіть, якщо вони будуть просто стояти і мовчати в кадрі — вже непогано, — розповідає 38-річна одеситка Олена Дзвінковська. — Шикарна атмосфера, зворушливий сюжет. Коли дивилася кіно, чула, як багато скаржилися на затягнутість фільму. Але, на мій погляд, все в тему. Якби ви опинилися на їхньому місці, можливо, взагалі ні слова не сказали б. А потім би мовчки пішли в єврейський дворик, курити і плакати. Кіно чуттєве. Можливо, народу потрібні драма і жахи. У мене вдома двоє 5-річних синів. Мені драми і так вистачає.
— Припустити, що "Пісня пісень" переможе і в національному, і міжнародному конкурсі, не міг ніхто. Для кінокритиків це стало цілковитим шоком, як і для більшості адекватних людей також, — розповідає арт-критик Юрій Володарський, 50 років. — Фільм Єви Нейман — це абсолютно безпорадне вторинне спекулятивне картонне кіно, за яке особисто мені було соромно. Його перемога на Одеському кінофестивалі цей сором тільки подвоює.
Двоє з п'ятьох членів журі були категорично проти. Серед них — Сергій Буковський, наш документаліст. А решта троє нав'язали свою волю. Що вдієш, демократія працює. Три — це більше, ніж два. Ми довго спілкувалися в кулуарах з польським режисером Даріушем Яблонські. Дуже запекло сперечалися на трьох мовах. Переконував мене, що насправді це хороше кіно. А я переконував його, що воно абсолютно несправжнє. Їм подобається його мальовничість, робота художника по костюмах і гримера. Але, коли стрічку відзначають по роботі художника і гримера, то з нею щось не так. Добре, одягли цих мальовничих типів у мальовничий одяг. Перед нами такі собі євреї початку ХХ століття. І що? А решта, де всі? Там немає драматургічного руху. А все хороше, що в ньому є, ми вже бачили, наприклад, у Кіри Муратової. Це соплі в шоколаді.
Цей фільм претендує на особливу зворушливість. Він дуже романтичний і піднесений. Але від цієї піднесеності нудить. У Йосипа Бродського було чудове слово, яким він характеризував поетів-шістдесятників — "тепложопість". Це дуже тепложопий фільм. Дивлюся його, і мені дуже легко уявити знімальний майданчик. Як там відбувається дія, як режисер розставляє персонажів. Як у кадр повинен в'їхати хлопчик на самокаті. Як безглуздо і карикатурно повинен виглядати ребе, що навчає дітей. Бачу подушку, що йому поклали на живіт. Коли видно, якими засобами досягаються цілі в кіно — це погано.
На фестивалі були більш гідні фільми. Мені шкода, що не отримала жодного призу стрічка хорватського режисера "Зеніт". Він зняв дуже актуальну для нас тему конфлікту в Балканських країнах. Прикро, що "Ангели революції" Олексія Федорченка, при всіх недоліках цього фільму, заробив тільки спеціальне згадування.
5 
1
Коментарі
1